Біржа праці

Зібравши маслини Нікоса – ми знову на біржі.. Якийсь крутий грек, на великій Тойоті з кузовом, везе нас високо в гори. Він включає понижену і ми карабкаємося по каменюках на якусь вершину. Які класні машини у греків-підмічає Віктор і ми міцніше тримаємось за сидіння. Дерев тут небагато. Більше часу займає дорога. А платять стабільно 5-ть тисяч драхм. Новий день і нові господарі шукають помічників. Якась інтелігентна сім'я — він і вона. Щойно куплені сітки і електро-збивалки. Сад зовсім молодий. Ми працюємо акуратно і вміло. Господарі задоволені. Обідаємо разом. Ми їмо багато і швидко. Господарі за нами не встигають. Наступного дня вони це врахували. Продуктів стало більше. Ми зібрали врожай десь у п'яти господарів і навіть у Софії. Почуваємо себе професіоналами. На біржі почуваємо себе вже впевнено. Албанці здороваються з нами. Новий грек-нова робота. Цього разу нас забрала вантажна машина. Куди-невідомо. Ми довго і далеко їдемо. Ця машина збирає жмих з маслин по міні заводах. Потім везе на інший завод по переробці жмиху. Ми допомагаємо завантажувати і розвантажувати. Саме відповідальне-це розвантаження. Машина,як залізничний вагон з лункою по центру. Водій заїжджає на естакаду,відкриває внизу заслонку, а ми зверху жмиху, довгими металевими прутами — пробиваємо нижній спресований шар жмиху і допомагаємо цій суміші покинути кузов. Насправді це не просто. Вона не спішить сипатись, і ми її припрошуємо практично до кінця. В результаті,ми брудні і мокрі від поту, стоїмо на дні кузова, а водій подає нам драбинку,щоб вибратись. Один день-одна машина. Пять тисяч в гаманець. А ще буде проблема їх поміняти на долар. Банки їх тут не акумулюють, а передають на материк… Але це потім — зараз час заробляти гроші. Водій підвіз нас під будиночок Софії. Домовляємось — наступного разу забере нас звідси. Рівно через тиждень. Софія довірила нам роботу у себе біля будинку. Ми, як професіонали, які пройшли школу Манолі, облаштовуємо тротуарчики в її саду. ЇЇ ділянка має два рівні під пагорбом. На другому рівні невеликий будиночок із шлакоблоків. Це для її сина. Ми робимо стяжку на підлозі. Робота на декілька днів. Можна цією роботою перекрити проживання в Софії. Клас. Ми з Віктором на сьомому небі, точніше на другому рівні вирівнюємо підлогу. Софія з сім'єю кудись поїхала. Аж тут, під воротами знайома вантажівка. Водій пропонує роботу. Ми дивимось один на одного. Робота Софії нікуди ж не дінеться?... Совість каже ні, але ми ризикуємо… Ми повернулися до приїзду Софії. Вона ,або дійсно не знала про нашу відсутність, або закрила на це очі. Мені і сьогодні трохи не зручно. До речі про не зручно. Був такий випадок.

