Минулого року могло здаватися, що у країні сталася «електоральна революція»: президентом стала людина не з середовища політиків і, завдяки його імені, парламент теж наповнили люди без будь-якого бекграунду у цій сфері діяльності. Особливо яскраво це було помітно на прикладах багатьох мажоритарних округів, де «ноунейми», як то кажуть, «під горіх» зробили заматерілих, вічних та, задавалося, непохитних хазяїв округів або цілком пристойних та грамотних парламентарів. Київ тоді, до речі, не став виключенням. Здавалося, що логічним є доведення до логічного кінця цієї електоральної революції за рік. Зеленський та його партія мали б перемогти і на місцевих виборах, повторити свій успіх. Тим більше, що спочатку, на ейфорії перемоги такі плани і хибні уявлення про можливості явно були. Столиця у цьому плані важлива як з політичної так і суто ресурсної точки зору. Тож експансія планувалася. Але сталося не так як гадалося. Місяць тому соціологічне дослідження Центру Разумкова показало, що «Слуги народу», незважаючи на пристойний ніби результат (18% бажаючих проголосувати за партію серед усіх опитаних та 19 серед тих хто піде на вибори та визначився з вибором), але на тлі успіху під час виборів 2019 року було зрозуміло, що це початок падіння рейтингу. Розчарований непрофесіоналізмом та скандалами, а також невиконанням обіцянок виборець вже не просто йде, а тікає від «слуг». Більше того, зрозуміло, що Зеленський, групи впливу навколо нього та «слуги» відмовилися від цієї самої «електоральної революції», на хвилі якої вони збиралися навіть взяти місцеву владу у ОРДЛО, якщо згадати минулорічні опуси Сивохи, геть відірвані від життя. Відмова відбулася свідомо: виборець тікає, розуміння, що недосвідчені «ноунейми» не зможуть дати собі раду з практичних питань адміністрування на місцях теж прийшло. Як і прийшло розуміння того, що місцеві еліти не випустять управління та фінансові потоки на місцях зі своїх рук, тож, краще з ними домовитися. У Києві це помітно на прикладі боротьби за посаду міського голови. З доволі високим ступенем ймовірності можна припустити, що влада домовилася з діючим мером Кличком. Верещук більше не «рятівниця» столиці, її кампанія стає менш агресивною. Але й через те, що ця пані розраховує стати майбутнім головою КМДА. З точки зору демократії та ідей децентралізації це, м'яко кажучи, нелогічно – боротися за посаду мера і тихенько зливати її наповнення.
І на цьому тлі вже можна починати хоча б приблизно прорахувати які фракції будуть у Київраді. Звісно, що це низка старих партій, що також підтверджує згадувана соціологія: «Європейська солідарність», «Батьківщина» (яка можливо навіть покращить свої результати завдяки тому, що партія висуває кандидатом на мери Олексія Кучеренка, який виступить своєрідним локомотивом), «Удар», «Опозиційна платформа за життя» та «Перемога Пальчевського». Саме до останньої піде основний потік тих, хто розчарувався у Зеленському та «слугах», оскільки її лідер продовжує виборчу кампанію на посаду мера, однозначно успішнішу від абсолютної більшості інших кандидатів та формує той образ, що захоплював у нинішньому президенті: шоумен та успішний бізнесмен, з високим ступенем пізнаваності, сформованою роботою з багатьма телеканалами від «Прямого» до NEWSONE.
