Дурні залишаються?

Одразу обмовлюсь, що особисто у мене немає жодних претензій чи негативу щодо людей, які виїхали з України в «пошуках кращої долі» (вже вибачте за потерте кліше). Життя в людини одне, і природно, що хочеться його прожити, а не «проіснувати», та й наші соціально-економічні реалії нерідко складаються так, що виїзд «на заробітки», по суті, є єдиним виходом із складної життєвої ситуації. Це в рівній мірі може відноситись і до випадків виїзду з метою постійно оселитися в омріяній країні, чи ситуацій з тимчасовим закордонним заробітчанством. Більш того, в колі моїх нечисленних друзів надміру вистачає прикладів еміграції, що між тим не змінило цих людей в гіршу сторону, а скоріше навіть навпаки, додало їм впевненості в житті, знявши з них тягар погоні за «хлібом насущним».

Але я не про те. Мене більше турбує постановка питання на кшталт: «виїжджають найкращі (інший варіант — найрозумніші)», «ми втрачаємо найактивнішу частину суспільства» тощо. Тоді, виходячи з такої думки, справедливо припустити, що залишаються одні пасивні дурні. Особисто мене такий варіант не влаштовує. Така збочена суспільна логіка не може усвідомити той факт, що людина, яка має потенційну матеріальну, розумову і т.п. здатність/можливість до виїзду закордон, не робить такий крок свідомо, перебуваючи при цьому у здоровому глузді. В той же час наявність немалої кількості енергійних та дієвих людей, що можуть похвалитися власними (реалізованими не за рахунок доступу до державних ресурсів) історіями успіху в Україні, на жаль, не змінює переконань адептів культу «треба звідси валити».

Крім того, будучи довгий час на правах колонії, ми звикли визнавати досягнення співвітчизників через призму їх схвалення кимось із-за наших суспільних меж. Звідси і сакральне ставлення до успіху співвітчизників закордоном. Для протоколу знову зазначу, що такі досягнення таки заслуговують захоплення. Але чомусь варіант, коли успішний менеджер «крутої» іноземної компанії запрошений «для реалізації прогресивних реформ» зазнає невдачі, став вже традиційним. Хоча відповідь, як на мене, доволі очевидна: успішна робота в середовищі, де існують чіткі, прозорі та загальнообов'язкові правила, а поняття «правова держава» реалізується не тільки на сторінках підручників, не може бути перейнята як досвід там, де такі правила і таку державу лише по-справжньому почали будувати. При чому будувати мають ті, хто залишається, бо іншого варіанту немає, тож бути пасивними та дурними для нас надмірна розкіш.