site.ua
член клубу

Знаєте, що найбільше всього бісить? Ні, не те, що ми якось так зненацька забули про зовнішнього ворога та з ентузіазмом переключились на політичних опонентів. Не грандіозна поляризація суспільства і постійне поглиблення цього розколу. І навіть не те, що ми і сьогодні на 6-й рік війни намагаємось одне одному довести куди і як має рухатись Україна. Чи те, що ми намертво до хрипоти зчепились у суперечках, які сторінки нашої історії видатніші за інші. Чи які герої уже зовсім не герої, а герої ось ті, що героями не були, бо не те, щоб вони були не герої, але героями бути достойні, головне, щоб ті герої, які не герої, цим героям не заважали. Ні, бляха, не це до нестями бісить. А вкурвлює більше всього те, що нас усіх мають за ідіотів. Чому? Бо ми, українці, АБСОЛЮТНО ЩИРО ТА НАЇВНО ВВАЖАЄМО САМОЗАКОХАНОГО ТА РОЗПІАРЕНОГО ПІДЛІТКА ПРЕЗИДЕНТОМ УКРАЇНИ!!!

Шо такоє? Зразу в лоб? Не чекали цього? І зауважте – це аж ніяк не образа. І не оціночне судження. І не «ти єму завідуєш» чи «ти мрієш дорватись до корита», як наполегливо про мене пишуть в коментарях апологети ковбаси по 2.20, свідки тотального «зубожіння» чи схильні до суїциду послідовники культу самонавіювання під назвою «хуже нє будєт». Це, матьйоготак, цілком усвідомлене бачення об`єктивної реальності, яке ґрунтується на величезному досвіді роботи з людьми, на знанні КВНівської тусовки зсередини, а також на розумінні психотипу й поведінки нашого неповторного й сонцесяйного генія лицемірства. І будь-який притомний та не торкнутий телеаналом «1+1» професійний психолог чи психіатр однозначно і беззаперечно це підтвердить. Та й спеціалізованих знань для цього аж ніяк не треба – достатньо зробити над собою зусилля та ввімкнути критичне мислення. До цього, правда, прийдеться ще вимкнути телевізор й відписатись від магната київської нерухомості Дубинського. Але зараз не про це.

Зараз про найголовніше: у нас в країні в принципі не існує ніякого внутрішнього конфлікту. І ніколи його не існувало. Все, що зараз відбувається, весь цей наш, типу, отой «конфлікт» – це просто триндець всередині голови одного «найвидатнішого лідера сучасності», який настільки прєісполнілся в свайом пазнанії, що уявив себе вєршитєлєм судєб. А заодно цілим президентом однієї зовсім юної європейської країни. І найсумніше в тому, що ось ця внутрішньо українська війна іде всього на всього за розуміння цим «лідером» звичайної повсякденної реальності, типових історичних процесів та елементарних законів розвитку суспільства. Ми намагаємось йому цю реальність відкрити та показати, а заодно підказати й навчити. При цьому інша сторона (а це різний, наближений до вінценосного тіла, коломойський та кремлівський непотріб) натхненно підживлює у тій черепній коробці страхи, комплекси та непомірне й безкрає Его. Ми йому кричимо: «Альо, гараж! Ми готові іти назустріч! Готові спілкуватись і підставляти плече! Готові рухати країну разом і брати на себе відповідальність за її долю!» А у відповідь чується лише безнадійне відлуння у пустому місці, за термінологією одного профана в економіці. І це, кyрвa, реально бісить!

Але чому це нас має хвилювати? І чому внутрішньому конфлікту зазначеної інфантильної підліткової свідомості взагалі потрібно приділяти увагу? А все просто: бо від боротьби демонів та ангелів у цій окремо взятій черепушці залежать долі мільйонів людей, як би це не пафосно звучало. Долі, їх майбутнє та об`єми крові, що проллється у цьому світлому прийдешньому майбутньому. Бо те, що кров буде, відчувається аж надто реально. Фундаментальні законодавчі пертурбації у нашого прибацаного східного сусіда про це прямо натякають. Особливо, оголошений у ЗМІ пунктик в російській конституції про можливість потенційного приєднання «істіннорускіх» українських та білоруських земель.

А тепер чому я, раптом, почав писати так різко та безапеляційно? Бо часи сюсюкання і толерантності уже закінчились. Бо мене, чомусь, не приваблює шукати в нашому спільному майбутньому можливостей для вимушеної еміграції. Бо хочу жити і творити тут, де поховані мої предки і «де лани широкополі, і Дніпро, і кручі стануть їм поперек горла...» і далі по римі. Більше того: бо найвидатніший лідер сучасності за короткий час свого царювання наламав стільки дров та понівечив уже стільки доль, що мовчати просто немає змоги. Один лише дикий та підлий процес над випадковими людьми у справі вбивства Шеремета чого вартує. Процес над людьми, чия вина лише в тому, що вони добровольці та патріоти своєї країни, й публічно не сприймають політики сонцесяйного. Мені що, теж тепер чекати до себе гостей? Бо я також ходив по вулиці Франка і навіть обідав там у Макдональдсі? І мій походон приблизно нагадує ходу бородатого орангутанга на оперативному відео? А ви – ті, що читають цей текст: ви впевнені що ви не наступні? Впевнені, що на прес-конференцію по вашому обвинуваченню не припреться Аваков із «випадково» знайденими у вас «доказами», супроводжуючи уже не молоде перелякане хлопченя із бігаючими очима?

Отже, що ми маємо в сухому остатку: «...інфантильна несформована особистість істероїдного (демонстративного) типу, що виділяється явно вираженою імпульсивністю, егоцентризмом, завищеною самооцінкою та ненаситною потребою уваги до своєї особи. Удавана поверхнева емоційність, схильність до пафосу, театральності, красування та позерства. Поведінка дуже емоційна із неабияким умінням підлаштовуватись під інших. Ставлення до людей визначається здебільшого тим, як ставляться до нього. Планування життя і діяльності здійснює ситуативно. Систематичної роботи уникає. Але любить конфлікти, які сприймає, як можливість подомінувати та покрасуватись на публіку. Найбільше конфліктує через ті речі, які торкаються його самолюбства. Обурюється, коли його ігнорують, коли критикують його досягнення, здібності і таланти. Дуже боїться висміювання та ситуацій, коли його ловлять на гарячому. Страх «упасти у очах оточуючих» чи позбавитись ореолу «обранця». Схильний до демагогії, інтриг та хвастощів неіснуючими успіхами. Патологічна схильність до брехні – бреше так, що сам собі вірить…». Ви думаєте я тут розпинаюсь Зеленського так описувати? А от і ні фіга! Це адаптований уривок із загальнотеоретичних основ професійно-психологічної підготовки співробітників МВС, які працюють із підлітками. Але зараз читаєш цю витримку з інструкції, як відкриту книгу сучасної української політики. І це дуже насторожує. Адже ця методичка однозначно лежить на столі в офісі Коломойського, а тим більше у плюгавого кремлівського карлика.

Проблема тут навіть не в описаних психологічних особливостях – проблема в тому, яким чином та чи інша несформована особистість вирішує конфліктні ситуації. Які в неї принципи, цінності та життєві пріоритети. Чи готова вона іти на компроміси та поступки. Чи готова відстоювати свої інтереси та інтереси тих людей, яких вона представляє. Чи вміє вчитись, рости та усвідомлювати свою величезну відповідальність перед мільйонами людей та майбутнім України. І, здається, відповіді на всі ці питання не надають нам оптимізму. Бо основним механізмом психологічного захисту істероїдного типу особистості є ВИТІСНЕННЯ. Тобто, якщо йому щось не подобається, якщо він чогось боїться і щось його дратує, то цей типаж намагається відчайдушно витіснити все це зі своєї свідомості та зі свого життя. Прагне за будь-яку ціну уникнути, втекти, забути чи замінити цю прикрість на щось приємне. Чи просто викласти в Інстарамчик черговий емоційний відосік, або відзняти афігєнний пафосно-сопливий фільмєц. А в цей момент навколо будуть витанцьовувати сонми блазнюючих поціновувачів та меркантильних підлесників, готових оберігати нашого героя від агресивного зовнішнього середовища, втовкмачуючи його переляканому внутрішньому «я» моторошні історії про заколоти, змови, підлу минулу владу та «ваінствующєє мєньшинство». Що з успіхом вони й втілюють у життя останні місяці.

І в результаті ми бачимо, що чувак систематично ховається від журналістів та просто дуріє від незапланованих за сценарієм інтерв`ю чи брифінгів: після фуд-корту – жодного імпровізованого чи спонтанного виходу до українських медіа.

Що страшно боїться теми війни, згадок про загиблих військових та лякається власної Армії, командувачем якої він здуру став.

Що його тіпає від існування опозиції та верне від акцій, організованих активними та небайдужими громадянами.

Що він, як чуми, сахається добровольців, ветеранів та волонтерів, абсолютно не розуміючи їхньої мотивації, цінностей та сенсу їхнього існування.

Що, в принципі, все більше і більше цурається людей, відгородившись кортежами, охороною та інтернет повідомленнями, відвідуючи якісь знакові чи святкові місця після їх зачистки та в повній самотності.

Що його вводять в ступор питання історії, мови та національної самоідентифікації, необізнаність в яких він намагається зі всіх сил заретушувати совковими штампами та демагогічними запереченнями будь-яких інших цінностей, крім ковбасних.

Що його страшенно бісить критика, висміювання, чиясь альтернативна думка та компетентні впевнені люди, які розмовляють з ним на рівних. І своє оточення він підбирає за відповідними лекалами особистої прихильності та беззаперечної відданості, де нема навіть натяку на розум, освіту, талант, а особливо совість.

А ще він хоче, як страшний сон, забути останні шість років, хоче вернути їх взад, вирізати з історії своєю байдужістю, «сдєлать монтаж». Він мріє не згадувати все те, що в ці роки докорінно всіх нас змінило – ні Майдан, ні анексію Криму, ні вторгнення, ні ворога, ні наших Героїв. Найбільше, що він прагне – це відтворити оту «да болі панятную» Україну 2013-го, коли усе було на мазі, бізнес буйно розквітав, а дівчата впісювались лише від одного твого погляду. А тепер уже самому приходиться впісюватись від того, що тобі кажуть у відеороликах дівчата із бойовим досвідом. І це його реально напрягає. Напрягає, бісить і не дає проявити свою геніальність та унікальність.

От тепер скажіть: чи є хоч щось в цьому світі, чого цей хлопчина НЕ боїться? І взагалі: що це за чувак? Що він робить на посту Президента України? Хто його туди випер? Кому він служить? На яких богів молиться? Куди він нас зібрався вести? Як він справляється із цим тотальним страхом всього і вся? Бо дивлячись на цей треш та ідіотизм іноді хочеться зупинити планету та вийти на найближчій зупинці.

То, може, ми зможемо якось припинити цей його внутрішній конфлікт і дати чуваку займатись улюбленою справою – розважати обивателя? Бо подібні розваги на найвищому державному посту уже реально втомили і нас, і його, і Україну. Може, пора вже схаменутись і дагаварітса з українцями гдє-та пасрєдінє? Приміром, десь між Ростовом і Оманом? Бо какая разніца – прєзідєнт ти ілі нє прєзідєнт?

Yaroslav Deneka


yaroslav.deneka
Ярослав Денека

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації