Був собі один конкістадор,
Збіднілий кастильський синьйор.
Були в нього панцир, меч і каска.
Звався він Хосе Мігель да Васка.
Золота блиск манив за океан,
Та вже впав Теночтітлан.
Пісарро Перу вже звоював,
Край інків він пограбував.
До Мексики відплив да Васко,
На берег висів у Табаско.
До Монтехо він приєднався,
Той, Юкатан,підкорити збирався.
Війна жорстока там була,
Країна майя кровію сплила.
Там налетіла сарана,
Голодну смерть вона несла.
Програли битву, втратили країну,
Міста їх обернулись на руїну.
Залізна сарана обсіла Юкатан,
Світ майя занепав від ран.
Конкістадор, наш, спершу воював,
А потім, все скарбів шукав.
Шукав, шукав, і не знаходив,
Багато років краєм ходив.
Забрів у джунглів глибину,
І стрів людину там одну.
Старий той, індіанець, розповів,
Що є руїни в глибині лісів.
Отам шукати треба тих скарбів,
Під височенними надгробками царів.
Та обережним треба бути там,
Бо чутно духів голоси там.
На південь рушив пан да Васка,
Згубилася в дорозі його каска.
Збіліли його чуб і борода,
Аж он, руїна та стара.
Заросла лісом, ледь видніє,
Каміння давнє зеленіє.
Он сходинки ведуть нагору,
Там нае видно якусь нору.
Стояв конкістадор й не зчувся,
Як ліс у сутінки вдягнувся.
І ось, прилинули вони,
Ті духи з сивої давнини.
«Ти, хто? — спиталися вони.
- З якої ти землі?»
Да Васка мову майя трохи знав,
І духам так відповідав:
«Кастілець, я. Це там, за океаном.
Хотів я збагатіти й стати паном.
У пошуках скарбів літа я змарнував.
Ні чого не надбав, ні ким не став.»
Туга смертельна стиснула серце,
На камінь старий він обіперся.
«Нікуди йти, нема чого шукати.
Лягу отут навік спочивати!»
«Чужинцю! Не ті ти скарби шукав,
Тому й життя ти змарнував.
Колись і ми були живі,
І були ми — володарі землі.
Цінуй життя, поки живий,
А як помреш, приди туди,
Де чутно духів голоси.»
Вернувся у Кастілію да Васка,
Така, від Бога, була йому ласка.
До скону життя він не згадав,
Чи дійсно із духами він розмовляв?
Маріуполь 22.11.2018.
