site.ua
член клубу

На цьому фото – стара хата на покинутому хуторі біля села Оришківці Тернопільської області. І старезний сад, оточений полями та лісом. В радіусі кілометра – жодної живої душі. Ми цей хутір так і називали – Сад. Давніше, правда, він носив назву Чорні Лози. Це моє глибинне Місце Сили та Джерело мого внутрішнього Вогню. Місце, в якому я провів значну частину свого дитинства та отримав відчутну порцію різок по одному місцю))

Ця хатина – власність мого прадіда, Денеки Юрія Ільковича. Потужний був чолов`яга. Господар до мозку і кісток. Трудяга із тих, про кого пишуть пісні та складають легенди. З незламних характером, сильною волею та вузлуватими натрудженими руками. В ті буремні часи не можна було по іншому – не було часу сюсюкатись із життям, впадати в депресії чи розбирати з психологами причини сімейних негараздів. Було розуміння, що життя важке, і тільки кропіткою чесною працею можна знайти у ньому своє чільне місце. Рано втративши батьків, пройшовши у лавах Астро-Угорської армії пекло Першої Світової війни, включно із полоном на Італійському фронті, мій прадід Юрко постійно плекав мрію: мати велику Сім`ю та Господарство, де він буде справжнім господарем на своєму власному шматку землі. І повернувшись з війни він натхненно кинувся втілювати свою Мрію у життя. Оженився, оселився на хуторі за селом – подалі від людей та влади, завів хазяйство. Народились діти – Ганна, Степан (мій дід) та Катерина. І збудував власну хату. Ні, не цю, що на фото – іншу. На іншому хуторі, що звався Гурайський, в селі Корениця Ярославського повіту на Надсянні. І країна, в якій прадід втілював свою Мрію, була – Республіка Польща. Ще та – довоєнна.

А потім два вусатих покидька про щось тихцем домовились і почалась вона – Війна. В місиві кривавих років, коли чутки є основним джерелом інформації, простій людині годі було розібратись, хто правий, а хто ні. Це зараз – подивився серіал і ти експерт в політиці, в праві, в історії та знаєш, хто є абсолютним злом. А в той час: німці, совєти, поляки, бандерівці – щоб вижити серед того божевільного танку смерті зі всіма треба було знайти спільну мову. Остаточно все змінилось, коли совєти прийшли вдруге. Гітлера погнали на захід, а сина Степана – на кілька років в Червону Армію. Тоді ж, за таємними домовленостями Сталіна і нової комуністичної Польщі, ці землі щедро відкраяли полякам. А серед українського населення почали зненацька агітацію переселення до Совєцької України. Пропонували різні ніштяки, типу субсидій, дешевих тарифів і землю, багато землі. Аби тільки згодились. Стомлені війною люди слухали, знизували плечима, крутили пальцями біля скроні і розходились додому працювати. Покинути свою споконвічну батьківщину та могили предків? Нема дурних.

А через деякий час на хутір увірвались польські вояки. Озброєні й невблаганні. Сказали, що на збори – кілька годин. Якщо хтось не поїде сам, то майно конфіскують і виселять примусово. Мій прадід все зрозумів. Найважче було усвідомити, що більше ніколи в житті не побачиш свого обійстя, не ковтнеш води з криниці, не розореш плугом ниву, густо скроплену власним потом. Але Юрко був би не господар, коли б окрім сім`ї, не спромігся взяти з собою реманент, збіжжя і… коня з коровою. Як йому це вдалось – одному Богу відомо! Кажу ж – ще той був чолов`яга.

Людей вивозили залізницею, як худобу. Вивозили у невідомість – кудись на Схід. Плач, лемент і короткі накази військових перемішувались із шипінням паровозів та стукотом коліс. Але прадід не зламався. Хоч йому і прийшлось залишити домівку – свою Мрію він так і не залишив, а повіз її з собою в серці. Тому коли переселенців прийняла спустошена війною та совєцькою владою Тернопільщина, він заявив, що в селі жити не хоче, а оселиться поряд на хуторі. Щоб знову почати все з початку, знову відчути себе господарем. Хутір із покинутими хатами невдовзі знайшовся. В одну із них і в`їхав мій прадід Юрко – на фото якраз вона. У 1945-му Чорні Лози стали його новою і останньою домівкою. І хоч на новому місці не було коли нудьгувати, сім`я мого прадіда через все своє життя пронесла невимовну тугу за рідною хатою, за прабатьківщиною, за далеким втраченим раєм, сповненим, світла, миру та чесної, сумлінної праці…

…А в 2015-му році мені на електронну пошту написав він – Дарек Dariusz Kluszczynski. Громадянин Польщі, що знайшов це фото на Google Earth (да святяться імена Ларрі Пейджа та Сергія Бріна повік!!!). Ми почали переписуватись і з тих пір зв`язок між нами не переривався. Дарек розповів просто карколомну історію своєї сім`ї. Його дід, Станіслав Розкушка, воював у Першу Світову та після здобуття Польщею незалежності отримав від держави земельний наділ. Він, та іще кілька польських сімей, оселились за селом Оришківці на хуторі… Чорні Лози. Там же на хуторі у 1930-му році народилась мама Дарека – Янка, ходила у селі в школу, відвідувала церкву. Все перевернулось після 1 вересня 1939 року, коли прийшла Червона Армія. Всіх польських військових (діючих і відставних) разом із сім`ями вивезли в Сибір. Не дали забрати з собою нічого. Після років приниження та злиднів Сталін таки амністував поляків й дід Дарека негайно вступив у новостворену в радянському тилу Армію Андерса. Польських офіцерів разом із сім`ями спершу доправили в Середню Азію, потім в Іран, Індію і, врешті-решт, у Англію. Уже після війни звідти вони повернулись в Польщу. Мама Дарека все життя згадувала благословенні місця свого незабутнього і щасливого дитинства. Але відвідати їх так і не спромоглась. Донедавна.

І от в 2016-му на Святу Трійцю ми таки зустрілись: ті, кого вигнали із цих місць у 1939-му, і ті, кого доля привела сюди у 1945-му. У Вас буває відчуття, коли вперше знайомитесь із людьми, то ніби знаєте один одного все життя? А чи вірите Ви, що спільні Святі Місця наповнюють людей духом єдності? А можете уявити собі 86-літню жінку, яка наче дитя, із щасливою усмішкою та веселими бісиками в кутиках очей, біжить через поле до місця свого дитинства? І що відчуває людина, яка повернулась додому через 76 років? А що відчували кримські татари, коли їм нарешті дозволили повернутись у Крим? Що відчуватимуть переселенці з Донбасу, коли бачитимуть на обрії терикони і силуети шахт? А найголовніше, що відчувають виродки, які вважать, що можуть з легкістю вирішувати за людей, втілюючи в життя будь-які таємні підкилимні політичні домовленості? Не розуміючи, скільки болю і горя вони можуть принести тисячам і тисячам простих громадян. Не розуміючи, що кожен таємний зговір та мутний договорняк, особливо коли ти домовляєшся із політичними шулерами чи з ворогом, може обернутись морем крові, поломаними долями та втраченими можливостями. І неважливо – це Березневі статті Переяславської Ради, Пакт Молотова-Ріббентропа чи «формула Штайнмаєра». Тому перед тим, як ставити свій підпис, згадай свої Чорні Лози, до яких, моливо, прийдеться повертатись довгі десятиліття!

Денека Ярослав

yaroslav.deneka
Ярослав Денека

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації