Рубрика: «Кому далеко за тридцять», або «Ностальжи».
На початку 1993 року, а може і в кінці 1992-го в одному з невеличких містечок, яких тисяча по Україні, сталася чудасія. Учень початкових класів прийшов зі школи і за звичкою включив телевізор. Засвітився випуклий екран та перша з восьми червоненьких кнопок. На цій кнопці віщав російський перший канал, який тоді називався «Останкіно». Йшла реклама: спочатку «МММ», потім «Русский дом селенга», батончик «Баунті» і, нарешті, тампони "OB". Далі почались новини, школяр переключив. Кнопка номер 2 належала каналу УТ-1, який транслював програму «Надвечір'я»: ведуча з натхненням плескала колективу пенсіонерок у вишиванках. Бабусі співали веселу народну пісню, їм на баяні акомпонував вусатий дідуган, теж у вишиванці та в солом'яному брилі.
Сенсу клацати далі не було – там приймались тільки два канали, але хлопець переключив далі.
Сталося диво — і на цій кнопці була телепрограма, але не проста… Екран показував ковбоїв, які до того ж розмовляли по-іспанськи. В правому верхньому куті кінескопа світилась назва каналу – Galavision.
Тільки ввечері він дізнався – новий канал з'явився за допомогою КДБ.
В містечку розташовувалась військова частина зв'язку, яка при союзі підпорядковувалась радянській спецслужбі.
І от тепер з колишньої засекреченої частини на дециметрові антени транслювались різні буржуйські канали. Цей епізод змінив життя усіх: діти чекали мультики, дорослі дивились фільми, а у п'ятницю та на вихідних дожидали нічну еротику. Все це, звичайно, на німецькій мові.
Супер Маріо, Ніндзя черепашки, багс Банні, Спасателі Малібу, спортивні трансляції на Eurosport з'явились у моєму селищі раніше ніж у Києві і навіть Москві.
А через два роки військові почали транслювати британське MTV з недільною кращою двадцяткою. Як зараз пам'ятаю: пісня Roxette "How do you do" на першому місці чарту. Ми з товаришем на їх приспів хором викрикували в риму нецезурну фразу з останнім словом, що закінчувалось на — ду…
Нещодавно солістка Roxette Марі Фредрікссон відійшла у вічність. Разом з нею у історію відходять веселі 90-ті… Поступово підкрадається старість до покоління приставки Dendy.
А ще у Німеччині помер Юрій Лужков, який є символом 90-х для значної частини пострадянських людей.
Дев'яності роки двадцятого сторіччя – унікальний період: радянські люди в одну мить почали жити при капіталізмі. У нас цей процес пройшов без війни і крові, але небажання влади і частини суспільства позбавлятись совкової спадщини у той час – одна з причин війни, яку ми маємо зараз. Ще той час приніс нам шалену бідність. Аби в українців не була така коротка пам'ять, сьогодення, після епохи купонів, здавалося б нам споживацьким раєм. (Зараз більшість думають, який смартфон подарувати собі чи рідним, а тоді питання було – де взяти гроші на новорічний стіл). Але з'явились і дуже багаті. У якій країні ми жили б зараз, аби тоді не з'явилися олігархи?
Але історія не знає умовного часу…
Ще 90-ті стали останнім нецифровим періодом, і у цьому теж є своя чарівність. Без мобілок та інтернету не залишалось нічого іншого ніж спілкуватись особисто. Тим не менш, інформаційне цунамі уже підступало: підлітки того часу дізнались в одну мить стільки нового, скільки їх предки в радянському «раю» не могли дізнатись за все життя.
Тоді ми співчували Росії, яка воювала в Чечні, раділи що у нас такого ніколи не буде…
Ми як і зараз були незадоволені життям, політиками, корупцією, але і далі без пафосу, тихо любили свою землю.
Кажуть, що першою ознакою старості є вживання фрази: «а от у наш час…» . Якщо це правда, значить і до мене вона підкрадається. Як би там не було, ті роки я завжди згадуватиму з теплотою.
