Чи нормально, коли на п'ятому році війни народ держави що воює обирає лідером людину, яка робила і робить перед країною агресором реверанси?
«Це ненормально», – відповість більшість свідомих, думаючих українців. Але, якщо ретельно проаналізувати – нормально. Для України — нормально.
Повістка останнього часу – регулярний срач в ЗМІ через неоднозначні дії або висловлювання відомих українців.
От нещодавно Ломаченко виставив в інстаграмі релігійний відеоролик з російськими спецпризначенцями…
Але давайте копнем трохи глибше.
По-перше більшість наших спортсменів (зокрема боксерів) аж ніяк не є гігантами думок, і Василь цю думку підтвердив. Подібний пафосно-псевдорелігійний ролик може виставити тільки обмежена, недалека людина, і діло навіть не в приналежності військових, які там фігурують.
По-друге діячі культури та спорту є відзеркаленням українського суспільства. Іншими словами – більшість наших громадян це колективний «Ломаченко», який говорить про братскість народів, про друзів у Росії, про поганих політиків і втому від війни.
І не дивлячись на все вищесказане, ми рухаємось у правильному напрямку.
Тому що вилікуватись від національних травм неможливо в одну мить, тому що ці національні травми ми ігнорували майже увесь час незалежності. Занадто довго ми перебували в російській орбіті, занадто великий вплив Росія мала на Україну. От і залишається у багатьох, навіть попри війну, фантомна любов до «старшого брата». Малоросійство швидко можна перемогти тільки двома способами. Перший фантастичний: радикальна українізація, декомунізація, активна робота з підростаючим поколінням, енергійна боротьба з корупцією. Чому він фантастичний? Тому, що нинішня влада і люди, які її обрали усього того не хочуть.
Другий спосіб більш реальний, так як багато у чому залежить від активних українців: розвиток громадянського суспільства, поява проукраїнських медіаресурсів, правдива інформація про СРСР та путінську Росію (яка відіб'є охоту з ними брататись), а головне — збільшення кількості відомих людей з безкомпромісною проукраїнською позицією.
Подібний процес, навіть попри війну, йде надто повільно.
Але й в чудеса не варто вірити. От нещодавно активіст Стерненко, на питання журналіста про трьох чортів української політики, відповів: що на першому місці Медведчук, на другому місці Аваков, а на третьому — Порошенко.
- Чому Порошенко? — Спитав ведучий.
- Тому що він не втілив усіх сподівань, які на нього покладались.
І ця віра в казку та чарівника-месію об'єднує багатьох патріотичних активістів, антикорупціонерів та націоналістичні партії. Саме вони стали найпалкішими опонентами самого україноцентричного президента. Вони хотіли ідеалу, а отримали в наслідку російськомовний квартал. Взагалі, складається враження, що значна частина хлопців з червоно-чорними стягами свідомо підігрівали Москві.
Тому маємо те що маємо.
«Віру, мову, армію» змінила «какая разніца». Але контрреволюція теж цілком природній процес при формуванні нації. Залишається сподіватись, що наш пубертатний період зміниться розквітом, і цей розквіт вчергове нахабно не зупинить наш східний «старший брат».
