В усіх війнах на Близькому Сході завжди було заведено звинувачувати саме релігію. Цю помилку завжди роблять не тільки пересічні громадяни, але й світові ЗМІ з авторитетним ім'ям. Насправді ця лінія дійсно може усе легко пояснити кожному — суніти, яких переслідують шиїти, дружньо йдуть у склад бойовиків Аль-Каїди, або вступають до Ісламської Держави. Водночас шиїти, які відчувають себе закріпаченою меншістю хочуть отримати владу та максимальний вплив.

Звичайно, це багатовікове протистояння двох головних напрямків Ісламу змогло завдавати збитків та призвело до людських втрат, але має надто мале відношення до запустіння, розрухи, кризи та відставання від світу. Чому ж тоді самі криваві протистояння відбуваються саме у сунітських країнах?

Почнемо здалеку: міжрелігійний конфлікт — це у першу чергу дуже зручне пояснення для політиків, яке може гарно прикривати боротьбу за владу й допомагає будувати тоталітарний устрій.

Найбільша кількість жертв Ісламської держави (яка позиціонує себе саме як сунітська) стали саме суніти, хоча політика цієї терористичної організації завжди будувалась на боротьбі з шиїтами.

Одні з найбільших боїв ІД були за місто Мосул в Іраці, а також за Ракку у Сирії, де їх супротивниками знову виступали не ідеологічні вороги, а саме сунітські бійці регулярних армій та добровольці. Також можна згадати терористичні акти у Нігерії, Лівії, Сомалі та Єгипті, де основними жертвами атак ставали знову сунітські громадяни. Якщо йти глибше у цю тему, то доведено лише декілька випадків масового знищення шиїтів бійцями ІД, а от сунітів — десятки.

Наступний приклад — арабські повстання. Це були найважливіші події у регіоні останніх десятиліть, де відбувалась боротьба сунітів з...сунітами! Наприклад, в Тунісі, звідки й почалась хвиля постань, а також і в Єгипті та Лівії, де ці повстання не закінчились і досі. Також не можна забувати надзвичайно страшні події в Алжирі 20 років тому, які призвели до громадянської війни сунітів з сунітами.

Усі події у цих країнах дуже стрімко розвивались, союзники змінювали альянси, об'єднання зникали й утворювали нові. Брати-мусульмани, нео-османіти, салафіти, ваххабіти й джихадисти... в той самий час менш радикальні сили (такі як Аль-Азхар, Хашиміти й інші) просто сподівалось, що усе скоро скінчиться і буде змога сісти за стіл переговорів й знайти з цього всього вихід.

Також згадаємо одну з найбільших трагедій Близького Сходу — війну у Сирії, яку завжди роздивляються саме у контексті релігійного протистояння. Важко й навіть згадати скільки разів я чув та читав фрази у стилі «розкол алавітів та сунітів» й «алавітська влада у сунітській країні», навіть на Вікіпедії. Однак це далеко не повна істина.

Режим президента Сирії Башара Асада був збудований на взаємних відносинах між алавітами, сунітською інтелігенцією, а також з десятком релігійних меншин.

Логічно навіть важко уявити, що режим може проіснувати не один десяток років без певних домовленостей з основною масою населення. Також не менш важливим фактором є те, що режим Асада завжди підтримувався фінансово від сунітських монархій Перської Затоки. Наприклад, Саудівська Аравія.

Також не варто забувати, що ще на самих початкових етапах вторгнення США у Ірак, Сирія стала терміналом для перекидування бійців-сунітів, які діяли проти американців. Звичайно, цей «термінал» використовувався і для ведення боїв проти проіранських шиїтських угрупувань.

Коли війна у Сирії з громадянської війни почала переходили у міжнародний конфлікт, то весь світ пояснював входження Ірану в союз з Асадом тим, що вони мали однакові релігійні погляди. Але це просто зручний метод пояснювати, щоб не влазити у подробиці. Є один нюанс — режим Асада максимально протилежний від усього й усіх цінностей, які намагаються створювати в Ірані. Це дуже важливо.

Потрібно зрозуміти, що перехід війни у Сирії до міжнародного конфлікту став місцем протистояння десятка різних сунітських ісламістських угрупувань, які просто мали різних лідерів та різні погляди. Якщо почати дивитись хронологію протистоянь, то важко не помітити те, що основні бої відбувались знову між сунітськими арміями, а не з режимом Асада.

