Учасники онлайн-курсу «Інтегральна динаміка» поставили більше 300 запитань. Відповіді на найцікавіші запитання варто записати для загального користування. Перша та друга публікації були присвячені особистісному розвитку, третя — управлінським культурам. Це четверта публікація, і вона присвячена суспільним проблемам.

Якщо зелена парадигма — це постмодерн, то що таке жовта?

Останнім часом для позначення наступного культурного коду виникло поняття «метамодерн», і воно активно експлуатується у Скандинавії, де певна група філософів проголошує, що від суспільства, яке змогло поєднати високі ступені лібералізму, соціального захисту та сталого розвитку (які вважаються діалектично протилежними, несумісними на помаранчевій стадії), тобто досягло зеленої парадигми, — треба рухатися далі, до суспільства, яке опікуватиметься також розумінням внутрішнього світу людей і наданням їм можливостей для розвитку, а не просто для благополучного існування.

Якого рівня має бути влада для розвитку України в сучасному стані?

Оскільки основним завданням та викликом для України є модернізація, що відповідає переходу від синьої до помаранчевої парадигми, то тут потрібні люди з помаранчевими цінностями, які прагнуть зробити Україну успішною. Але також і люди із зеленими цінностями можуть сильно прислужитися, щоб «плекати сад» (у вольтерівському розумінні), будуючи мережі довіри та розвиваючи людей через різноманітні програми.

Сучасна держава, сама по собі, несе синю управлінську культуру. Чи гадаєте ви, що у майбутньому щось зміниться?

На рівні виконавців синя культура є доречною: правила, процедури, професійна честь. Але на рівні управлінців у розвинених країнах світу давно плекається помаранчева культура, що проголошує розвиток і прагнення досконалості, розглядає громадян як клієнтів, яких треба обслуговувати, а не підданих, якими треба керувати. Відповідні зміни почали відбуватися і в Україні: у багатьох міністерствах були створені директорати, куди набиралися виключно за конкурсами люди з іншими цінностями, їм пропонувалися вищі зарплати та інші принципи роботи, а регламент Уряду був змінений для того, щоб логіка роботи урядових структур відповідала новій парадигмі. На жаль, на даний момент вся ця робота згорнута і змарнована.

Як країна з зеленою парадигмою має забезпечити безпеку існування поруч з країнами з червоною парадигмою?

Немає іншого рішення, окрім сильної армії, і в будь-якому суспільстві знайдеться чимало людей, які захочуть в такій армії служити. Але треба пам'ятати, що сучасна війна носить гібридний характер, в ній інформаційні атаки і спецоперації, кібер- та інформаційні війська важать не менше, ніж піхота та артилерія. Вдала стратегічна операція інформаційних військ може захопити у полон мільйони людей без жодного пострілу.

Чи більшість народу і влада, яку він обирає, зазвичай перебувають в одній і тій же парадигмі?

Не обов'язково: лідер може розмовляти з народом доступною йому мовою, водночас ставлячи перед собою цілі, що не потрапляють у фокус уваги переважної частини громадян, і збираючи навколо цих цілей відповідну команду. Йдеться про глибші та більш довгострокові цілі. Наприклад, горизонт мислення значної частини людей із домінантною синьою парадигмою не перевищує одного року (ось чому їм часом важко вийти з традиційної рамки «університет – робота – сім'я – діти – квартира – машина – дача – пенсія»). Водночас стратегічні завдання розвитку країни потребують принаймні 2-3-4 роки. Але все це можна пояснити мовою, доступною для синьої більшості.

Який відсоток можна вважати критичним для того, щоб почалася трансформація суспільства?

У попередній публікації стверджувалося, що для компанії критичним відсотком є 25%. Для суспільств цей показник набагато нижче — схоже, на рівні 15%, що якраз відповідає частці носіїв помаранчевої парадигми в Україні.

Чи можна вважати, що пострадянські країни значною мірою перейшли в червону парадигму, бо намагалися різко опанувати помаранчеву, не закріпившись на синій?

Вважається, що Радянський Союз був у цілому синьою організацією, і це загалом так: спільна мета й обов'язкові для всіх правила, жорстка ідеологія та вимога зовнішньої лояльності. Однак на верхівці панував нерозбавлений червоний колір надзвичайно жорстокої боротьби за владу і тотальний контроль. І, до речі, принцип «розділяй і володарюй» на верхніх поверхах червоної влади застосовувався повною мірою. Така синя структура довгий час була начебто цілком життєздатною: помаранчева енергія спрямовувалася на наукові дослідження (пригадайте престиж «фізиків»). Однак помаранчевого ставало дедалі більше, насамперед внаслідок підвищення рівня освіти (а без цього було жодним чином не обійтися, адже синя адміністративно-планова економіка Радянського Союзу не витримувала конкуренції з помаранчевою вільною економікою країн Заходу), а також поступового зростання добробуту та знайомства із закордонними реаліями. «Перебудова» стала спробою відкриття помаранчевого «клапана». З висоти сьогоднішнього дня цілком очевидно, що накопичена енергія просто розірвала синю структуру, а оскільки помаранчеві соціальні інститути не були побудовані, система впала на червоний рівень «бандитських 90-х» (причому значна частина населення скотилася ще далі, до фіолетового, який давав хоча би відчуття безпеки, — пригадайте Кашпіровського та «Біле братство»).

Чи коректним є припущення, що певні структури (або інститути) навряд чи перейдуть на вищі рівні через те, що на більш високому рівні в них просто не буде сенсу? Наприклад, армія не зможе стати помаранчевою, оскільки на цьому рівні втрачає свій сенс війна? Або ж бізнес не зможе стати зеленим, бо на цьому рівні втрачається конкуренція?

Метою бізнесу є не конкуренція, а прибуток. Конкуренція — лише засіб досягнення цієї мети. Як було сказано у попередній публікації, компанії із зеленою культурою можуть бути досить прибутковими (хоча зрештою це для них не головне), і якщо для цього конкуренцію треба замінити на кооперацію (або, точніше, спів-конкуренцію, англ. coopetition від cooperation та competition), то тим краще.

Аналогічна ситуація з армією. Метою є не війна, а перемога. Війна є лише засобом досягнення перемоги, і то не найкращим — про це писав ще Сунь Цзи. Тому помаранчевий будує іншу армію, яка формує свої цілі не у сфері геополітики (захоплення територій), а у сфері геоекономіки (контролю над потоками) чи навіть геокультури (формування сенсів). Війна стає все більш гібридною і переноситься в інформаційній простір, кіберпростір, сферу спеціальних операцій тощо. Що не виключає можливості у разі необхідності дати червону силову відповідь, якщо виникне відповідний виклик.

Водночас помаранчева управлінська культура давно проникла в армійське життя (хоча часто не усвідомлюється), адже робота штабів відбувається саме в цій культурі.

Якою має бути сучасна політична партія з демократичними засадами?

у пострадянському просторі практично всі партії є червоними (лідерськими) — тобто по суті, це клани, а не партії. Такі партії-клани ідеально підходять для збереження статус-кво. Для того, щоб змінити усталений порядок, потрібна масова партія — не в розумінні великої кількості членів, а в розумінні політичної мобілізації незнайомих людей, що поділяють спільні цінності. Таку партію можна створити лише на засадах помаранчевої управлінської культури, принципами якої є відкритість, націленість на результат, меритократія.

Чи може Україна рухатися не лише вперед, в напрямку помаранчевого, але й назад?

Звичайно, шляхи суспільств і людства в цілому не визначені наперед (пам'ятаєте головну героїню другого «Термінатора», яка у кульмінаційний момент фільму ножиком вирізала слова NO FATE, немає долі?). Рух можливий як вперед, так і назад. Це залежить від здатності активної частини суспільства виконати свою роль.

Що стало із Сполученими Штатами Америки після завершення Холодної війни та розвалу СРСР? Чи вони з помаранчевого рухаються в бік зеленого, чи вниз?

Накопичення значної частини людей із зеленими цінностями в США (я зустрічав в літературі оцінки від 12% до 20%) та відрив їх від інтересів, проблем і сподівань решти громадян призвели до гострих конфліктів між ними та рештою суспільства, наслідком чого став реванш традиціоналістів. Кен Вілбер у своїй книзі «Трамп і епоха постправди», яка нещодавно видана українською, детально аналізує цей конфлікт і його наслідки та проголошує програму подальших дій для американського суспільства.