site.ua
член клубу

Спінений обрій вирував бурунами сіро-чорних хмар, що мов дим велетенської пожежі, здимались над вмить притихлим лісом. Вогняні спалахи перуниць перерізали ці буруни, наче розпечене лезо. Ліс принишк. Тиша різала вуха, а в повітрі гостро пахло грозою.
Аромат грози перебивав різкий запах мастила, яким вусатий чоловік в потріпаній шинелі та кудлатій козацькій шапці хвацько змащував замок кулемета. Різким тренованим рухом вусань доладнав замок до люфи та з полегшенням зітхнув. Діловито витерши ганчіркою замурзані мастилом руки він підніс до рота самокрутку, припалив та смачно затягнувся.
Поряд сидів високий худорлявий юнак років дев'ятнадцяти на вигляд та щось зосереджено пакував у побитий життям та негодами лісового життя речовий мішок. Раптом хлопчина підняв голову і несміливо спитав у вусаня:
- «Друже хорунжий, от ми вже майже рік воюємо і кінця-краю тому не видко. Не повстає Україна, не хоче волі. Хлоп в полі оре та біди в тому москалеві не бачить. Каже, а яка різниця, хто три шкіри лупитиме – свій чи чужий. Ще й регочуть, що від чужого не так пече. А що, коли нас не зрозуміють та ворогами назвуть? Свої ж, брати українці. Ті зросійщені, що з москалями в шинках горівку пють та по їхньому шваркотять то і так зрозуміло - що з запроданця взяти, а коли наші, рідні?»
- «А що нам до них? Ми за своє стоїмо - то нам своє й робити. А їх справа - їх клопіт. Чий клопіт далі його городу не заходить той далі свого носа й не бачить. То залишиться і без города і без носа, та й клопоти йому в сирій землі не допікатимуть» - засміявся вусань.
- «В якій такій землі, друже хорунжий?»
- «А в тій, яку він так обробляє натхненно. Чи хлоп думає, що він москалеві знадобиться? Москалеві його город, поле та скотина потрібні. Навіщо йому ще хлопа, який за тим всім волочиться? За те й воюємо, щоб на своїй землі самому господарем бути. Без москаля, жида і без пана. А ворогом назовуть! Назовуть, брате, навіть не сумнівайся. Такий народ у нас – завше ворога в своєму братові шукає, а брата у ворогові віднайти силиться. Казали колись діди: тримай кулю в крісі для зрадника, а від ворога можна і шаблюкою відбитися. Та не переживай, юначе, стрінеться правда і на нашому шляху. Буде ще Україна без хлопа та пана, буде говір український містами та селами щебетом дитячим линути. А все лихе, спаплюжене, запродане, змосковщене та ожидине огнем синім горітиме. Як ота перуниця, що хмару крає, так і ми ворогів краятимемо. Господь поможе, не сумнівайся. Бо з нами правда, а за нею і перемога не забариться. Рухайся хутчіш, хлопче, на дощ збирається.»
Перші грозові краплі впали на землю – землю, яку спокон віків намагались прибрати до лап всілякі зайди, а вона не давалась. Бо земля господаря любить, а господар тут один – українець.
(с) Юрій Руф

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація