site.ua
член клубу

Пам`ятаю, ми його завжди так називали. Принаймні, всі ці десять років, які я його знаю. Навіть не зважаючи на те, що ми практично однолітки. Називали саме отак, тепло та з повагою – Микола Іванович. Можливо через те, що від нього завжди віяло якоюсь впевненістю та спокоєм. Можливо через його щирість та працьовитість. А можливо через неспіврозмірний з нами непересічний життєвий досвід.

Адже життя ніколи не балувало його. Нелегке сільське дитинство. Буремна та непроста молодість із двома дітьми на руках та без жодних стартових можливостей. І весь цей час – постійна праця. Безперестанку. З ранку до ночі. Кожен день. З року в рік. Щоб реалізувати давню мрію – мати свій особистий дах над головою та своє господарство на скропленому власним потом клаптику землі. Для того, щоб врешті-решт не залежати ні від кого – ні від оточуючих, ні від держави, ні від привидів власного минулого.

Завжди сповнений планів та ідей, він ніколи не бідкався і ніколи не скиглив. Просто закочував рукава і брався за роботу. За будь-яку роботу. За найтяжчу роботу. Тому, коли прийшла повістка з військкомату, Микола Іванович навіть не думав. Він спокійно відклав усі свої буденні справи, поцілував дружину, дав настанови дітям та зимою 2015-го пішов на війну. Робити свою роботу – захищати рідний дім. Бо яка різниця, що отруює рідну українську землю – бур`ян чи ворог? І те, і те вправному господарю треба неодмінно виполоти та винищити. Бо буде біда. Бо ніхто, крім нас!

І вже потім, після демобілізації, коли ми теплими літніми вечорами часто сиділи за столом на подвір`ї його двору, я завжди дивувався влучності його слів, його мудрому та зваженому філософському погляду на життя. Погляду людини без вищої освіти, але із високими та світлими переконаннями та незламним стержнем всередині. Він не розповідав про війну. А ми ніколи не розпитували. Зате він із задоволенням міг говорити про подальші плани на життя. Про своє велике господарство, виплекане власними мозолями. Особливо про лан малини, яку він із любов`ю розсадив на схилах біля хати. Ну, і трохи про свої милих алабаїв))

Хтось спитає для чого і на фіга я пишу увесь цей грьобаний пафос? А все дуже просто: саме на таких людях, як Микола Іванович, і тримається наша Незалежність. Саме ці звичайні хлопці, які не скиглять, а просто роблять свою роботу, і є опорою нашої рідної держави – України. Так, так, саме ці «селюки та рагулі» за версією самозакоханих богемних жлобів типу Сніжани Новокаховської. І своїм основним завданням я бачу те, щоб люди знали про них. Про всіх. І про мертвих, і про живих. Про кожного. Знали, пам`ятали та були їм вдячні.

…І ось у цей благословенний день, 24 серпня 2020р., я стою на Хрещатику, а Микола Іванович у складі зведеної «коробки» ветеранів російсько-української війни з Вінницької області, вперше крокує центром Столиці. В оточенні велелюбного натовпу, сповнених піднесеного настрою співгромадян. В перекатах гучного «Дякуємо!». Він заслужив це. Як і його побратими, що крокують поряд.

– Вибачте, – кореспондент телеканалу «Інтер» разом із оператором вигулькує біля мене якось зненацька, – А можна задати Вам трохи провокативне питання?

– Будь ласка, – кажу я, хоча початок спілкування у мене вже визиває підозру.

– Хочу запитати: а за що ви їм дякуєте? Ви можете сказати? – запитує журналіст, зображуючи невинну дитячу наївність.

І так, повторюю ще раз: на День Незалежності на Марші захисників України ніби український журналіст ніби українського телевізійного каналу запитує «за що ми їм дякуємо»! За… Що… Ми… Дякуємо… Захисникам… України… На… Шостому… Році… Війни !!!

– Дякуємо за те, що ця країна існує, – спокійно відповідаю я, – І за те, що в цій країні є можливості для існування навіть таких пропагандистських каналів, як ваш.

– Чому ж ви так зразу? – у очах кореспондента розгубленість.

– Та тому що ви працюєте на ворога та облизуєте Путіну. От і вся відповідь.

До розмови миттю підключаються люди поряд. В якийсь момент оператор випаровується. Журналіст у своє виправдання намагається іще щось блеяти, але утікає теж. Бляха, що це було? Провокація? Спецоперація? Чи просто дурість?

– Знаєш, нас, ветеранів, якось там на верху перестали помічати, – ми з Миколою Івановичем уже стоїмо біля Монумента Незалежності.

– Це тимчасово, – заспокоюю я, – Бо неможливо ігнорувати таку кількість мотивованих людей. Це просто нереально. Рано чи пізно влада з вами буде рахуватись. Інакше вона владою довго не буде.

Микола Іванович погоджується, але прямо зараз від цього не легше. Адже, таких, як він – десятки тисяч прямо зараз в центрі Києва і сотні тисяч по всій Україні. Тих, кому потрібно зовсім небагато – всього на всього увага та елементарне визнання. Тих, про існування яких навіть у День Незалежності так натхненно хтось намагається забути. Замовчати. Обнулити пам`ять про них, про війну, про перемоги та про поразки. Дебільними шоу виколупати із голів пересічних українців навіть згадку про те, що ці хлопці та дівчата зробили для України. А якщо, навіть, і згадати, то сором`язливо прикриваючись тезами про «нє всьо так адназначна», «ва всьом вінавати папєрєдніки» та якусь міфічну «ту сторану», з позицією якої «тоже нада счітатса». Перетворити останні шість героїчних років у якесь недолуге тимчасове непорозуміння.

Але проблема для сцикливих та переляканих можновладців у тому, що ці хлопці та дівчатка чітко усвідомлюють та чітко знають, як «та сторона» називається. Знають, хто калічив, убивав та до сих пір убиває їхніх друзів та побратимів. І сракою Могилевської та цицьками Полякової це із пам`яті аж ніяк не витреш. Як би ти не старався. Скільки б телеканалів і телелайна для цього не підключав. Скільки б потапів, монатіків та іншої зброї масової деградації не задіював.

… Ми з Миколою Івановичем просто стояли і мовчали. Дивились, як Майданом крокують все нові і нові камуфльовані хвилі, оточені морем святкових вишиванок та квітів. А десь у паралельному всесвіті зайчик-пострибайчик натхненно махав жовто-синім прапором. Лисичка-сестричка з мікрофоном в руках несамовита хитала бедрами та розставляла ноги. А на даху голубого вагона витанцьовувало щось схоже на пристаркуватого дядька, переодягненого в притрушену пристаркувату тітку. І усьому цьому трешу, який наче зійшов із картин Босха, в такт дриґав ніжками та весело плескав у спітнівші долоньки один переляканий підліток…

Поки що…

yaroslav.deneka
Ярослав Денека

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації