Із завершенням першого роману у автора є кілька опцій: самвидав, видавництво, а також, рецензування в літагенції. Останнє, у випадку позитивного відгуку, допоможе знайти видавця, а у випадку негативного – побачити недоліки роману.

При цьому, чимало помилок, що роблять автори-початківці, є однотипними та кочують з книги у книгу. Тож, обізнаність про них, здатна в рази підвищити якість текстів, що потрапляють на рецензування.

У якості прикладу, наведу кілька проблем з недавно рецензованого мною роману. Сподіваюсь це допоможе читачам не припускатись схожих помилок, отримувати менше зауважень та зробить життя рецензентів приємнішим. Адже читати книгу з нижче означеними помилками – те ще задоволення.

 

1. Одноразові персонажі

Персонаж створюється під конкретну думку чи ситуацію. Він виконує функцію (дати підказку, разом сходити в магазин) і ми про нього забуваємо.

Сама по собі, поява таких героїв чи подій, не є злом. Пишучи роман, уникнути їх складно чи майже неможливо. Втім, це не повинно ставати виправданням для множення героїв одноденок.

Подібні персонажі – як одноразовий посуд. Легкий, невигадливий, зручний, але, при надмірному використанні, засмічує довкілля. Тож, намагайтесь частіше вдаватись до художньої «переробки». Якщо є можливість використати героя чи ситуацію двічі – неодмінно нею скористайтесь.

От поганий приклад з рецензованої книги.

Персонаж подається як кращий друг головного героя. Ми дізнаємось частину його біографії, побуту, опис квартири, читаємо про сумісне життя і взаємопідтримку у важкі часи. Втім з'являється «близький друг» рівно в одному епізоді. Його поява розкриває (через діалог) кілька рис головного персонажа і нагадує про спогад з минулого (який і так багато де згадується). При цьому герой не працює на сюжет, не рухає мотивацію героя, виконує лише поверхові взаємодії та не демонструє жодного конфлікту. Інакше кажучи – виконує на диво мало функцій.

Для такої багатообіцяючої особи як «кращий друг головного героя» дуже неекономне використання. Якщо персонаж задумано епізодичним, давати емоційно забарвлену біографію не варто. Пара деталей і досить. 

Якщо ж це має бути саме «кращий друг», то героя бажано використовувати і в подальшому. Ви вклали сили у вигадування характеру, тож не робіть цього двічі. Нехай персонаж не буде одноразовим посудом. Сплітайте його історію з іншими, розвивайте риси. Такий підхід робить персонажів глибшими, а історію насичує цікавими взаємодіями.

 

2. Спроба розказувати історію через довгі описи

Показуй, а не розказуй – класичне правило. Тоді як довгі описи-розповіді – не менш класичне його порушення. Автори детально розказують, що відчув або подумав герой, як зреагував на ситуацію, чому вона була для нього важливою, що, можливо, подумали люди навкруги. Мізерні дії та пригоди розквітають домислами й описами в голові дійових осіб і наратора.

Як і у випадку з одноразовими персонажами, інколи це дійсно потрібно. Втім, значно частіше, таких підхід є наслідком недостатнього опанування інших засобів побудови історії.

Припустимо, що вам треба донести певну інформацію до читача – історію людини, вигаданої держави, філософську концепцію тощо. Фактів багато і вони доволі складні. От кілька найпростіших прийомів, як їх донести.

Початок роману «Місяць – суворий господар», де герої протягом 50 сторінок обговорюють план дій – один з найекстремальніших прикладів експозиції «одним шматком».

Такий підхід привабливий, бо в рази зменшує зусилля, витрачені на побудову композиції, але і виглядає відповідно. Як лінійний, одноманітний текст, або повчальний діалог/монолог, покликаний замаскувати пряму подачу інформації.

Думки і погляди героїв мають виражатись у вчинках. Втім, подекуди, автору легше описати ідею у вакуумі, аніж проілюструвати конкретним прикладом. Вміння переконливо робити останнє і відрізняє просунутого письменника від аматора чи ледацюги.

У всесвіті своїх книг я використовую вигадану релігійну систему. Оскільки вона складна, описувати її всю, одразу, було б божевіллям. З цих причин, я розбила інформацію на кілька рівнів складності.

1. Загальний міф.

Спочатку були титани, а потім з'явились олімпійські боги. Або – спочатку було слово. Чи – спочатку у світових водах плавало яйце. Це образна, казкова історія, що дає основних акторів і поняття.

У моєму випадку це – існування первинного хаосу. Виділення з Все і Ніщо, демона Фра, та молодших богів. Будучи богом кордонів, Фра розділяє первинний світ на дрібні сутності (насправді, міфічна обробка юнгіанської концепції виділення «Его» з колективного безсвідомого). Так з'являються люди та інші істоти.

2. Деталі взаємовідносин.

Істоти, що з'явились, відображують різні грані Все і Ніщо. Більші чи менші частини. Це є основою їх характеру. Різниця характерів породжує складні взаємовідносини та ієрархію.

3. Що це значить для історії?

Характер створінь стає приводом для тих чи інших конфліктів. Конкретні деталі міфу знаходять прояв у повсякденних ситуаціях, або пояснюють їх.

Це дуже великий комплекс ідей, котрий не варто подавати одразу. Для початку достатньо міфу з фантастичними персонажами. Я подаю його в одній главі, не торкаюсь іншого рівня деталей. Перш ніж рухатись далі, мотиви і герої міфу обігруються в різних ситуаціях, після чого можна вводити наступний рівень.

В цьому плані створення роману нагадує написання наукової роботи. Окреслити загальну проблему. Деталізувати її, підкріпити прикладами. Надати перший рівень аргументів – підкріпити. На ньому надбудувати наступний, знов підкріпити. Третій. І так далі.

У таких, великих, книжкових циклах як «Архів буресвітла» на введення того чи іншого рівня деталей взагалі відводяться цілі томи.

 

3. Затягнута експозиція

Подію, що стане тригером сюжету, варто демонструвати не пізніше перших 10% книги. А краще – раніше. Для деяких типів книг існують виключення, втім у пригодницькій, розважальній літературі, це правило дуже важливе.

Нездатність вчасно почати сюжет – поширена проблема. Автору хочеться якнайкраще підготувати ґрунт, адже чимало інформації здається важливою в подальшому. Як результат, подекуди, експозиція розтягується до 20-30% від об'єму роману.

Звісно, розтягнутий початок можна зустріти й у відомих авторів (наприклад – «Доки світло не згасне назавжди» Макс Кідрук). Втім, заспокоювати себе тим, що бачили подібне у когось – не варто. Книги розрекламованих письменників ідуть до друку навіть з огріхами, тоді як ноунейму подібні помилки не вибачають.

Як виправити проблему? Перш за все – розділяти основне та другорядне, подавати інформацію по ходу сюжету, а також – експериментувати з нелінійною побудовою композиції. У якості прикладу останньої наведу власний роман, що знаходиться у роботі.

Він відкривається фразою: «Я пам'ятаю як почалася війна». При цьому, війна не починається одразу. Я умисне міняю хронологію подій, та починаю книгу з ситуації, що сталась пізніше. Це переносить читача до активнішої фази конфлікту та змушує сприймати подальшу інформацію через призму першої глави.

Напри кінець хочеться зауважити – усі згадані недоліки викличуть передбачувану реакцію рецензента. Зустрівши довгу експозицію він зауважить, що читач втратить інтерес. Героїв попросить переосмислити чи прибрати. А описи – скоротити.

Подібні правки вимагають суттєвого, а інколи – докорінного перепрацювання тексту, а це неприємно робити з готовим романом. Тож, якщо помітили у себе схильність до одного, чи кількох вказаних недоліків – не поспішайте з рецензією. Краще переосмислити підхід до тексту. Це зекономить вам кошти і збереже чимало нервів, витрачених на читання неприємного відгуку.