Старий вмирав.

Дідові йшов 93-й рік.
Третю добу після апоплексичного удару старече тіло затято чіплялося за життя. Дід зрідка хрипів, часами тілом прокочувалися хвилі судом. Вистромлені з рукавів зім'ятої піжами дідові долоні тоді конвульсивно чіплялися коца, наче намагалися втриматися за пісок, що втікав... Старі вицвілі очі в безтямі геть закотилися високо під пергаментні повіки....
А коли агонія відступала, то здавалося, ніби старенький заснув теплої літньої днини в пообідній час. Обличчя не спотворювалося маскою смерті. І древнє дідове ліжко не рипіло сіткою під матрасом.

Я таким його і пам'ятав, свого прадіда: сухеньке зморшкувате обличчя, короткий їжачок молочно-сивого волосся, тиха усмішка і ті вузлуваті руки, що так любили колись гладити мою маківку.
Малим я відчував дідову долоню, як велику теплу субстанцію, що ласкаво лягала на мою голову й уміла пестити якось по-особливому — не так, як це робили татові чи мамині руки...
У діда було затишно сидіти на колінах. Дід найкраще вмів робити «Їде-їде пан, пан!» З дідом було найбезпечніше «спацерувати» щоденними прогулянками в світи за будь-якої погоди; найліпше бавитися «в хованки»; найбезболісніше гоїти розбите колінце...

Прадідової дружби в моєму житті було аж п'ять з половиною років.

Дідо любив жартувати:
— Аво, Митруню, підиш на другий рік до школи — буду тє водив! А знаїш як? Їдною руков буду тє вів по дорозі за вухо, а в другу руку возьму си прутик і буду тє підганяв!..
Ми сміялися.
Тоді дід ловив легенько моє вухо кінцями пальців і показував наочно як то буде виглядати.
Я пручався «Нє, діду!!» і кидався в його теплі старечі обійми...

Сьогодні до вечора дід помре.

Портал матеріалізувався, відкрився ширше і я зробив крок у кімнату свого дитинства.

Боже, тут все, як колись!
Матриця пам'яті наклалася на матрицю реальності. Вікно, портьєри, п'єц, ослінчик, гуцульський ліжник, шафа, сонячний промінь на стіні, тіні, тріщинки на стелі... Дідове ліжко. Дід... Так ніби й не було понадсорокарічного проміжку...
Але яка ж вона маленька насправді, та кімната! Я вдихнув її рідний запах.
Під ногою знайомо зойкнула дощечка дубового паркету. Я завмер.
Дід на зібганій подушці хрипко зітхнув.
Між нами залишалося крок чи два. Я дійшов до ліжка, присів скраєчку, поглянув з ніжністю на вмираючого старого і тихо поклав свою долоню на його спрацьовані вузлики і вени.
Літній вітерець теплого 1975-го року скрипнув кватиркою високого вікна. Ще одна зарубка пам'яті! Я пам'ятаю той короткий мелодійний звук! То один з тих звуків чи запахів дитинства, котрі як маячки — смиренно світитимуть нам завжди з далекої минувшини. Я повернув голову. Он і знайома зморшка на склі тої кватирки... Всміхнувся.

А потім простір завмер, змінився, стиснувся, розширився, затьмарився, відступив на задній план — не знаю... Ніби за лаштунками вимкнули якісь софіти і на авансцені залишилися тільки я і мій прадід.
Дідусь ворухнувся і розплющив очі.
Наші погляди зустрілися.
— Хто ви є?.. — запитав він кволо за якийсь час.
— Діду, то я... Дмитрик!.. — стиха відповів я, прихилившись ближче.
Я не знав, як він відреагує, але дідо до кінця днів вирізнявся ясним розумом. Й він з б а г н у в! В тьмяних дідових присмертних зіницях відблиснуло розуміння того, щ о відбувається.
— Митрусю-ю!.. — прожебонів він неслухняними вустами і вказав слабким пальцем, — Ти прийшов'єсь звідтамкай, ая?.. З будучности?..
Я кивнув.
— Але ж ти виріс!.. — торкнувся він мого обличчя. — Кілько ти тепер маєш літ?
— Сорок вісім, діду...
— Молодий ше! — важко всміхнувся дід. — А я, видиш — вмираю... Але не хочу! Так сі хоче жити ше!..
Я погладив старенького, як і він колись мене й сльози стали мені в горлі.
— Но-но, ціхо, Митрусю... Так є. Є чєс на житє, а є чєс на вми́ранє... Слухай, а котрий то тамкай ваш є рік типер? — перевів дід тему.
— Дві тисячі вісімнадцятий.
— Дві тисічі!.. (дивисі!..) ...вісімнайцітий! — чудувався дід. — І як ви там сі чуєте за Совєтів, діти милі? Ше москаль не з'їв України, кров би «го нагла залєла?
— Нема тепер Совєтів, дідуню!
— Нема?! — аж спробував підвестися старенький.
— Нема. Лежи, дідусю. У 1991-му Союз розвалився економічно і фізично. Україна перша здобула собі незалежність.
— Кілько хлопців лігло? — глухо спитав дідо по хвилі.
— Ніскільки. Тоді — ніскільки. Не було потреби. Але нема тепер у нас більше ані Сибірів, ані ГУЛАГів, ні КГБ, ні НКВД... А державним символом є жовто-синій прапор, а тризуб — то герб!
Очі дідуся розширилися.
Потім промовив:
— А видиш! Я завше казав, шо ше прийде чєс — будут жовто-сині фани ві Львові ви́сіти! Шкода, не дожию...
— Так, дідусю. Через двадцять років то станеться...
— А москаль?!
— А москаль є, дідусю... — зітхнув я. — Досі, клятий, не може оговтатися від такої халепи. Точить зуби з того боку на Україну! Але ми не даємося. І не дамося! Маєм дуже моцну армію тепер!
— Не дайтесі, дітоньки!! В жаднім разі не дайтесі! Ані кавалка, ані кавальчика тому псови скаженому не дайте! Бийте, закім не здохне!..
— Б'єм, б'єм, дідусю!.. — я нахилився і поцілував розхвильованого прадіда у неголену старечу щоку. Груди здіймалися йому.
За вікном загуркотіли голуби. Знову скрипнула ноткою кватирка.
— А ко́паний мняч є? — вдруге пожвавився дід.
Я всміхнувся. Дідо завше був гарячим футбольним вболівальником.
— ...ти памнітаїш того червоного мнячика свого? І як ми „го з тобов ко́пали «під вербами»?..
— Є ко́паний м'яч. Є! Нещодавно й чемпіонат був. Україна, щоправда, до фіналу не вийшла... А вийшли хорвати. Акурат з тими чортами московськими грали...
— Гі? Хорвати?!.. — блиснули очі діда. — О, хорвати то добр-рі гайдуки, холєра. Я їх знав... І шо? Виграли?
— Виграли! І знаєш, що? Хорвати виграли, а тоді встали і гуртом гукнули, що є духу: «Слава Україні!!!» На зло тим собакам. І на нашу честь! На цілий світ гукнули, дідусю! Цілий світ то чув і плескав!..
Голуби за вікном не вгавали.
Старенькому скотилася сльоза. Слабкою долонею потиснув мої пальці:
— І на телівізії тото було? — спитав, вдивляючись мені в очі.
— Було! На телевізії і... і на радіо, і по ґазетах!..

Сухо клацнув таймер, відраховуючи зворотній відлік критичного терміну відвідин.
Мара довкола ліжка світлішала і розсіювалася. Мерехтливою плямою відкривався портал.

— Мені час, дідусю... — я підвівся.
— Вже?! А шо там Славка, Мирон, Зіньо, Марійка?.. — схаменувся дід.
Таймер пронизливо задзижчав.
— Прощавай, дідусю! Я тебе дуже-дуже люблю!!! Слава Україні!..
Я зробив крок назад.
Портал склепився і погас.
— Героям слава! Героям слава, Митрусю!.. Не дайтесі тому псови!.. Чуїш? Не дайтесі!!! Героям слава...

Із суміжного покою прочинились двері, увійшли баба Слава з моїм татом (прадідова дочка з сином), заносили щось помічне для хворого.
Тато стурбовано прислухався:
— Що це дід говорить, мамо?
— Марить... — стомлено відповіла баба Слава. — Ти Дмитрика відвіз?
— Так...
Розклали речі, присіли.
Смичком скрипнуло вікно.
Тато сумно поклав руку бабці на рамено.
Змарніла баба Слава, пустила зложені руки між колін і тяжко зітхнула:
— Господи Боже милий, що то далі буде?..

Буяв липень 1975-го року.

* * * * * *


5b4941921790a.jpg