Кульок апельсин

Софія відправила нас з своїм сином садити оливковий сад. Десь за містом — серед дерев, обнесена сіткою її ділянка. Зовсім пуста. Ми з сином відновили розмітку — де будемо садити саджанці. Поки він привезе деревця — ми копаємо ямки. Оливкові дерева ростуть не з кісточки, а з гілочки. ЇЇ відрізають з дерева,прикопують,поливають, і через декілька років саджанець для пересадки-готовий .ЕНДАКСІ-ЗРОЗУМІЛО? Так – кажемо ми і він поїхав. Ямки замовили не глибокі, тому і впоралися ми швидко. Ну і давай роздивлятися довкола. А за сіткою апельсиновий сад. Хоча ми бачили, як на одному апельсиновому дереві – одночасно ростуть і квітка і плід. А тут — густо апельсини. Ми як мавпи дивимось на зрілі плоди за сіткою. Нікого нема. Хто — зна, коли сусіди – греки приїдуть збирати ці апельсини… Їсти чи не їсти-ось питання перед нами. Ех. Ми вибираємо – їсти. Худіший Віктор лізе через сітку і вже швиденько збирає в кульок апельсини. Давай швидше-схвильовано кричу я-бо чую мотор вдалині. Віктор з кульком вже тут. Чиста ділянка з ямками, два худих українця і один великий кульок…. Ховаємо кульок в кущах біля дороги. Уф. Серце б'ється. Совість мучить. Але ж там ще багато-в саду… Приїхали саджанці. Ми разом ,акуратно, щоб не відірвати коріння – гілочку — садимо оливковий сад. Поливаємо водичкою і підв'язуємо до кілочків. Хочеться чим швидше поїхати звідси. Знову шум мотора. Приїхали сусіди з апельсинового саду. Старий грек з бабулькою. Ми привіталися через сітку і продовжуємо роботу, краєм ока заглядаючи на них. Вони обійшли сад і теж краєм ока заглядають нас. Ми вдаємо безтурботність, адже руки у нас порожні. Ми прощаємось і йдемо до машини. Вони довго дивляться нам в слід. Сідаємо з Віктором на заднє сидіння і машина поволі рушає. Ми проїхали метрів п'ятдесят і просимо сина на хвильку зупинитись. Віктор вискочив за кульком , взяв його і несе до машини. В цей час, позаду , на дорогу вибігли грек з бабулькою, і махаючи кулаками до нас. Ми просимо сина не зупинятись і набираючи обороти втікаємо від позору…. Пройшло двадцять років, а я бачу як вони біжать…

Біржа – церква — Африка

Ще один день на біржі і нам пропонують роботу з каменем. Велике – багаторівневе поле. Для підтримки кожного рівня потрібна кам'яна стіна. Грек показав каміння, показав де будувати і поїхав. Без розчину будувати складно. Після обіду грек оцінив мої потуги,цмокнув язиком і відмовивсь. Наступного дня, ми з Віктором, кладемо цеглу, будуючи сарайчик для іншого грека. Віктор неуважний , невчасно подає цеглу і розчин. Я на підвищенні мурую стіну. Скоро приїде його сестра. Він думками шукає роботу для неї…. Цеглу давай-роздратовано кажу я- бо втомився більше від нього . Платять нам однаково.

На біржу приїхав священик. Він розговорився з албанцями і двоє з них сіли в його машину. Він підійшов до нас. Пропонує якусь роботу. Не можу зрозуміти ,яку саме. Обіцяє платити не по 5-ть , а по сім тисяч. Ну звичайно так! Там розберемося. Приїхали у велику церкву. Ми маємо розібрати риштування в середині церкви. Він закінчив розпис купола і стін. Риштування на всю висоту — під купол. Ми з Віктором переглянулися. А що робити — Андрон? — каже Віктор і слідом за албанцями,лізе під купол. Не знаю чи боюсь я висоти. Зараз це не головне і я про це не думаю. Зараз головне-робота, за яку добре платять. Нічого з нами не станеться. Ми по-перше в церкві, по – друге заробляємо для дітей, а по третє ми обережні… Албанці підказують, як це робити. Ми розбилися на пари. Акуратно,щоб не пошкодити стіни, розбираємо риштування і подаємо його в низ. Якщо не думати, а просто працювати, то не страшно. До обіду розібрали половину. Найвищу половину. Тепер буде легше, хоча висота ще небезпечна. Ми обідаємо в кафешці. Велика смачна піта з м'ясом. Чим будете запивати?- на вибір. Хто кока-колу, хто фанту, а я здуру замовив пиво. Мале, але пиво. Сам собі я його тут не куплю, а тут така нагода… Те, що зробив дурницю, зрозумів, коли піднявсь на висоту. Мною так хитнуло, що ледве втримавсь. Зразу протверезів і вибачивсь перед Богом . До кінця роботи був дуже обережний. Мене ж чекають!

Тиждень на біржі немає роботи. Албанці радять попробувати на протилежній стороні Криту. Там тепліше і роботи більше. Ми попередили Софію, що їдемо в Ірапетра. Вона з розумінням забирає ключі від номеру. Готель пустий. Ми обіцяємо повернутись,тільки коли-не знаємо. Ранковим автобусом з автостанції пересікаємо Крит поперек. Кажуть там ростуть пальми і зразу за морем вже Африка. В нас по одній сумці. Взяли тільки робочий одяг. Година десята-одинадцята – ми вже там. Питаємо на зупинці де в них біржа і де шукати роботу. Вияснили, що роботу тут дає тільки один грек. У нього плантації помідорів. Хтось збирає,хтось фасує, хтось робить помідорам уколи,щоб червоніли… Господар злий. Може вигнати і не заплатити. Ми в шоці. На сьогодні роботи вже не буде. А що буде завтра-ніхто не знає. Інших варіантів тут немає. Нам стало сумно. Ми сидимо в кафешці біля автостанції. До нас підійшов старший мужчина і запропонував купити — «почті новиє брюки». Нам його жаль, але купляти нічого не будемо. Він тут завис без роботи і не знає, як вибратись. В злого грека працював за копійки…. Ми можемо тільки співчувати. Наш автобус в Агіос буде за пару годин. Але перед цим — ми вирішили намочити ноги у Лівійському морі і подивитись на Африку. Новий знайомий провів нас на пляж.

Пляж Ірапетра

Софія нас радо зустріла. Вона вже поміняла постіль і прибрала. Агіос нам ще рідніший. Ми з Віктором змінили умови. Кожен заробляє на себе. Тільки на біржі, якщо беруть тільки одного, то йдемо по черзі. Того дня Віктора забрали першим. Я стояв один. Вже минула десята і я розумів, що шансів вже немає, але і дома самому нудно-отже стою. Раптом приїхав новий грек. Перше його питання було-чи не боюся я висоти? Та ні-кажу я і пробую розповісти, як працював під куполом церкви. КАЛА-ДОБРЕ-каже грек і бере мене з собою. Живе він Агіосі. В тій частині, куди ми не ходимо. Там,так званий –спальний район. Його будинок-чотири поверхи. Він живе на першому. До речі тут я вперше побачив проведення води-мідними трубками. Так ось. Він будує камін. Ми з ним маємо по зовнішній стіні закріпити комин. Сам комин-це готові керамічні сегменти, які входять один в одного, але їх треба кріпити до стіни. Свердлити,вдягати хомут і фіксувати. ЕНДАКСІ-ЗРОЗУМІЛО?- питає він. ЕНДАКСІ-відповідаю я. Я на риштуванні з дрелькою і хомутами, а він на даху,шнурком подає труби. Закінчили роботу десь о четвертій. Коли він мене посадив в машину, я подумав їдемо ще кудись працювати, та він просто спитався де я живу. Він заплатив мені не п'ять, а сім тисяч і дома я був раніше від Віктора. Фантастика. Саме цікаве, що пізніше,прогулюючись по набережній з Віктором, ми з ним зустрілись. Він підійшов, і спитався — як справи – Андреас ? І почувши,що я як завжди –ПСАХНО ДУЛЯ-ШУКАЮ РОБОТУ-він взяв і допоміг. Він підвів нас до одного готелю,власники якого-два старших грека-були його знайомі. Привів і дав таку позитивну рекомендацію, що нас вже на другий день запросили на роботу. Віктор був дуже здивований і все випитував — Андрон,що в тебе з тим греком? Симпатія-відповів я і загадково посміхнувся. Просто того грека теж звали Андреас. Потім Андреас підігнав мені ще одного свого знайомого. Причому на цю роботу — я ходив вже після основної,і вже без Віктора. Жаба дасть себе чути трохи пізніше. А зараз ми прийшли у новий готель, де співвласники два дідусі. Персоналу ще немає, але ми учотирьох готуємо готель до нового сезону. Тут і бетонування заїзду, і відновлення стіни між сусіднім готелем, і штукатурка службових приміщень… Один з них вів справи безпосередньо з нами. Ставив щоденно задачу, привозив обід, виплачував щоденно нам по п'ять тисяч….. Другий займався іншими справами. Але приходив майже щодня, щоб оцінити , як вони раціонально вкладають гроші. Претензій не було. Казус був тільки першого дня. У холі готелю стоїть холодильник з напоями. Він махнув рукою в його сторону і сказав, що коли захочемо пити-то візьмете там. Там було багато пляшок. Наша захланність халявою — безмежна. Ми випили все! Вони здивувались і зробили висновки. З того часу у холодильнику було тільки по дві пляшечки на ніс.

Весна

Те що на Крит прийшла весна — ми зрозуміли, коли на грядках Софії прийшов час садити картоплю. Приїхав з села її батько, вже знайомий нам грек,і попросив йому допомогти. Тут на Криті це виглядає так. У червоному ґрунті робиться лунка. Потім дідусь бере жменю міндобрива і сипле в цю лунку. Зверху половинка картоплі, і засипаємо ґрунтом. Поливаємо і чекаємо врожай. Я скривився уявляючи , яка хімія у цій картоплі. До речі. До води тут ставляться з повагою. Хоча на Криті є джерела і водою він себе забезпечує-воду економлять. Лічильники всюди. В будинках,в полях,в садах. До кожного дерева,кущика підведені тоненькі трубочки, майже прикопані землею. Воду господарі подають вечорами,щоб зменшити втрати випаровування. Нагадую-дощ тільки зимою і не завжди.

Міндобрива і гіркі мандарини

Нас з Віктором взяли працювати на склад. Склад-міндобрив. Упс. Задача-така. Розгрузити на складі велику фуру з різними сортами міндобрива. На протязі дня відвантажувати ці мішки по машинах греків-згідно чеків. Переваги-платять стабільно, незалежно від напливу покупців. Деякі покупці дають нам чайові — ми ж акуратно кладемо мішок їм в машину. А можемо і не акуратно! Жартую. Недоліки. Мішки-важкі і їх багато. Розносимо різні сорти по палетах розкиданих по всьому складу. Неприємний запах і хімічна-пилюка в'їдається в одяг і тіло.

Кожного дня, ми пішки повертаємось додому(готель). Десь пів години. Склад за кільцевою. Ми переходимо велике перехрестя в середині якого клумба, або скоріше-сад. Ми придивились — точно сад! Мандаринові дерева рясно обвішані вітамінами — так потрібними нам. Ніхто не збирає. Муніципальна власність. Прийдемо вечерком,коли стемніє-вирішуємо ми і приходимо. Набрали два кульки і ходу. Звідси до готелю недалеко. Але почуваємо себе стрьомно. Пам'ятаємо, як нас зупинили при трасі… Попереду наш готель. Аж тут, саме біля готелю ,зупинилась якась машина. Жим-жим і ми розвертаємось. Постояли в тіні при дорозі. Я свої вітаміни, як в дитинстві,пересипав за сорочку. В мене появився живіт, зате в руках нічого не маю. Машина рухається в нашу сторону. Розходимось. Я прямую в центр — Віктор в кущі. З цими мандаринами я гуляв ще десь годину, поки не повернувся в номер. Віктор вже лежав у ліжку і жував мандарини. Якісь вони гіркі –Андрон — каже мені Віктор. Я пробую-і справді гіркі. Може їх тому й не збирають, що гіркі? Але спитатись нема в кого і краще не питатись. Все-таки це вітаміни, заспокоюємо ми себе, і кривлячись їмо їх щодня…

Робота складу сезонна. Греки закінчили садити городи і склад закрили. Ну і добре. Ми з Віктором у пошуках роботи ходимо по будовах. Там де немає господарів — ми залишаємо записки з «нашим» номером телефону.

Поляк

У нас появився новий сусід. Софія здала номер поляку. Звали його Маріуш з Вроцлава. Польською я розмовляю краще ніж грецькою і ми швидко подружились. Він розповідав про себе, а я про себе. Він теж залишив дружину і поїхав на заробітки. Дітей ще немає. Заробить-зробить, запевняє мене Маріуш. Він,як працівник, котується вище албанців і звичайно нас. Робить практично все і ще й кладе плитку. Переважно працює сам і по розцінках за метр. Заробляє відповідно більше. І може собі дозволити більше — навіть тут. Він не економив, як ми. Їсти ходив до Манолі, пити — в якісь бари у місті. Весь час кликав мене. Та я розумів, що і мені треба буде колись йому виставити. А ми з Віктором,нагадую, приїхали заробляти гроші для сім'ї… Моя відмова не зіпсувала наші відносини, і вечорами ми грали в нарди, і ділились байками з свого життя. Одного прохолодного вечора Маріуш приніс важку сумку у свій номер. Через пару днів до нас зайшла стурбована Софія. Вона просила показати наші електроприлади. В нас тільки маленький кип'ятильник — показуємо ми. Вона розуміє, що проблема не в нас. Номер Маріуша закритий і вона ні з чим повертається до електролічильника. Показники зависокі, а платити їй. Ми зрозуміли, що Маріуш приволік обігрівач. Того ж вечора Маріуш взяв сумку і відніс її туди-звідки взяв. Одного разу він прийшов сам не свій і показав мені листа. Його симпатична дружина-блондинка кинула його. Я співчував і пив разом з ним. Курва-маць… А він їй гроші відправляв.

Сестра

Віктор запросив сестру. А сестра ,за компанію ще двох хлопців. Знайти роботу для дівчини тут справді легше. Їх беруть на кухню,покоївками готелів,в сім'ю до старших людей і тд. До речі роботу для неї ми знайшли ще завчасно. Софія допомогла. Своєю машиною привезла нас в сусіднє містечко,до своїх знайомих. Віктор показував фото сестри і хвалив. Греки цмокали язиками і пропонували свої умови. Віктор трошки поторгувався і ми вдарили по руках. Вона спала з нами тільки першу ніч. Щоб нічого не сталося,Віктор ліг посередині нашого ліжка,а ми по краях. Це нагадувало мені сцену з фільму, коли герой каже -«мєжду намі бил кінжал". Сестра зберегла цноту цієї ночі і вже зранку поїхала в найми.

Хлопці

Хлопців було двоє. Один з них знав Віктора, а другий знав першого. З перших ж хвилин, вони вели себе самовпевнено і зверхньо. Приїхали сюди не на останні гроші і заробляти планують ще більше. Ну-ну. Ми спокійно розвіюємо їх міф. Пояснюємо,що самі постійних — пошуках роботи. А те, що ми зараз маємо відносно постійну роботу в готелі дідусів — це скоріше фарт,ніж система. Хлопці починають нервово курити. Я прошу пригостити мене сигаретою. Один з них неохоче пригощає. Коли я попросив другу,він зверхньо дарує мені пачку і каже , що не любить тих хто "стріляє" по одній… А мені ще роботу їм шукати. Ну добре. В кінці-кінців вони привезли мені листа від Оленки.

Лист

А в листі фото мого сина, якого я побачив вперше. Я хвилюючись читаю, на очах сльози. Я розглядаю дві фотографії. На них Оленка, Софійка і Стасік. Це ім'я для сина — вибирала Оленка. Я не заперечував. Їй на місці видніше. До вечора я декілька разів перечитав листа і зрозумів. Їм там важко без мене, а мені без них дуже сумно. А я тільки тепер почав заробляти хороші гроші-працюючи на двох роботах. Мені б, хоча б ще пару місяців.. Що робити? Беру себе в руки. Хвалюся фоткою сина перед Віктором і хлопцями,несу показати Софії. Вона щиро радіє за мене. Хвалить красиву дружину – Оленку і гарних діточок. Я звертаю увагу, що на фото ,мала Софійка з хвостиком. Такою просив сфотографувати її — Оленку. Пам'ятала і сфоткала. Кохані мої. Скоро я повернуся

Від'їзд

… Прошу господиню Софію поміняти мені драхми на долари. Софія рахує гроші і здивовано дивиться на мене-це ти один стільки заробив? Ні-це наші з Віктором гроші-розчаровую я її. Через пару днів Софія принесла нам по вісімсот доларів. Уф. Ще одною проблемою менше. Дякую їй.

Перші дні березня. Ми пробуємо допомогти хлопцям знайти роботу. Показуємо їх всім нашим знайомим. Привели на біржу. Попросили Маріуша, щось підшукати. Наразі роботи немає. Вони вже не такі зверхні. Прислухаються до порад і вчать мову. Більше всього їх турбує, чому я на двох роботах, а в них ні одної. Пояснюю їм. Що в дідусів ми по рекомендації грека, тим більше робота там їм не знайома… А мій вечірній підробіток — теж по рекомендації. І працюю я там — з самим господарем,будуючи йому камін. Ви можете збудувати камін-питаю я хлопців!? Ні? Ну то вчіть мову. Ввечері Софія кличе мене до телефону. Це Оленка. Після розмови з нею-розумію, що все. ЇЇ терпіння і моє-на межі. Приймаю рішення. Я повертаюсь у Львів. Віктор в шоці. Він розраховував , що ми повернемось разом. Я пояснюю свою ситуацію — Оленка,діти,журба… Віктор несе новину хлопцям. Андрон їде-каже він і вони прикидають-це добре чи зле? … Того ж вечора до нас завітали грузини. Ми з ними рідко бачилися, просто знали одні про одних, де живемо і тд. А тут вони приходять і якось невпевнено , але все-таки намікають, що добре б було їм платити, за … Не важливо. Нас було четверо і ми їх двох послали. Але сам факт неприємний. Тут на Криті — спроба рекету? Треба їхати-остаточно підсумовую я. І чим швидше. Раджуся з Віктором. Замість мене до дідульки він бере одного з хлопців. І дідульку не підведемо і хлопець працевлаштований. Роботу з каміном я передам — Маріушу. Тому,що ні Віктор,ні хлопці ,цієї роботи не зроблять. ЕНДАКСІ ?- питаю я Віктора. Розумію – відповідає він. Я починаю збирати сумку. Вона майже порожня. Дві пляшки домашньої олії,банка маслин, куплені на базарі черевички для Софійки — от і все. Основні закупи зроблю в Афінах. Тут на Криті все дорожче. Маріуш прокладає мені маршрут повернення додому. Він має досвід. Паром назад в Афіни — це зрозуміло. В Афінах, в тур агенціях , шукаю автобус в Софію-Болгарія. Звідси поїздом у Львів,або до Варшави. Зрозумялесь? Ага. Ціни в турагенціях дуже різні. Радить не спішити , а пройтись і порівняти. Маріуш записує в мій блокнот свою польську адресу і телефон. Анжей-пшиєзджай — запрошує він . Потім дістає з сумки латунне розпяття. Тшимай,нєх тя Бог хроні-каже він і дарує мені це розп'яття. Ми обіймаємося зі сльозами на очах . Я завів його до грека з каміном і попрощався.

З дідульками не прощався. Знаю, що не відпускали б мене. В нас склалися хороші відносини і травмувати себе прощанням з ними не хотів. В кінця дня, як завжди, отримав щоденний розрахунок і нічого їм не сказав. Сьогодні останній вечір на Кріті. Квиток на ранішній автобус в кишені. В Іракліоні пересадка на паром в Афіни…. Самому повертатись насправді страшно. Мені треба довезти додому зароблені гроші. Потаємна кишенька і сумочка все ще зі мною. Вони витримали цей похід. Попереду штраф на кордоні у 300-доларів, або тюрма. Я прострочив візу. Греки цього не люблять. Тому однозначно злий штамп в паспорті і штраф, або тюрма і депортація. Але зберегти гроші в тюрмі – ще важче. Навіть у кишеньці. Тому півтора місяця роботи — готовий віддати на штраф. Я в останнє прогулююсь вуличками Агіоса і мрійливо кажу — А може, колись, ми приїдемо сюди відпочивати?... Тоді я ще не знав, що моя мрія збудеться. Останній вечір в готелі дуже неприємний. Хлопці викликали мене на розмову і дають зрозуміти, що я "нє прав". Що роботу мав дати їм , а не поляку… Стою один проти трьох. Я дивлюсь на них, на цю ситуацію зі сторони… Моя совість чиста. І перед ними і перед греком з каміном. Неприємно, що на їх стороні Віктор. Адже я з ним ділив тут і роботу і останню скибку хліба. Я даю їм зрозуміти, що вони не праві і йду спати. Вони ще довго шушукаються, але мене вже не турбують. Ранок. Я прощаюсь з Софією, беру сумку і йду на автостанцію. Віктор вирішив мене проводжати. Він такий. З тим-хто сильніший. Вулички ще пусті. Зараз година десь сьома. І тут нам назустріч іде наш дідулька з готелю. Він здивовано дивиться на нас, на мене з сумкою. Ти куди,Андреас — питає він мене. Я кажу,що повертаюсь додому -в Україну. Він стурбовано дивиться мені в очі і питається,чи щось сталося? Ні , нічого не сталося — заспокоюю його я. Просто мені треба додому. В його очах бачу розчарування, а потім розуміння. Я ще раз вибачаюся, що не попередив, а Віктор заспокоює, що прийде з товаришем. Дідулька махає рукою і йде. Я не виправдав довіри. Пробачте.

