Була перша зима цієї проклятої війни.
Рідний донецький степ продувало вітрами.
Помирати не хотілося зовсім… Було страшно.
Наш волонтерський караван неспішно виходив з передка.
Не спали більше доби.
Нервова напруга, фізична втома…
Зрозуміли, що тими розбитими дорогами до Києва не дотягнемо. Треба поспати!
Згадали про базу дружнього бату, у якому були щойно.
Там був якийсь санаторій, позиції і блок-пост на трасі.
Командиром тієї тилової бази була симпатишна підполковниця під 50. Як і мені тоді. А всі підлеглі бійці, як хлопці так і дівчата – 20-30. Малалєтки. У них була своя тусня…
Я прийняв бойлерний душ, перевдягся.
Шефиня.
І позивний у неї був відповідний. Не то Кобра, не то Гюрза…
Ми відчули себе самотніми.
Я підійшов, попросив дати інтерв*ю. Ми пішли до неї.
Вона дістала літр спирту, колбу Пепсі і пачку конфет.
Я почав називати її Сонечко…
Розговорилися ні про що…
Потім ми пішли перевіряти пости. Я зачепив тросик сигналки. Довго сміялися. Вона стрельнула в небо білою ракетою. Романтика!
Повернулися в номер.
Я поплив. Вона стягла з мене верхній одяг і поклала на ліжко.Між нами був автомат – лягла сама.
Провал…

Під ранок поблизу блок-посту, підірвалася їх автівка. Явно просочилася ДРГ чи якийсь місцевий сєпар міну заклав… Поранило молодого бійця.
Базу підняли по тривозі…
Я мирно спав.
Коли ожив, боліла голова. Нікого не було.
Вона дбайливо залишила рюмашку і закусь. Поснідав.
Знайшов своїх.
Я тоді був камандіром Газелі, здається…
Поїхали.
Заїхали на блок.
Вона стояла віддалік від всіх. Курила Приму без фільтра.
Хлопчик, що підірвався помер. Фактично у неї на руках.
Вона побачила мене.
Зробила крок. Посміхнулася. Привітно змахнула рукою.
Я помахав їй у відповідь.
Вона повернулася і дала команду нас пропустити.
Вже не таїлась і відкрито помахала мені рукою…
Вона так і залишилася в мене у згадках.
Маленька, струнка в бронікі, в касці, з пасмами білого волосся. І автомат.
Сонечко.
Так і не знаю її імені…
Загубилися.
Більше не зустрічалися.
Я люблю тебе Сонечко!
Віктор Тригуб