Це таки сталось! Хоча не так і не тоді, як всі чекали. Святослав Вакарчук заявив, що йде, поки не в президенти, лише в політику.

Я от тільки не розумію, як можна йти туди, де вже і так знаходишся? Але то питання скоріше риторичне.

Більш знаковим є те, що таке довгоочікуване нове покоління українських політиків у вищій політичній лізі представляють Вакарчук (тепер не тільки потенційно) і Зеленський. І не важливо скільки гнівних чи саркастичних постів з цього приводу у фейсбуці напишуть мої співвітчизники, але це – факт. Інших нема.

Вірніше, вони є, але відсутність в Україні ефективної системи побудови кар’єри політика, як професіонала, не залишає їм багато шансів.

В нас є півтори партії, які можна назвати інституційними структурами. Такими, як республіканці чи демократи в США, або лейбористи і консерватори в Британії. Де існує здорова внутріпартійна конкуренція і внутріпартійне зростання. Але вони надто малі та невідомі широкому загалу. Адже, не бажаючи грати за брудними правилами українського політикуму, вони позбавляють себе фінансового ресурсу. А народ зі своєї кишені не спішить фінансувати партії.

Решта партій є або іменними проектами політичних топів, або бізнес-інструментами. Часто ці функції поєднуються. Але в будь-якому випадку про соціальні ліфти в середині таких структур, а тим більше конкуренцію з незмінним лідером, можна забути.

Тож нам не залишається нічого, як чекати на принца на білому коні, який «прискаче» з інших сфер в політику вже відомим та авторитетним. Ні, ну ще можна розвивати політичну культуру, підтримувати партії фінансово, аналізувати програми і голосувати не за картинку по ТВ, а за зміст. Але то важко і нудно.

Тож залишається варіант месії, який з’явиться звідкись сам і все розрулить.

Тож маємо шанс такого отримати, навіть двох.

Як на мене, що у Вакарчука, що у Зеленського може бути шанс. Але їх сила, одночасно є їх слабкістю. Вони завжди будуть більші за свою команду. Їх партії, автоматично стануть іменними і не зможуть як, наприклад, Республіканці в історії з Ніксоном, «пережити» серйозний зашквар свого лідера.

Тут єдиний шанс - збудувати і відійти. Але чи зможуть ці амбіційні хлопці опанувати свої амбіції, особливо коли досягнуть вершини? Особисто я не пригадую таких прикладів в історії. Що, зрештою, не означає, що такий прецедент не з’явиться в майбутньому.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація