Спадщина. Червоноград (Кристинопіль). Церква та монастир св. Юрия оо. Василіян. XVIIIст. 2014/21/22.

Святоюрський монастирський ансамбль у старій частині Червонограда (до 1951 року місто називалося Кристинополем) впадає у вічі жовтогарячою барвою і пишнотою архітектурних оздоб, в яких вгадується примхливе поєднання пізнього бароко та класицизму. Це один із найдавніших об'єктів у місті, а монастирська церква і келії мають статус пам'яток національного значення, хоча сучасний вигляд комплексу дещо відрізняється від історичного, а більшість скульптурних оздоб – сучасна стилізація.  

Підтримайте проект своїми лайками, поширенням та благодійною грошовою підтримкою. 

Дякуємо всім Вам за те що Ви з нами!
Нагадуємо, там де це можливо, по кліку дивимось великі картинки.

Фінансова допомога на підтримку нашого проекту: https://uaaheritage.blogspot.com/2022/07/blog-post_31.html

фото 2021 року

Історія отців василіян у давньому Кристинополі почалася із грамоти, яку київський воєвода Францішек Салезій Потоцький – тодішній власник міста і  один із найбагатших магнатів Речі Посполитої (ба навіть претендент на польську корону) підписав восени 1763 року у Тартакові, фундуючи монастир для місіонерів-василіян. Новому монастирю відійшли землі кристинопільської парафії, а також давні монастирі в розташованих неподалік селах Городище і Волсвин з усім рухомим та нерухомим майном. А ще фундатор пообіцяв василіянам вимурувати нову церкву і монастир, і призначив на будівництво 20 000 злотих (і стільки ж пообіцяв дати жовківський архімандрит о. Йосафат Висоцький). 
25 грудня 1764 року "спровадився о. Теодосій Грегорович із чотирма василіянами з Волсвина до Кристинополя і зайняв призначений для них дім коло цвинтаря близько церкви від півночи", – читаємо в монастирському літописі.  
Згадана тут церква, збудована на місці спаленого в пожежі дерев'яного храму, радше нагадувала каплицю і мала доволі непоказний вигляд порівняно із розкішним комплексом бернардинського монастиря, розташованим навпроти. Але вже незабаром василіяни заволоділи цінним скарбом, завдяки якому до храму почали горнутися не лише місцеві парафіяни (їх було близько двохсот), але й люди з навколишніх місцевостей.

фото 2014 року

1765 року Станіслав Садовський, староста ропчицький і маршалок двору Францішека Салезія Потоцкого, віддав до василіанської церкви мальовану на полотні ікону Божої  Матері з дитятком Ісусом.  Цей образ віддавна зберігали в родині Садовських й передавали від одного до іншого покоління, кожне з яких він обдаровував ласками. А що маршалок не міг запевнити чудотворному образу гідної пошани, то постановив віддати його ченцям, ось тільки взяв від ігумена реверс, щоб мати змогу забрати ікону, коли йому заманеться. Про ласки чудотворної ікони та пошану до неї свідчили великі срібні корони – одна на Ісусі, інша на Марії, срібні таблички, яких було чотири, та воти з обрисами коней, стаєнь та палаців.  
Анна Потоцька, дружина київського воєводи, дуже цінувала ікону й щодня молилася перед нею, а щосереди і щосуботи замовляла співану Божу службу і молебні. Коли ж її чоловік захворів і одужав завдяки молитвам до чудотворної, пообіцяла ченцям, що переконає Садовського віддати ікону назавжди. А що за кілька років Садовський висловив бажання її забрати, о. Ігнатій Биньковський виготовив точну копію, яку на кілька днів виставили замість ориґінального образу на престолі, а опісля сховали в монастирській скарбниці (дотепер невідомо, оригінал чи копія зберігся дотепер). 
Якщо вже мова зайшла про духовні скарби кристинопільських василіян, варто згадати цінні манускрипти, більшість з яких ченці перевезли із Городищенського монастиря, де ще за княжих часів розташовувалася майстерня скрипторіїв. Саме звідти походять Кристинопільський апостол ХІІ століття і Бучацьке Євангеліє ХІІІ століття – безцінні пам'ятки української писемності, а також безліч інших рідкісних рукописних книжок, які стали основою знаменитої бібліотеки оо. василіян у Кристинополі, серед поціновувачів якої був навіть Іван Франко.  

Але повернімося до справ матеріальних.  
У найдавнішому збереженому монастирському літописі згадані три різні проєкти монастирського комплексу – два від архітектора-француза і третій невідомого автора. Цілком можливо, що цим французьким архітектором міг бути П'єр Ріко де Тіррґай, автор проєкту кристинопільського палацу Потоцьких, або ж львівський архітектор Жан Дюдефіль. Серед можливих авторів третього проєкту дослідники називають Матвія Полейовського або Ігнація Фесінґера. Натомість ми достеменно знаємо з того ж літопису, що авторський нагляд за будівництвом здійснював Йоган Каспер Зельнер, архітектор родом із Чехії, а допомагав йому спочатку син Йозеф, а згодом старший син Франциск. Саме Зельнер вніс в авторський проєкт корективи – добудував захристію, скарбівець і крипти, а також долучився до створення проєкту двоярусних келій для ченців. 
 Цікаво, що розташування церкви суперечить традиціям будівництва сакральних споруд, бо цей храм повернутий великим вівтарем на захід, а фасадом – до центральної площі міста. Але на цьому наполіг воєвода Потоцький, з яким ніхто не наважився сперечатися. 

15 жовтня 1771 року відбулося урочисте закладення наріжного каменя під нову церкву. Цей камінь мав заглиблення, в яке, за традицією, поклали записку про початок будівництва, а також по одній із тогочасних монет: дукат, таляр битий, рубель, двозлотівку, злотий, півзлотого, вісьмачку, трояк мідний, гріш, півгроша, шеляг і півшеляга. На камені вирізьбили символи чотирьох євангелістів, герби отців василіян та Потоцьких, а також напис латиною "AD 1771 die 4 7 bris V.S. Pro Ecclesia PP. O.S.B.M Lapis Angularis feliciter ponitur" («Року Божого 1771 дня 4 вересня за старим стилем на церкву ОО.ЧСВВ наріжний камінь щасливо покладено").

3 липня 1772 року у стіну за великим вівтарем церкви, на висоті трьох ліктів від фундаменту, вмурували пляшку із пергаментом, – подібну до тієї, яку сховали в наріжному камені. Ззовні це місце позначили цеглою зі знаком хреста. А 20 жовтня 1772 року, після благословення фундаментів, з північної сторони церкви почали зводити монастирське приміщення. 
Після смерті Францішека Салезія Потоцького, спадковим фундатором став його син, Станіслав Щенсний Потоцький. Відомо, що саме на його бажання фасад церкви затинькували "на сіро", а бляху пофарбували червоною фарбою. Молодий спадкоємець пообіцяв ігумену монастиря о. Корнелію Срочинському, що інтер'єр церкви розписуватиме відомий львівський живописець Станіслав Строїнський. Тому в лютому 1774 року, коли будівельні роботи добігали кінця, Срочинський нагадує Потоцькому про цю обіцянку, бо художник "на весну буде потрібний, щоб завчасно місце побачив і план собі склав". Однак, із незнаних нам причин, до угоди зі Строїнським не дійшло. Можливо, славетний художник мав надто багато замовлень або ж просто не зійшовся з Потоцьким в ціні. 

Як би там не було, 30 червня 1774 року на церковному куполі встановили хрест, а 1 липня благословили останній камінь на склепінні ліхтаря. І хоча роботи на куполі ще тривали, саме цей день вважають закінченням будівництва храму. 
23 вересня 1775 року будівничі зробили у церкві таємний сховок біля сходів під куполом: "Де він знаходиться і який приступ до нього, про це знає лише теперішній ігумен монастиря і каменярі: Омитер Робачинський, Роман Волконовський, Юзеф Петришин, Теодор Олейніков, Міхал Возняковський, Павло Кушнір і Ілля Гаварський".
Станіслав Щенсний Потоцький не завершив будівництво монастиря. Тому останнє північно-східне крило, що надало монастирській будівлі Г-подібної форми, добудовували аж до початку ХХ століття. 
У 1874 році місцевий живописець Фелікс Заблоцький позолотив великий вівтар та розписав пресвітерій,  1883 року переробив старий бічний престол Святого Миколая і виготовив новий Хрест Спасителя, а згодом написав престольні ікони. 
 1885 року ігуменом кристинопільського монастиря став Ігнатій Кучинський. За його часів фасад монастиря нарешті пофарбували, монастирську церкву вкрили бляхою, а хрест на великому куполі позолотили. Утім, самі монастирські приміщення виглядали у той час вкрай занедбаними, а більшість келій стояли порожніми.

2022

1888 року Кристинопільський монастир офіційно приєднався до так званої Добромильської реформи, покликаної переформатувати монаший чин Василіян, який потерпав від убогості. Саме тоді, під керівництвом львівського столяра Дидека зробили капітальний ремонт монастиря із заміною підлог, вікон та дверей. Цікаво, що саме під час цих робіт на дерев'яному брусі зі стелі трапезної виявили вирізьблений трираменний хрест і написом кирилицею: "Господа благослови дом сей й живущих у ньому – Создася храм сей Мая дня 26 року Божія АЖГІ (1713)". Ця знахідка дозволяє припустити, що під час будівництва монастирського комплексу використовували матеріал із розібраної давньої церкви. 

