site.ua
valerii.pekar
Валерій Пекар
топ-автор

Стаття Віктора Пінчука у Wall Street Journal викликала неабиякий резонанс в українському суспільстві. На жаль, у точній відповідності до визначення Елеонори Рузвельт про те, що великі розуми обговорюють ідеї, середні розуми — події, а дрібні розуми — людей, переважна більшість захопилася обговоренням персони відомого олігарха.

Я ж не бачу причини обговорювати пана Пінчука. Він просто хотів у сприятливій кон'юнктурі правильно себе «продати» певній чітко окресленій цільовій аудиторії. Схоже, він навіть не очікував, що його статтю читатимуть та обговорюватимуть в Україні. Тому думати треба не про Пінчука, а про мільйони українців, які поділяють ту саму точку зору (можна подивитися соціологію Українського інституту майбутнього). Оце тема, варта обговорення.

Глибинною причиною, що породила такі обговорення, є бажання нової американської адміністрації зменшити витрати на реалізацію зовнішньої політики, та й загалом класичний республіканський принцип «кожен мусить подбати про себе сам». Америці треба думати про Китай, а для цього замиритися з Росією, а для цього віддати Росії те, що входить в її «зону виключних інтересів». До того ж Росія загрожує не Америці, а Європі, тож хай Європа сама про себе подбає.

З попереднього параграфу читач мусить побачити, що Україна нині особливо нікого не турбує. Нездатна провести модернізацію крихітна країна (з точки зору масштабів економіки; адже населення не дуже важливе, он Бангладеш вчетверо більша, але така сама нецікава) не є вагомою на міжнародній арені.

Тож немає сенсу обговорювати пропозиції Пінчука з точки зору інтересів США, Європи чи Росії. В міжнародних відносинах кожен сам за себе. Єдине, що нас мусить цікавити, це інтереси України.

Різноманітні раціональні та емоційні аргументи проти пропозицій Пінчука детально викладені Мустафою Найємом та Володимиром Федоріним, Іванною Климпуш-Цинцадзе та Дмитром Кулебою. Повторювати немає сенсу, а хто бажає, перейде за посиланнями і прочитає.

Нам залишається лише одне: промоделювати ситуацію. Уявімо собі на хвилинку, що пропозиції Пінчука прийняті. До чого це призведе?

Отже, європейський вектор країни скасовано. Визнано права Росії на анексований Крим. На окупованих територіях Донбасу під контролем російських військових та спецслужб проведені «вибори». Керівники «сепаратистів» (насправді правильніше називати їх колабораціоністами) набули офіційного статусу керівників відповідних регіонів за українським законодавством. Україна відмовилася від співпраці з НАТО і набула статусу нейтральної держави.

Це запускає декілька важливих процесів.

По-перше, забудемо про реформи, адже вони здійснюються лише під тиском наших євроінтеграційних зобов'язань. Отже, економіка залишається слабкою, ресурсною, орієнтованою на старі бізнес-моделі та олігархічні групи, а не на інновації, підприємництво та інвестиції з усього світу.

По-друге, інші регіони також захочуть набути особливих прав, адже в українській політиці запанує право вимоги: заявив свої бажання, підкріпив їх збройною силою та отримуєш все можливе й неможливе. Цим моментально скористаються всі, хто має ресурси.

По-третє, стане зрозумілим, що українським регіональним баронам треба домовлятися не з Банковою, а з Кремлем (а комусь ближче стане Варшава, Будапешт чи Бухарест). Результат — дуже швидкий розпад країни за феодальною моделлю, що підтримане олігархічним телебаченням, яке швидко пояснить: українці різних регіонів не мають між собою нічого спільного. Вони ж бо козаки, а ми галичани. Вони русини, а ми подніпрянці. Вони западенці, а ми східняки. А ми взагалі мадяри, румуни, росіяни, радянські люди (потрібне підкреслити).

Але значна частина українців не примириться з таким сценарієм. Ті, хто воював за суверенітет і цілісність України. Ті, хто втратив на цій війні близьких. Ті, хто витравив із себе раба. Ті, хто пам'ятає своїх дідів, що загинули у боротьбі з нацизмом чи комунізмом. Ті, хто вимушено залишив свій дім, втративши майже все. Ті, хто копіткою працею створив щось своє і не готовий віддавати чужинцю. А значить, не буде пасторального феодального миру в такий спосіб.

У нас перед очима є приклад — Сирія. Війна всіх проти всіх.

Така Україна не потрібна не лише українцям. Така Україна не потрібна Європі, бо вона не зможе захистити її від подальшої агресії Росії, натомість породжуватиме біженців та поширюватиме хаос далі на Захід. Відгородитися від такої України Європі не варто і мріяти, адже не вдається відгородитися навіть від Сирії, що лежить за морем і не має спільного кордону.

Ще у 2013 році стало зрозуміло: стратегічна мета Росії полягає у створенні на території України довгострокового керованого хаосу. От, власне, до цього реалізація плану Пінчука й призведе.

А Росія на цьому не зупиниться. Стратегічний успіх в Україні буде розвинуто на Білорусь і Казахстан. Запалають знову Карабах, Придністров'я, Північний Кавказ. Стаття 5 статуту НАТО буде випробувана в латвійському Дауґавпілсі чи естонській Нарві, а може, в обох цих місцях.

Отже, Україна отримає смертельну поразку, натомість Росія реалізує стратегічне завдання війни. Це називається «капітуляція», у первинному словниковому значенні цього слова.

Отже, ми отримали пропозицію щодо капітуляції.

Просто відкинути цю пропозицію із гордо піднятою головою — цього замало.

Перше, що ми мусимо зробити, — замість емоційної хвилі розпочати професійне обговорення шляхів виходу із ситуації, що склалася. Ці шляхи включатимуть як дипломатичні, так і економічні питання; як військові, так і цивільні; як інформаційні, так і безпекові. Час більше не грає за нас; він грає проти нас. Ми мусимо нарешті сформулювати декілька чітко окреслених альтернатив щодо Донбасу, щодо Криму, щодо відносин з Росією, щодо євроінтеграції. А потім пояснити ці альтернативи елітам та масам. А потім зробити усвідомлений вибір і почати його втілювати.

Пропозиція капітуляції зазвичай надсилається не сильному, а слабкому. І не в будь-який момент, а в момент програної великої битви. Не забуваймо: Україна веде війну на два фронти, проти Росії та проти УРСР, тобто старої системи, корумпованої та неспроможної до розвитку, але багатої на ресурси.

Поразка у великій битві не означає програну війну. Вона означає необхідність поміняти способи, методи й інструменти ведення війни. Якщо цього не станеться, є великий ризик отримати стратегічну поразку у війні. Принаймні, наступного разу запропоновані умови капітуляції будуть гіршими.

Підсумовуємо.

Віктор Пінчук передав Україні пропозицію капітуляції. Це неприйнятно.

Але ж правда полягає ось у чому: країна, що не спромоглася стати сильною, запустити економічне зростання, подолати корупцію, привести в політику та державне управління нових людей, розірвати всі зв'язки з агресором, знайти підтримку міжнародних союзників -- такій країні залишається лише капітулювати.

Отже, наше завдання на 2017 та наступні роки: запустити економічне зростання, подолати корупцію, привести в політику та державне управління нових людей, розірвати всі зв'язки з агресором, знайти підтримку міжнародних союзників, стати сильними і не залишити капітулянтам жодного шансу.