В часи Олекси Довбуша, Робіна Гуда чи Вільяма Волеса невідомому героєві треба було боротися з несправедливістю, героїчно загинути, піти в небуття і тільки після цього стати легендою і бути оспіваним у романах та фільмах. В еру телебачення та Інтернету – все по-іншому. Спочатку на невідомого персонажа вдягають маску, потім роблять з нього в кадрі героя, лише після цього він обіцяє розпочати рішучу боротьбу зі злом в реальному житті. Або ні…
І жартів тут ніяких нема. Це правила цієї п'ятирічки в історії людства. Супергерої рулять. За них навіть голосують грошима в кінотеатрах. Гляньте но збори супергеройських фільмів «Марвел» та "DC"? Найбільша каса в світі, купа проданої «сувенірки», іграшок і так далі…. Піпл хаває. В сірості буднів і перенасиченості інформацією про несправедливість цього світу – людям хочеться якого свята. Маленької, але казочки. Казочки, яку читають на ніч, а далі дитинка у рожевих снах все інше дофантазовує сама, а на ранок стане відданим фанатом супергероя.
Але чи можна капіталізувати вигаданого супергероя у реальності? Отримати не тільки грошовий капітал, а й політичний? Спроби були в різних країнах. Але найкраще вийшло в одній. Так, так. Хоч тут Україна в лідерах. У нас з успіхів героїв у масках вже можна хрестоматію по політичних технологіях видавати.
Технологія перша. Всі мабуть вже призабули, але у 2014 році в Україні з'явилась така собі Інтернет партія. Саме вони додумались висунути кандидатом Дарта Вейдера, Чубаку і так далі. «Блок Дарта Вейдера» на виборах до Одеської міської ради набрав 2,74% голосів виборців.
За відверто фейковий проект проголосували майже 7 тисяч людей. Зараз, до речі, жінка з іменем Дарт Олександрівна Вейдер є офіційним помічником депутата міської ради. А лідер Інтернет партії Дмитро Голубов є депутатом Верховної Ради від БПП.
Технологія друга. Тоді ж у складний 2014 рік мегапопулярність здобув і інший невідомий чоловік в масці. Він тоді назвався Семен Семенченко. Тисячі людей, які не знали нічого про його офіційну біографію – робили тисячі репостів його виступів, повторювали як мантру його гасла, вимагали зробити його мало не керівником генерального штабу. Він заявився у потрібному місці у потрібний час.
Цій країні потрібні були герої. Чи хоча б і хтось схожий на них. Чесно, навіть авто цих рядків «вівся» на гарні слова «месника в масці», а ж поки не зловив його на тому, що той їздить в політичні агітаційні тури в тилу на AUDI Q7 з лівими військовими номерами. А потім вже від людей, які мали з ним справу, почала приходити більш «цікава інформація». В підсумку Семенченко БЕЗ БУДЬ ЯКОГО ПОЛІТИЧНОГО ДОСВІДУ, легальної біографії, з ВИГАДАНИМ ІМ'ЯМ став народним депутатом. Правда, потім коли відкрилась його біографія як Костянтина Грішина, почалась діяльність у парламенті, — ті хто його палко обожнював, почали не менш палко ненавидіти.
Технологія третя. До моменту появи російського відео із закованою в наручники жінку-льотчицю про Надію Савченко ніхто нічого не знав. Харизматичні слова та частота появи в ЗМІ зробили Надію мегазіркою і символом. ДОЗОВАНА ПОДАЧА ІНФОРМАЦІЇ (здебільшого у відеозаписах), тикання «факів» і ПОСИЛАННЯ ворогів українського народу В ДУПУ – зробили свою справу. Популярність надії росла як на дріжджах. Не могла не рости, бо той ЧАС ВИМАГАВ ТАКОГО ГЕРОЯ-СИМВОЛА. «Україна – це Надія!», «Це наша Жанна Дарк» — ці гасла придумували навіть не політтехнологи, а натхнений символом народ. Нікому невідома раніше Надія Савченко навіть дистанційно очолила список «Батьківщини».
Після повернення з полону всі очікували, що вона почне виправдовувати фантазії людей і нещадно боротися з «українськими гнидами і вошами». Але настала жорстока реальність. Надія ПОЧАЛА ГОВОРИТИ. І супергеройське кіно перетворилось на звичайний фільм жахів. Який закінчився печально. Савченко виключили з «Батьківщини», звинуватили у роботі на Росію та намірах підірвати Верховну Раду. Навіть більше — вона нещодавно ці наміри підтвердила під час допитів… Фанатів у Наді більше не залишилось. Ну хіба що її сестра Віра.
За ці п'ять років було ще декілька політиків з образом «народних месників». Вони арештовували скотиняк-сєпарів на камери, копали ногами корупціонерів, «радили жити скромненько і кусати поменше». Описувати всіх не вистачить часу. Об'єднує їх одне. Ці супергерої виконали завдання своїх режисерів, сценаристів, продюсерів та спонсорів — пройшли в політику, і однаково розчарували своїх виборців.
Чому так відбувається? Чому фактичним героям телевізора і коміксів вдається виграти вибори і впливати на ситуацію в країні. Причин декілька:
1. Безвідповідальність
Політики безвідповідально ставляться до виконання своїх обіцянок, а виборці безвідповідально ставляться до контролю за депутатами. Як наслідок, одні нахабно брешуть від виборів до виборів, а інші вірять і з кожним разом шукають все фантастичніші варіанти одномоментного вирішення проблеми та все неймовірніших месій.
2. Завищені очікування
Інфантильність і лінь рядового виборця породжує завищені очікування. Всі хочуть чарівника в блакитному вертольоті, але ніхто не хоче терпіти свого Лі Кван Ю, слухати і працювати поруч з ним. Ніхто не хоче, вчитися, думати, аналізувати та працювати. Вірити казкам легше, чим працювати над собою.
Такий собі колективний ефект Да́ннінґа — Крю́ґера. Тобто когнітивне упередження, яке полягає в тому, що люди з низькою кваліфікацією роблять помилкові висновки та невдалі рішення, але їхня некомпетентність не дозволяє усвідомити це. Через це вони зверхні щодо інших, вважають свої здібності вищими за інших
3. Бардак
Третій фактор – це логічний наслідок перших двох. Демократія часто перетворюється на анархію, монополія держави на застосування сили – на тоталітарні придушення інакомислення. Єдність влади — на запоруку тоталітаризму та тотальної корупції. Тим часом серед людей ніхто не хоче бути єдиними борцем проти системи. Але всі чекаю на свого Зорро, Бетмена чи Супермена.
4. Епоха постправди
Швидкий доступ до інформаційних технології, перенасичення інформації призводить до загрозливої тенденції у всьому світі. Люди не здатні переварити такий великий обсяг інформації, осмислити її. А тому починають спиратися в ухвалені рішень на емоції.
Постправда – термін для характеристики ситуації, коли емоції, викликані ситуацією, більше впливають на формування громадської думки, аніж факти, що лежать в основі ситуації. Тобто, коли "emotio" бере гору над "ratio". Навіть більше – це ситуація, коли емоції заміняють раціональне мислення. Політика постправди (або постправдива політика, політика післяправди) — політичні дії та мислення, «при яких об'єктивні факти є менш впливовими у формуванні громадської думки, ніж заклики до емоцій і особистих переконань». Об'єктивна істина не фальсифікується чи піддається сумніву, а просто відсувається або «відходить на другий план».
Підтримка «супергероїв», експресивних людей «поза політикою», підтримка молодих і недосвідчених, антиглобалістські настрої — тренд світової політики. Дезорганізовані потоками інформації обурені соціальною несправедливістю люди – ухвалюють емоційні рішення і зовсім не думають про наслідки. Як каже українське прислів'я: «Не зло тещі виколю собі око, щоб у неї був одноокий зять». Голосують, щоб показати абстрактним їм «кузькіну мать», «натовкти гузно», зробити їх. Брексіт, Трамп, жовті жилети, Мадуро, — це тільки перше, що спадає на думку.
Прикладів маса. І з часом буде ще більше. Це вікова хвороба світової цивілізації, яку треба перерости. Це тренд. Дивно, що скористатись ним в українській політиці здогадалися далеко не всі. Точніше мало хто. А той хто здогадався – зараз на коні. Уявіть собі, якби Тимошенко чи Порошенко, вдягнули маски, взяли вигадані біографії нових людей, змінили голоси і почали говорити ті речі, які хоче почути інфантильний виборець, ходили б на всі ефіри і дебати, напускали туману через ЗМІ… Їх би вибрали з величезним відривом! Як і вибирали до того і вибиратимуть на найближчих виборах. Принаймні до парламенту точно.
А що потім? Повторюсь, але вчорашні обожнювачі менш ніж за місяць стануть найзапеклішими хейтерами своїх кумирів. Бо герої рятують світ за дві хвилини лише у фільмах і коміксах. А в реальності вони просто знімають маски і показую реальне обличчя. А за своїми оскарами у вигляд доступу до «державного корита» виходять з тіні всі ті режисери, сценаристи, продюсери та спонсори. Але це вже як кажуть зовсім інша історія.
Нічого не вдієш — людству треба цим перехворіти і виробити імунітет, хай навіть хвороба матиме серйозні наслідки.
