Мій дід Василь ніколи не розповідав онукам про війну.
Я ніколи не бачив свого діда Василя в орденах і медалях.
Про те, що вони є, ми дізналися випадково, знайшли коробку з документами в шафі, поміж фотографій.
Мій дід Василь взагалі мало з нами спілкувався. У літні місяці, які ми проводили в селі, я прокидався годині о дев'ятій, а дідо вже години дві-три, як був у полі, де й обідав. Уже коли я став старшим, мене почали часом брати на тік, молотити зерно, часом ми перетиналися на збиранні картоплі або кукурудзи. Там було не до розмов. Там треба було встигнути за дідом, який важив, мабуть, рази в два менше за мене, а молотив утричі швидше.
А так в основному ми бачилися на вечері. А там — п'ятеро дітей, десять онуків, зяті-невістки, розмови про розлиту річку чи навпаки посуху і плани на роботу на завтра.
З того, що з дідових розповідей мені переповідав тато, теж нічого не було про війну. Тато розповідав про те, як дідо ставив хату, де вони жили, чи про те, як дідо розводив коней. Ще, дуже рідко, про голодомор. У 1932 році 15-річний Василь поїхав працювати у доки в Мурманськ, аби передавати додому зерно. А коли повернувся, з його великої сім'ї: тато, мама, дев'ять дітей, вижила лише одна сестра. Підозрюючи, чотири роки в танку не здавалися дідові найстрашнішим, що може статися з людиною.
Коли я згадую про діда, ніколи не маю асоціацій із війною.
Пам'ятаю невисокого худого жилавого чоловіка, який молотив зерно, або тягнув коромисло з відрами, або мішок, удвічі більший за нього. Той чоловік випромінював мир і спокій, думаю через те, що весь час або працював, або думав про те, що має зробити ще.
Десь така наука від діда, на яку він не витратив жодного слова.