Я прощаюсь з Віктором біля автобуса. Я назавжди. А Віктор…. Мені це нецікаво. Пройде сім-вісім років, поки в мене виникне бажання з ним зустрітись. Ми навіть, один раз ,зайдемо один до одного в гості. Але відносини втрачені назавжди.

Дорога додому

Я в Афінах. Тут я маю купити подарунки для всіх. Так . Спочатку на центральну площу – Омонія. Добравсь . В бокових вуличка знаходжу "Травел" агенцію. Заходжу -вітаюсь. Так. Тут можна купити квиток до Софії? На завтра? Добре — кажу я. Можна я залишу у вас сумку і знайду собі якийсь готель? Вони не заперечують і я вільніше відправляюсь на пошуки. В тихих, вузеньких вуличках, бачу скромний на вигляд — готель. Є вільна кімната. Ціна влаштовує. Господар розчарований, що я на одну ніч, але я пояснюю,що провів тут вже досить часу і повертаюсь додому. Він радить де можна купити шубу, бо саме такий подарунок,я планую привезти Оленці. Заодно показує де недорогі квитки на автобус до Софії. Дійсно. У сусідній агенції ціна набагато краща. Я купляю квиток на завтра. Потім повертаюсь у попередню агенцію за сумкою і обіцяю їм ,що потім зайду…. Сумку в номер і на закупи. В першу чергу шуба для Оленки. Якщо залишаться ще гроші, то і для іі сестри. Так. Ось вуличка з магазинами хутра. Мене зустрічає привітний грек і передає у руки російськомовної продавщиці. Я був готовий до цього, знав,що треба торгуватись, а не слухати бла-бла. Мені виносять довгу в підлогу шубку для Оленки і коротшу для Люби. Це каракульча кольору — чоколяди. Я торгуюсь, як можу. Вони теж. Кажу, що подумаю і виходжу. Зайшов у сусідні магазинчики. Нічого цікавого на мої гроші. Повертаюсь у перший магазинчик. Господар щасливий, прихвалює свій товар і його ціну. Пакують шуби у фірмові кульки ,і я гордий за себе, виходжу на вулицю. На вулиці грек продає дорожні сумки. Дуже доречно. Не повезу ж я шубки, на заздрість всім митникам, ось так-в кульках. Я вибираю велику сумку і зразу ховаю шуби туди. Не треба,щоб всі знали, що я багатий Буратіно з шубами… Несу дорогоцінний груз в готель. Двері в мій номер-одна назва, зрештою, як і всі меблі — ще з часів Архімеда. Що робити? Це саме цінне, що маю довезти додому. Без цього мене Оленка не зрозуміє. Так. Я йду до господаря готелю і пояснюю свою проблему. Він не сперечається і ховає сумку собі в підсобку. Тепер можна і на базар. Знаменитий базар — Монастіракі. Тут є все. За винятком того, що я вже писав вище. Мені треба,щось виключно – грецьке. Сир,маслини і оливкова олія. В такій кількості ,щоб дісталося всій родині. Я прогулююсь між великими, дерев'яними бочками з маслинами. Можна і треба пробувати. Я довго вибирав,поки не наївсь. Нарешті спакував два великі кульки у різних господарів-дуже смачні. Оленка оцінить їх вже у Львові і потім ще довго буде згадувати-Так ось, які повинні бути маслини… — скаже вона. Я вибираю сир і олію. А ще грецькі спеції. Продуктовий базар переходить у "блошиний ринок". В мене ще багато часу і я з задоволенням розглядаю дивні,старовинні речі. А ось пластинки. АББА і ще щось. Коштують — копійки. Але везти пластинки з Греції… Не серйозно-кажу я собі і йду далі. Повертаю голову і бачу Акрополь. Так ось він який… За металевою огорожею, як у підручнику історії – стоїть АКРОПОЛЬ.. На підвищенні велична будівля, а довкола залишки каміння, яким більше тисячі років. Не думав ти — Андрон, що хоч і через огорожу, колись опинишся тут. Я зачаровано дивлюсь на це диво, але туристом себе не почуваю. Хто ж я?

Афіни-Акрополь

Я повертаюсь в готель, забираю дорогу сумку з шубами в номер і міцно закриваю двері. Надіюсь ні рекету ні злодіїв не побачу. Остання ніч у Греції пройшла без пригод. Ранок. Я кидаю сумки в багажне відділення і сідаю в автобус. Тут багато таких, як я. Більшість повертається із заробітків. Виявляється тут і болгари з простроченою візою, і росіяни, ну і звичайно –я. Хвилююсь – звичайно. Гроші на штраф приготував. А може обійдеться? Ми на кордоні. Водій збирає паспорта. Чекаємо. Заходить грек і викликає по прізвищах. Жіночка-болгарка не збирається плати штраф. Їй кажуть брати сумки і виходити. Я показую гроші на штраф і грек веде мене в конторку. Серце б'ється все частіше. Я підписую,якісь папери,плачу гроші і мене відпускають в автобус. У паспорті якась особлива відмітка, але я рухаюсь в сторону дому. Жіночку-болгарку,після скандалу, все ж відпустили без штрафу. Вона казала, що і так більше не поїде в Грецію і їй все-одно. Може і мені треба було… Жену від себе ці думки. Я їду ДОДОМУ.

Софія — столиця братньої Болгарії. Тут і мова зрозуміла і до Львова вже ближче. Я на залізничному вокзалі. Кидаю сумки у камеру схову і йду купляти квиток до Львова. Ага. Квитків немає. А бажаючі-є. Хтось підказує, що у місті є каса попереднього продажу квитків. Це шанс. Я йду в місто. По дорозі, у канторах ,знаходжу хороший курс і продаю залишки драхм і трошки доларів. Попередні каси зачинені і не працюють. Вертаюсь на вокзал, і за годину до відправлення ,купляю квиток на поїзд Софія-Москва. Я вдячно підіймаю очі до неба. Так . Тепер в мене лишились болгарські леви. Трачу їх на канапку в дорогу і якісь солодощі дітям. Провідник вже "наш" і сервіс відповідний. Та це дурниця . Мені головне – доїхати. Весь вагон п'є і гуляє. Це повертаються з закупів "човники". В основному — жінки середнього віку. Коли напилися-помітили мене. Я пояснив, що в мене тільки канапка. Вони розсміялись і налили. Я не пив багато, бо місія моя зовсім інша,але закусував я від душі. Потім з однією з них пішов в тамбур -курити. Вона розповідала, які злі прикордонники, що треба їм платити… А я, що повертаюсь додому із заробітків,один… Ти такий сміливий — каже мені вона. І я вже переживаю,що сказав щось лишнє… Ну не такий я вже і сміливий-кажу я і йду спати.

Львівський вокзал. Дорогі львівські таксисти. Знаходжу дешевшу машину частника і кидаю сумки в салон. По дорозі шукаємо квіти. Сьогодні 8-ме березня – до речі. Мене не було лише п'ять місяців, а для мене це — ціла вічність. Я заходжу в під'їзд. Серце б'ється все частіше. Шостий поверх і я перед дверима. Відчиняє Оленка у домашньому халаті. Вона не чекала і тому розгублено дивиться на мене. Я роблю крок і обіймаю її. Я повернувся — кохана. Я повернувся.


Львів 2019