Двадцять друга річниця Конституції України. А настрій чомусь зовсім не святковий. Мимоволі згадуються «етапи великого шляху», один за одним виринають вони з неслухняної пам'яті і псують свято.

Згадується рада, грубо згвалтована кучмом у неприродній спосіб, і конституція – виплід того «кохання». Де всі мають права, а дехто – має всіх. Де Держава унітарна – а крим автономний… Потім спливає із забуття Проституційний Суд, покликаний позбавити владців необхідності дотримуватись конституції, коли їм лише заманеться. Чудовий суд, прекрасний суд, навіть за нашими, українськими, мірками. Завмер у зручній позі, віддано зазираючи через плече в очі «карманичам». Мовляв: хочете – скасуємо зміни, яким скасовано зміни, що скасовували зміни до Конституції? Що, вже було?! А хочете – доведемо, що 2+1=2? Теж було?! А індивідуального членства не бажаєте? Як де?! В кааліції, ясна річ… Що, й це вже маєте? А що ж вам завгодно? Потрактувати? Вилизати? Прогнутись глибше? Розкарячитись ширше? Що, ще не вирішили? Ну, нічого, почекаємо. Ми не горді…

Сором примушує гнати той спогад втришиї, та потривожена підсвідомість вже підкидає інший: як хтось рябий, наче Наша Ряба, вносить зміни до Конституції, щоб задовольнити неприродні потяги того, хто ту конституцію підписував і за всіма законами Божими й людськими мав би вже давно від тої ганьби відмерзнути…

Спроба позбутися цієї кунсткамери викликає з небуття ще страшнішу потвору: бандюкович, ласо облизуючись, скасовує зміни Конституції, на яких сам наполягав, допоки був в опозиції. Точка сидіння ж змінилась, чого ж ви хотіли? І слухняна більшість, складена з БЮТ і НУНС, слухняно мовчить, тихо ковтаючи шмарклі. І немов у казці перетворюється на більшість ПР і комуняк. Мабуть, наша рада – єдиний у світі парламент, де більшостей може бути дві…

А потім міністр уряду бандюковича таврує шефа (вже колишнього) ганьбою і вимагає скасування змін до змін до… конституції.

Намагаюсь відігнати сумні спогади думками про світле майбутнє, де Конституцію просто виконують, не намагаючись підлаштувати під себе чи не читати в тих місцях, що зараз заважають жити… А трактуни конституції сидять не в суді, а в тюрмах. Де День Конституції – таки свято, а не вихідний. Бо Громадянин пишається своєю Державою. Кожен громадянин, а не той один-єдиний…

Від цих думок на серці трохи легшає і хочеться спати.

А за вікном чуйний і лагідний літній дощ цілісінький день оплакує нашу Конституцію…