Уже наступного року, після ґрунтовного ремонту монастирських приміщень, до Кристинополя приїхали перші реформовані священики  – о. Віссаріон Кулик та о. Юліан Дацій. Їхній приїзд став справжньою сенсацією для містян, тому на першій недільній службі, яку відправляли нові священники, було людно, мов на храмовий празник. Однак до сповіді парафіяни не квапилися, аж поки не дізналися, що нові священики не тільки правлять, а ще й сповідають "по нашому, по руськи". 
Кінець ХІХ століття став часом справжнього розквіту кристинопільського монастиря оо. василіян, передусім завдяки богословським студіям, які з невеликою перервою під час Першої світової війни проіснували аж до 1945 року. У Кристинополі навчалася ціла плеяда видатних діячів василіанського Чину, а серед викладачів був і майбутній митрополит Галицький Преосвященний Андрей Шептицький. До речі, саме тут, у Кристинополі,  14 серпня 1892 року Андрей Шептицький складав вічні обіти. Тому не випадково монастирське подвір'я нині прикрашає пам'ятник митрополиту Андрею Шептицькому (автор погруддя – скульптор Тарас Король).

Після закінчення Другої світової війни і до 1951 року Кристинопіль залишався у складі новоствореної Польської Народної Республіки. А що всіх українців виселяли з родинних теренів, ця сумна доля не оминула й місцевих василіян. Останні ченці виїхали до Варшави 1947 року і таємно вивезли із собою найцінніший скарб – чудотворну ікону. Монастир припинив існування.
У радянські часи у колишніх монастирських приміщеннях розташовувалася спочатку міліція, а згодом школа механізації та пошта. У 1980 році в колишній церкві відкрили філіал Львівського музею історії релігії та атеїзму, а в монастирських келіях – картинну галерею.
Лише в листопаді 1989 року церкву та частину приміщень монастиря повернули василіанам, а в 1990 році ченцям передали решту монастирських будівель.  А 7 квітня 1994 року до монастиря повернулась чудотворна ікона Божої Матері Кристинопільської, яку зустрічало ціле місто.

Портрет Franciszka Salezego Potockiego пензеля Marcello Bacciarelli

Архівні матеріали до статті надали Наталія Мельник, Юрій Гринів та Олена Замойська, за що ми дуже вдячні їм.
початок ХХ століття

Сторинки з летопису монастира оо. Василіян 1893 року

1912

1916

1930-ті

З 2007 до 2020 року ігуменом монастиря Св. Юрія служив ієромонах ЧСВВ Ігнатій Москалюк. Саме за його часів був проведений ґрунтовний внутрішній та зовнішній ремонт приміщень церкви та монастиря. А що довоєнних розписів не збереглося, стінопис в інтер'єрі церкви є сучасною реконструкцією у необароковому стилі, більшість орнаментів якого і колористика запозичені з розписів Станіслава Строїнського в храмі Святого Андрія у Львові, а орнаменти капітелі – зі стінопису храму Святого пророка Іллі на горі Кармель. 
Розписи храму увічнюють постаті священномучеників Йосафата Кунцевича і Павла Гойдича, які віддали життя за Церкву, єпископа Йосафата Коциловського, митрополитів Веньямина Рутського і Андрея Шептицького,  співзасновника Згромадження Сестер служебниць Непорочної Діви Марії отця Єремію Ломницького, а також блаженних Йосафату Гордашевську і Тарсикію Мацьків, життя яких було тісно пов'язане з нашим містом.  Автори стінопису віддали також данину історії міста – на стінах церкви можна побачити зображення палацу Потоцьких, самого фундатора храму Францішека Салезія Потоцького, колишнього бернардинського і василіанського монастирів у довоєнному вигляді. На центральному куполі зображено 4 герби: святого Василія Великого, Ватикану, Пилява (герб роду Потоцьких) і Тризуб, що символізує працю отців василіян на благо українського народу.

1937

дата не відома

З видання Maly Krol na Rusi i jego stolica Krystynopol 1939 року

Інтер'єр храму перед реставрацією

Джерела:

ЛННБ ім. В.Стефаника, МВ-406/4а.

ЛННБ ім.В.Стефаника, МВ-406/4а.

ЛННБ ім. В.Стефаника, МВ-406/2.

ЛННБ ім. В.Стефаника, МB-802.

ЦДІАЛ, ф. 684, оп.1, спр. 3067.

ЦДІАЛ, ф. 684., опис 1. справа 3089.

ЦДІАЛ, ф. 684, опис 1, справа 3075.

ЦДІАЛ, фонд 684, опис 1, справа 3099.

Вуйцик В. Василиянський монастир у Христинополі та архітектор Йоган Зельнер.// Вісник інституту УКРЗАХІДПРОЕКТРЕСТАВРАЦІЯ. В.14 – Львів, 2004.

Отець Ігнатій Москалюк: "Це все народилося з великої любові…"// https://www.facebook.com/neoradioua/posts/4418865434795776/?paipv=0&eav=AfaqpNc7h4MGEUPJ28dH5nnQGYlidZUJdwgELb44tcVAHEevywXUQSJEsOWOQ1MvfmY&_rdr

Цей текст для проекту спеціально написала Олена Замойська, за що їй велика подяка від нас.