site.ua
член клубу
«Поруч із тобою може здохнути людина, а ти нічого не відчуєш. Співчуття – так, але ніякого болю. Твоє черево в порядку – ось у чому справа! За метр від тебе в криках і муках помирає людина, а ти нічого не відчуваєш. В цьому й полягає лихо світу! Запам’ятай це. Тому все так повільно рухається вперед. І так швидко назад».
Е. М. Ремарк, «На західному фронті без змін»

Екватор літа. Харків накрила спека. Плавиться асфальт, шиплять вологою фонтани біля оперного, розімлілі від високих температур містяни прикипіли до лавок із підталим морозивом у руках.

Усе як завжди. На моїй пам’яті так було й десять, і п’ять років тому, і рік. Мирна картина мирного міста. Вулицями тут їздять дорогі автомобілі, а не танки, чутно гучну музику, а не розриви снарядів, а якщо не роззиратися, то майже не видно людей у формі. Тут немає війни.

Я йду за руку з сином, і єдине, що мене зараз тривожить – як спрацювати на випередження і вловити малого раніше, ніж він знову впаде у фонтан.

Я думаю про вечерю, про відпочинок на морі, якого не було вже дуже давно, про те, як видати нову книжку, і що взути завтра на сьогоднішні находжені мозолі. У моїй голові теж немає війни. Як і в головах тих, хто четвертий рік війну на сході України вперто не хоче помічати.

Але ж заждіть! Я ж не така, як вони! Я все пам’ятаю!

Липкий нічний страх весни 14-го, коли ввечері хтось у мережі запускав чутку про «рускіє» танки, які за сорок хвилин будуть у центрі. Ревіння наших «сушок» над площею Свободи. Роздруківку «Бомбоубежище» на підвалі будинку 17А. Квартиру, на три роки перетворену на склад: берці-форма, аптечки-пиріжки, карти-дальноміри, масксітки-кікімори. Коробки, пакети та рулони скотчу, які закінчувалися занадто швидко, бо посилки на фронт пакувалися майже щоночі. Кілометри жовто-блакитних браслетів. І дитячі малюнки – «Повертайтесь живими».

Я пам’ятаю, як перший рік війни розривався від дзвінків мій телефон – дзвонили ті, хто потребував допомоги й ті, хто хотів допомогти. Як звідти приходили вночі смс-ки: «Нам п…ц, спасибо за все». Як першого січня я замість святкування збирала гроші на похорон.

Я згадую про все це щоразу, коли дивлюся на себе у дзеркало: на початку 2014-го в мене ще не було сивини у волоссі, а зараз її – на півголови.

Моє рішення зав’язати із волонтерством після трьох шалених нервових років було цілком раціональним і логічним. Телефон дзвонив усе рідше, допомоги просили все менше. Армія потроху видужувала, спиналась на ноги, готуючись відкинути волонтерські милиці.

За звичкою я ще продовжувала моніторити новини з фронту, все глибше вгрузаючи у власні проблеми, поки одного дня не усвідомила: те, що мій майже п’ятирічний син досі не бачив моря, уже хвилює мене більше, аніж постріли на Сході. Бо на східному фронті вже четвертий рік усе без змін.

Одна моя знайома під час нечастих зустрічей постійно запитує: «Ну що, закінчилася вже війна? Ні? Що, правда?»

Спершу це мене злило настільки, що хотілося тицяти їй під носа фото наших поранених та загиблих, аби довести, що війна, невидима й незрима для багатьох українців, триває і не збавляє обертів.

Та зараз, йдучи центром спекотного мирного Харкова, у мене теж виникає оманливе відчуття, що наша війна закінчилася.

А може, її й взагалі не було?

У реальність – ту, у якій є обстріли, «двохсоті» та чергове анітрохи немирне «перемир’я» – повертає стрічка фейсбуку. Там – нові некрологи, фотографії із жалобними стрічками та потреби підрозділів ЗСУ в ліках, запчастинах, оптиці.

Кажуть, що в тих, хто колись добровільно взяв на себе допомогу ближнім, неодмінно виникає «синдром волонтера» – постійна потреба шукати, кому б ще допомогти.

Однак іноді навіть волонтерам потрібно зробити зусилля, щоб перестати заплющувати очі й втікати від реальності невидимої поза фронтом й поза фейсбуком війни.

«Синдром волонтера» – людини, яка нібито тепер не зможе стояти осторонь чужої біди, – з легкістю перемагає накопичена емоційна та фізична втома, котра може бути в рази сильнішою від бажання допомогти.

Але коли такі суперечливі почуття переповнюють мене, то що ж тоді говорити про людей, які не воювали, не волонтерили і не перераховували кошти для армії?
Їхня картинка світу анітрохи не похитнулася за час від початку АТО. Їхня поведінка – це не байдужість, це – своєрідна егоїстична радість, що їх не зачепила ця війна.

Тепер я знаю, що лише постійна включеність у процес дозволяє тримати в голові червону тривожну кнопку з написом «війна» і пам’ятати про її смертельні наслідки.

Але коли вже нерви «ні к чорту», дуже великою є спокуса проігнорувати подразник, аби потім вкотре не лікуватися від його наслідків. Навіть для волонтерів невидимої війни.

Юлія Ілюха для "Новинарня"

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація