Молочна пінка покривалась розводами від кави. Тілько-но придбавши новий капучінатор на офіс, я миттю пішла його випробовувати. В нас на офісі завжди цінувалась смачна кава, тільки раніше те все робилося ручним мацьопким міксером, в якому надто швидко сідали батарейки. З турботою про екологію ми нарешті замовили собі електричний, бо всі клієнти нашого ТурКлубу полюбляють міцну каву з турки з ніжною молочною хмаринкою. Правда під час війни ніхто не зазирає до нас, не ділиться враженнями та не планує подорожі з тим завзяттям, як було до 24.02. 

Коли кава була готова, промайнула думка: «Колюня б зацінив цю каву» і в ту саму мить щемкий біль стис весь осередок. Він більше не зацінить мою каву. А ще не прийде та не розкаже, як в нього шеф придумав новий йому клопіт з пошуком стержнів до ручки з пером. І просто не прийде стомлений до нас на офіс і не скаже: «А можна я буду наглим і напрошуся на каву». Він залишився в густих лісах Ізюмщини. 

Колюня був однокласником моєї Оленки, з якою ми працюємо. Вони старші за мене на десятиліття, але ж вік визначається не паспортом, а світоглядом та глибиною думки. От з думками в Колюні все було напрочуд прекрасно — такого книжкового черв'яка ще пошукати потрібно. Особливо тем, що стосуються історії — тут йому не було рівних. Ми могли теревеняти годинами, тим пак, як людей не було на офісі. Мораліст, раціонал та певний ретроград — це про нього. Завжди прийде на допомогу, вислухає, підкаже чи просто звеселить. В синові він не тямив серця, а історична реконструкція залишалась покликом душі. 

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він сказав, що його мобілізували. На фоні зціпеніння важко було оцінити всі наслідки цього факту, куди мобілізували, навіщу, ти ж бо сліпий як кріт, старий як пеньок, в АТО не був, навіть в армії не служив, тільки військова кафедра колись 20 років тому у ВУЗі. Але вже як є — війна докотилася до всіх куточків страшенним розкотом грому та смертоносних блискавок. Казав, що копав окопи. Багато окопів, аж руки потерпли десь в центрі України. 

Останній раз ми розмовляли на Католицький Великодень. Ще тоді так дощ лляв, він все жалівся на багно та глияки після пів метра риття. Якісь такі незначні проблеми обговорювали, про страшенних водіїв на дорогах, про клятих москалів на нашій землі. Про погоду та коли вже та Перемога. А через місяць ми дізналися, що зв'язку вже давно з Ним немає. 

Є такий розділ в астрології, називається Хорарний, він вміє відповідати на різні питання. Ну там «де моя каблучка», «якщо я поїду в такусь країну що там буде», «що про мене хтось там думає», «де пропала людина та що з нею». Останній тип питання завжди важко дивитися, бо побачити те, що людини немає в живих без фізичних підтверджень того — важко. Саме таку картину відповіло нам зоряне небо на питання «Що з Колею?». А через 2 дні прийшло підтвердження того, що ми й так вже знали — Його вбили, десь в братській могилі закопали та поставили хреста. Світлини тіла з його телефону надіслали дружині. В москалів, виявляється, є свої тг-канали з вбитими українцями. Зрозуміло, що вони там пишуть в коментарях, тому людям з вразливою психікою їх заборонено дивитися. Колюня був серед карток наших воїнів…

Це була перша особиста втрата. Звичайно що всі ті жахи, що коїлися на окупованих територіях лягали важкою думкою. Але тисячі вбитих для свідомості, що живе війною 8 років, не відгуються так, як загибель знайомих та близьких. Фейсбукова стрічка-некролог гартує та плекає русофобію, але персоналії вибивають життя з-під ніг. Декілька днів по підряд увага концентрувалась на таких машинах, як в Нього була, хапалась за речі, та обриси спільних розмов та дискусій. Роблячи замовлення на канцелярію, ловиш себе на думці, що таку кількість файлів замовляти немає сенсу, бо основний замовник на них був Колюня, а цей скотч на 300  метрів, що купували для нього так і залишиться стояти на полиці до кінця світу, бо саме він  купував собі в офіс цей клятий трьохсотметровий скотч. 

А тепер ця чашка кави. Саме така, яку він полюбляв та чекав на мене, бо Оленка таку каву не вміє робити. Скільки ще залишилось не виказаних тез під каву, скільки ще не вижалілися за тою молочною пінкою. 

Мине час, ці герої залишаться просто щемкими спогадами в наших думках. Важко буде пояснити нащадкам, яких жертв зазнала Україна для Перемоги. А те, що ми переможемо — сумнівів немає. Страшно собі намалювати обриси майбутніх жертв цієї війни, довжиною в триста років. Боляче думати про те, що персональних некрологів буде все більше. Нещодавно загинув хлопець — вони з дівчиною були нашими клієнтами по туризму, давно знаємо цю пару. Цей хлопчина був сонечком, де з'являвся ставало тепло та спокійно. Це ще один удар в сонячне сплетіння. Країна ПТСРів та трансгенераційної травми на століття вперед. 

Аби тільки не було поступки в бік росії. Аби тільки наші діти дивилися в бік цивілізованого світу, що пропонує розвиток, комфорт та стабільне життя, а  не смерть, бруд та рабство. Я знаю, що ми встоїмо, переможемо та відбудуємося. 

Тільки дуже важко читати некрологи…