Юлія Тимошенко цього тижня залишила в спокої блокчейн та IT і повернулася в свою знайому газову тему. На звичній для себе прес-конференції в партійному офісі вона чітко визначила головного свого конкурента в кампанії — це діючий Президент Порошенко, позиціонуючи себе головним опозиційним кандидатом.
Критика влади — це практично безпрограшний прийом, особливо якщо використовувати його з головним «ключиком до перемоги» — обіцянкою знизити ціну на газ.
І якщо експерти сперечаються щодо ідеї ліквідації Нафтогазу як посередника та заборони продажу акцій ГТС в імя нарощування газу власного видобутку, то ідея зменшення тарифів буде актуалізуватися з кожним місяцем зими. І досягне свого епогею навесні, якраз напередодні виборів Президента, коли українці максимально відчують зменшену вагу своїх гаманців через явно високу ціну на газ.
Президент Петро Порошенко був помітний своєю зовньошньополітичною активністю і зосередився на темі миру, яка за всіма соціологічними дослідженнями залишається на першому місці уваги українців. З трибуни ООН він знову запросив добровольців для контролю ситуації на Сході України. А потім вже в Україні заявив: воєнного наступу на Донбас не буде. Таким чином, Порошенко намагається спозиціонуватися якраз як МИРОтворець, знімаючи страх українців перед війною.
Миротворці разом з Томосом могли б стати двома козирями Порошенка у цій виборчій кампанії, де він чітко визначився обмежитися винятково темами армії, віри, мови і діпломатії.
Про це — його наступна серія бордів. І якщо про гасло «Мова — запорука єднання» десь у Харкові можна буде дуже серйозно посперечатися, то одне лишається незаперечним — Тимошенко у візуальній рекламі вже змусила Порошенко втретє змінити колір своєї кампанії, цього разу на пурпур або Бордо, що точно не є показником добре вивіреної стратегії.
Можливий серйозний конкурент Порошенка за голоси західного електорату Святослав Вакарчук зосередився на не менш актуальній темі — справедливості, написавши з цього приводу чергову концептуальну статтю на Українській правді. Щоправда, для практичної реалізації його ідей точно потрібна політична програма, команда і перемога. Але поки що Вакарчук продовжує про це мовчати.
Натомість Олег Ляшко діє прямо протилежним чином, і замість статей проводить класичну Кампанію «Пожати 100 тисяч рук». Він, разом з Анатолієм Гриценко, сьогодні лишаються тими двома кандидатами, які працюють безпосередньо з людьми, без дорогої віртуалізації в телерекламу, візуалку та дорогі медіа-заходи.
Ну а Володимир Зеленський не роблячи нічого, крім реклами третього серіалу Слуги народу, шокує соціологів своїми цифрами і можливістю потрапити до другого туру виборів. І якщо у Тимошенко вже практично її «електоральна стеля», то його потенціал довіри дає можливість рости.
Світові тренди і запити на яскравих особистостей та серіальну «шоу-політику» з високою долею ймовірності можуть проявитися і в Україні, яка, через урбанізацію і розвиток інтернету та соцмереж, може вперше відійти від усталеного консервативного тренду голосувати на президентських виборах за «перевірених на посадах» кандидатів і підтримати «чорного лебедя». Після Трапма це навряд чи когось сильно здивує...
