ОТЧИЗНА

Моя  отчизна!  Знаю  я,  тобі

Судилась  крізь  війну  в  віках  дорога.

Ти  Бога  бачила,  такого  Бога,

Що  віти  опустилися  в  журбі.

Ще  колії  татарської  гарби

Лишилися  і  з  полум'я  грізного

Не  вийшла  ти.  Бо  он  ще  відблиск  його,

Поглянь,  горить  на  степовім  горбі.

Так,  од  могил  земля  наша  горбата...

О,  проклинаю  всіх,  хто  єсть  Батий!

На  переможцях  скрізь  печать  проклята.

Он  на  бурхливім  небі  знак  страшний.

То  крові  з  хмар  напухнув  хрест  гігантський:

Не  вийти  з  бід  країні  цій  селянській. 

Марко Вороний

От ми тут боремося за життя, за виживання нації, за право на існування. Але що привело нас до такого стану, що ми знову стоїмо на рубежі існування?! А я вам зараз скажу — лінь та невігластво. І хоча ці рисі досить не характерні для українців, втім саме через них ми страждаємо вже мінімум 100 років, від розвалу імперії. 

Московщина, як наслідувачка Орди, завжди чинила криваві розправи над захопленими територіями. Вона знищувала все, до чого могла, тай зараз може, дотягнутися. Вона є екзистенційним злом. Поневолення власного народу вже має насторожити сусідні країни та навести на думку, що нічого доброго очікувати не варто. Якщо винести за дужки той час, коли українці чинили супротив московії — пізня Русь та Гетьманщина, то стає зрозумілим, що суто чисельна вага їх війська завжди була більшою, ніж ми могли їм протиставити. Додаємо туди відсутність міжнародної підтримки та чванства європейських політиків, і як результат маємо 300 років поневолення України, як нації, культури та менталітету.  Але ж останні 100 років в історії, що вже масово документувалися та фотографувалися, можуть розказати нам про доволі моцний потік супротиву, бажання мати незалежність та державність. ОУН, а пізніше УПА, не могли подолати більш як 30 років совєтська влада. Це був потужний рух, що підживлювався самим народом. Правда переважно на теренах заходу України. Бо саме там залишився некацапізований, не знищений голодоморами та колективізацією етнос, що беріг цей дух свободи, який бачимо нині на лінії фронту. Московія була змушена застосовувати страшні репресії, щоб придусити підтримку воїнам УПА — переслідування, катування, розстріли, депортації та концтабори. Якщо Великдень після другої світової війни упівці святкували пишно, бо вистачало допомоги та уваги зі сторони рідних, близьких, друзів, то вже за 5 років ці святкування були гіркими з окрайцем чорного хліба. Кого могли — винищили, а тих, хто лишався на місцях залякали смертельними тортурами. Тут про «втому від війни» мова не йде — стояло питання виживання родини/села/народу. Схожа історія і з нашою культурою, інтелігенцією, освітою — все те, що змогло за десять років після падіння імперії вирости, укорінитися та дати потужні пагони для майбутнього України — все було знищено тоталітарним режимом. Чи то фізично — розстріли, в'язниці, табори; чи то морально — заборона видаватися, знищення вже існуючих творів, примусова перекваліфікація під соцреалізм, etc.Що цікаво, переважна більшість митців того часу — вихідці з народу. Понад 5000 представників культурної сфери (поети, прозаїки, театрали, митці) випустили у світ свої твори протягом тільки 10 років (1920-1930). Уявляєте, якою б потужною могла стати наша власна культурна спадщина, якби не тоталітарна машина. Один тільки розстріл в урочищі Сандармох знищив за 1 день 134 людини. Це була кульмінація дій радянського репресивного режиму — 3 листопада 1937 року. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення були роз­стріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан (А. Баб'юк), Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко (Снісар), Михайло Яловий та інші.

А скільки було репресовано інтелігенції серед освітян?! Шляхти?! Театралів?! А нині ми дивуємося про невігластво. Коли знищити освічених, вбити все розумне, завести безграмотних посередніх вчителів із Сибіру та Дального Сходу які окрім муштри та аб'юзу не знають інших методів виховання, то ми отримаємо манкуртів. Манкурт — це діти колишніх рабів, що забули вже своє коріння, не знають що то таке — жити вільно, говорити власною мовою, думати про себе, а не про господарів. Ідеальні раби, що ніколи не будуть бунтувати та з народження мають стокгольмський синдром. Саме таким було бачення совецької імперії майбутнього для своїх «домініонів» — фіктивно незалежних республік.

Саме таким чином плодилося невігластво серед українців: заборонами мови, культури, розвитку, часто неможливістю поступити в якісні вищі навчальні заклади, хабарництво на кожному кроці, організація життя «через зв'язки», постійні «направлення» на роботу в далекі краї безкрайньої імперії. А ще повне позбавлення права вибору та відповідальності за ці вибори. Що власне й призвело до бездумного обрання декілька разів президентів та парламентаріїв за принципом «аби поржати та гірше все одно вже не буде». Додамо до цього ще й позбавлення приватної власності протягом століть, насаджування колективного мислення: «якщо воно нічиє, то воно загальне, а отже можна собі привласнити безкарно». На виході маємо манкуртів, які навіть можуть говорити українською мовою, орієнтуватися на Захід у своїх поглядах та прагненнях, але все одно нерозуміючих, що з себе уявляють в розрізі історико-культурної бутності.

Добре, з невіглаством розібралися. Але до чого ж тут лінь?! Адже українці вважаються найпрацьовитішими робітниками серед мігрантів не тільки в Європі, але й в усьому світі (китайців ми не беремо до уваги — їх просто багато, і часто вони мігрують цілими общинами). А все просто — вбита самоідентифікація не дозволяє знищувати невігластво, підживлюючись розумовою лінністю. Замість того, щоб займатися саморозвитком, удосконаленням мови, та й розширенням кругозору, наш нарід™ поглинає лайно-культуру московщини, не вчить іноземні мови, не подорожує (я не про турецький чи єгипетський олл інн) та просто проживає життя на хабарях, тих самих засадах «знайомств» та «рєшал». Принцип «парешать» на стільки вкоренився в свідомість постсавєцкої людини, що вона трепетно передає його своїм дітям (засунути в садочок, потім в школу, потім в університеті закрити сесії, та й на роботу «пристроїти»). Потім діти цих постсавєцких батьків передають ці принципи вже своїм дітям, а ті своїм і тягнеться так без кінця. 

Виливається лінь в прискорбні наслідки:

• Освіта без хабарів за оцінки майже неможлива. Викладачі свідомо валять студентів, щоб ті заплатили за нормальні бали, а батькам цих дітей лінь піймати питання хабарництва у вузах і простіше дати дитині ті 300-1000 гривень на хабар. «Нє, ну а чьо?! Всі ж так роблять, та й управи немає на цього прєпода» — типова фраза, яку чую постійно. А якби не лінувалися і пару таких викладачів підняли на розголос та притягнули б до відповідальності, може й дітям легше було б вчитися, та й мотивація була більшою. 
• Медицина. Це окрема тема, тому що я особисто вважаю, що безоплатна медицина просто не має існувати. Навіть соціально незахищені верстви населення мають обслуговуватися за страховою медициною, просто оплачувати ці страхівки мають тоді коштом соціальних служб. Ну про що може бути мова, коли хворому в травматології, що лежить на витяжці ноги потрібно давати хабаря санітарці за кожне судно. Інакше захлинешся у власних екскрементах і до тебе ніхто не підійде. Хіба та санітарка не отримує зарплатню?! А якщо вона її не влаштовує, то чого вона працює на цій роботі?! Але ж ні — всі попередні покоління, що вона бачила та її навчали, привчили, що це правильно — брати на кишеню за виконання вже оплаченої роботи. І це тільки один маленький нюанс, а там як копати, то можна динозавра відкопати. І знов таки причина в лінності: розбиратися у власних правах, змінювати систему (а то ж стара і так норм працює — ніт насправді), підіймати якість своїх послуг, робити приватні практики, які конкурентні на ринку послуг. Та навіть змінити ставлення до себе та професії, бо таке відчуття, що лікарі почуваються богами, хоча насправді вони робітники сфери обслуговування. І в цьому немає нічого встидного. 
• Поліція  та силові структури. І найперше — лінь їздити по правилам та не давати хабаря при порушенні останніх. Лінь чинити за законом, а хочеться бути «трошки рівнішим» за інших. А молодим поліціянтам, як і медикам, важко утримувати позицію відповідальних виконавців і не брати хабаря, чинити за буквою закону, а не по вигаданим планам (як то спіймати 10 курців в невстановленому місці за зміну). Тут лінь підкріплена невіглаством та вбитою тоталітарною машиною повагою до законів та правопорядку. 
• Політичне життя — лінь читати навіть передвиборчу програму, не те що розбиратися звідки ноги ростуть в кандидата. А потім лінь в цього кандидата запитувати за справи його. Навіщо взагалі тоді ходити на будь-які вибори, якщо вам байдуже на наслідки. Просто лінь відповідати за свій вибір. А коли ще й вбита відповідальність на колективному рівні, то тут і поготів. А потім маємо вгодовані морди, що не вміщують в BMW X7 і громаду, що ледь зводить кінці з кінцями. А їм просто було лінь «спитати» зі свого обранця — чого вони так погано живуть.

Це тільки вершечок айсберга, але я сподіваюсь, що ви зрозуміли, що я хотіла висловити. З початком повномасштабного вторгнення в українців з'явився шанс на відродження. Як це не парадоксально звучить, але нас вбивають, а ми зростаємо. Бо саме в ці моменти стає зрозуміло, що ми з себе становимо, на що спроможні, та що втратимо, якщо перестанемо чинити супротив. Відроджується культура, що була забита попсою з московщини. Починає формуватися чітко усвідомлена українська мова — не за примусом, а за власним бажанням. Період лагідної українізації завершено. Нині кривава тільки. Український медіаконтент росте, як у 20-х роках XX століття. І знаючи, що сталося тоді, аби тільки не «просрати» сьогодення.

Суспільство почало створювати запит до можновладців більш активно. Правда не завжди з власної подачі, а інколи під впливом російського ІПСО, але усвідомлення сили громадськості позитивно впливає на майбутнє.

Чи вдасться нам побороти ту ментальну лінь та викорінити соціальне невігластво? Боюся, що це не за мого віку. Втім, ми маємо можливості значно зменшити їх вплив на майбутнє наших дітей, а вони ще покращать майбутнє вже для наших онуків. Але це за умови, що ми перестанемо сидіти на сраці рівно та очікувати, що нам всі щось винні. Ніхто нам нічого не винен — це анахронізм савецкого строю. Ми самі несемо відповідальність, а наше сьогодення та майбутнє.  І нарешті маємо всі інструменти для розбудови України: усвідомлення себе, як незалежних людей та безпрецедентну підтримку всього цивілізованого світу. 

Шануймося!