Сподіваюсь, всі пам'ятають ленінські ознаки революційної ситуації? Вона в наявності у вищій освіті, всі три ознаки. На жаль чи нарешті, прогнозоване взимку скорочення ЗВО почалося https://site.ua/oleksandr.levchenko/34002-vischa-osvita-i-vlada/.

Десь без зайвої уваги, десь досить гучно, але всюди за однією схемою — наказом про приєднання без попередження та обговорення, без чітких критеріїв та відповідей. Все йде – «тому що грошей на всіх не вистачить». 21 мрд. грн. на вищу освіту заплановано в бюджеті України — це багато чи мало, питав я тоді https://site.ua/oleksandr.levchenko/34090-universiteti-pitannya-pro-vidatki-ta-batoni/.

Все це вказує на чітку поведінку керівництва МОН – йти хірургічним шляхом. Це добре чи погано? Поки складно відповісти. З однієї точки зору, досі незрозуміло чи в законний спосіб призначений міністр Шкарлет, якого підтримали всі ректори https://osvita.ua/news/78062/, яких у свою чергу обрали колективи ЗВО, почав щось докорінно змінювати, на відміну від попередників.

З іншого боку, він обрав найкоротший та простий шлях руйнації без усілякого аудиту. Вам потрібна нова система мотивацій – ось вам албанський сценарій: давайте замість наших залучимо іноземні університети. Вам не зрозуміло, куди ідуть державні кошти – ось вам моніторинг працевлаштування випускників. Пусті аудиторії – ось вам закон про продаж «зайвих» квадратних метрів. Розгул академічної недоброчесності – то нехай писаки дисертацій понесуть відповідальність. І постійна боротьба з НАЗЯВО за розподіл бюджетних коштів. Залучили до реформ Офіс Простих Рішень, який швидко сформував рішення фінансування вищої освіти – ваучеризація або, хай гроші ходять за студентом. Тепер йде шалений спротив в середині самої Системи, тих же ректорів, колективів, з петиціями не втручатися, не чіпати, відкласти. Почалася суттєва активізація мас — освітян та науковців, які не одразу зрозуміли, що ці кроки призведуть до втрати робочих місць, а для управлінців – відсторонення від бюджетних потоків.

На мій погляд, все це скорочення невідворотне, але ж не такими безсистемними методами, які пропонує МОН. Зараз не має часу на поступові кроки, — він був витрачений за 30 років. А скільки разів і Лілія Гриневич і Ганна Новосад, Інна Совсун, Єгор Стадний м'яко натякали ректорам, що так як є, буде не завжди, закликали їх до відповідальності. Їх хтось почув, почухав потилицю, задумався? Ніхто не поступився своїм кріслом, окрім ректора університету Каразіна, але це окрема історія.

Нам всім потрібно зрозуміти одну просту річ, — на даному етапі розвитку Україна не може (бо її економіка існує в борг) дозволити собі безкоштовну, в радянському розумінні, вищу освіту, або як в Європі. Європейці шли до цього не одне сторіччя і в них є потужні приватні заклади вищої освіти. Так, в Україні безкоштовність гарантована Конституцією. Але це як з медициною – безкоштовна не означає обов'язкове та реальне її надання. Спочатку потрібні ефективні реформи, а вже потім ласощі соціалізму. Нагадаю сцену з художного фільму «Максим Перепелиця», коли його вирішили не пускати до армії, а голова колгоспу роз'яснив статтю з радянської конституції про «священний» обов'язок.

Тому по-перше, потрібно зрозуміти, скільки Державі, на підприємствах та установах держаної власності потрібно на рік фахівців з вищою освітою та яких саме. Скільки студентів вона спроможна вивчити за свій кошт та гарантовано працевлаштувати на конкретну посаду. Тобто куди саме (у чиї кишені) йдуть гроші платників податків. Це питання не просте – формування державного замовлення давно цікавить наших західних партнерів, які кредитують нашу економіку. Це велика помилка враховувати всіх, хто отримав прохідний бал ЗВО, держзамовленням. Населення не повинно оплачувати з власної кишені освіту громадянина, якому ця освіта не згодилася або не відповідає ринковим стандартам. Тоді стане прийнятим для порозуміння, що з чим потенційно можна об'єднувати, кого скорочувати – які спеціальності, кафедри, факультети чи взагалі установи. Якщо державне ЗВО не отримує державного замовлення, то повинно існувати виключно за рахунок самоокупності або змінити форму власності.

По-друге, гроші дійсно повинні ходити за студентом, а ще краще за Замовником для більш широкого розуміння. Хто є замовником вищої освіти – державний або приватний сектор та сам отримувач. Вища освіта майбутнього бакалавра повинна бути сплачена, але не шляхом отримання ваучера, а виключно договором кредитування. Громадянину, який бажає отримати вищу освіту не в змозі оплатити освітні послуги обраного закладу, надається право отримати кредит з державного бюджету чи з приватного сектору. Але якщо громадянин вибрав державне кредитування, то він повинен погодиться на право Держави проконтролювати рівень отриманої освіти та право роботи за вказаним місцем. Суспільство повинно зрозуміти, що нічого безкоштовного бути не повинно.

По-третє, Держава повинна перестати весь час втручатися та жорстко контролювати освітній процес. Тільки регуляторна політика. Не потрібно акредитувати всіх на все. Не потрібно від всіх вимагати обов'язкове ЗНО для вступу. Тільки для тих, хто бажає отримати державне кредитування. Ринок освітніх послуг повинен дійсно бути максимально вільним. Споживач і Замовник швидко самі розберуться де та як саме надають вищу освіту, чого коштує диплом закладу. Скільки статей повинен написати викладач, скільки лекцій прочитати – це все є право та власність самого освітянина. Не мені вам розповідати скільки безглуздих наказів та вимог отримали ЗВО від МОН, які потім само ж про них забувало. НАЗЯВО потрібно надати виключно права експертної організації але не контролюючої, куди споживач чи ЗВО добровільно звертаються за отриманням аналітичних чи експертних висновків, послуг акредитацій. Утримання великої кількості посадовців та експертів — це все теж є гроші платників податків. МОН є власником майна ЗВО державної власності, але це не повинно означати, що вона є власником інтелектуальної праці професорів та доцентів. Академічна свобода закладів та викладачів – є запорукою успішного розвитку вищої освіти в України. Заклад видає диплом виключно університетського зразку, а для отримання диплома державного зразку потрібно дві речі: державне акредитація та обов'язкове проходження зовнішнього незалежного тестування бакалавра.

Якщо МОН не спроможна регулювати ринок освітніх послуг, то навіщо це міністерство потрібно взагалі?