Після того як Російська Федерація ввела свої війська на територію Сирії й почала масове знищення опозиції, сунітських повстанців й іноді б'ючи по терористах ІД, то це не стало причиною того, що провідні арабські країни відвернулись від РФ, а навіть навпаки. Наприклад, Єгипет (як одна з найбільших сунітських країн) не тільки продовжила стосунки з режимом Асада, але й спробувала максимально відгородити себе від опозиції. Так само зробив й Алжир. Після того, як режим Асада при підтримці Ірану та РФ, почав відновлювати контроль над територією країни, швидко дипломатію почали відновлювати й ОАЕ та Бахрейн. Насправді мотиви останніх двох більш прозаїчні та зрозуміліші — на той час збільшувалась загроза конфлікту між Катаром і Туреччиною, тому терміново шукали більшу кількість союзників. Скоро це й зрозуміла Саудівська Аравія й також почала шукати собі сильного союзника, якого «охороняє РФ та Іран».


Чи є в усій ці ситуації релігійна складова як принцип протистояння? Маю надто великі сумніви.

Звичайно, зовсім поряд є інша війна й не менш трагічна, якою мене захочуть тицнути, що саме там усе має релігійну складову. Війна в Ємені.

Тут важко заперечувати факт участі релігії у проистоянні, однак роздивлятись цей конфлікт як протистояння шиїтів з сунітами є цілковитою помилкою. Радикальні дії хуситських повстанців мотивовані тим, що вони бояться втратити власну ідентичність й відчувають загрозу.

Треба просто згадати, що в Ірані «Ісламська революція» створила феномен моделі, яку усім захотілось повторити. І вони мають також однаковий фактор — соціальні проблеми. Саме знищення північної частини країни й гуманітарна катастрофа стала причиною повстання.

Якби цей конфлікт був релігійним, то він не зміг би так швидко перерости у протистояння гібридної війни між Іраном та Саудівською Аравією. І тут важко зрозуміти чия це сама вина: хусити просто хотіли отримати більше підтримки від Ірану після того, як трапилось вторгнення Саудівської Аравії. І Іран погодився. Після чого світ отримав полігон нової війни, де єменці руками Ірану воюють з саудитами, якими керує США (я знаю, що «іх там нєт», як і їх літаків та їх інструкторів, ага).

Однак усі експерти прогнозують, що це протистояння програють усі, а після нього регіон запалає новим конфліктом між Ісламською Державою, Аль-Каїдою та іншими сунітами, яких підтримають ОАЕ.

Щодо наступного прикладу я не був упевненим чи необхідно взагалі згадувати, але... вбивство Джамаля Хашкаджі. Хашкаджі був сунітом, виконавці вбивства були сунітами, а також країна, де трапилось вбивство і яка злила усю інформацію по цій справі також є сунітською.

Це вбивство породило дуже великий конфлікт між...сунітами! Це порушило тільки баланс між нео-османами, ваххабітами та Братами-мусульмани. І знову жодного релігійного протистояння. Тільки політичне.

Звичайно, в усій цій розповіді я майже нічого не написав про тих, кого США намагається зробити головним злочинцем світу. І звичайно ж це не РФ і не Китай. Сполучені Штати намагаються переконати весь світ, що головний злочинець світу сидить саме у Тегерані. І тут важливо нагадати один маленький нюанс — коли Ісламська Держава почала атакувати сунітських курдів, то саме шиїтський Іран надав їм максимальну допомогу й допоміг стримати агресію. Ну а далі саме сунітські курди стали головним кулаком знищення сунітських терористів ІД.

Звичайно, з мого боку буде дурістю сказати, що конфлікту немає. Він є. Він серйозний. Але він не основа. Такі країни як Іран та Саудівська Аравія завжди використовують це протистояння для збільшення свого впливу як всередині країн, так і на потенційних більш слабких союзників. Аль-Каїда та Ісламська Держава постійно проводять напади на шиїтів для отримання відповіді й підтвердження своєю пропаганди. Але це лише інструменти введення війни, а не її причини.

Саме віра світу у міф релігійного протистояння призводить до того, що західні країни будуть неспроможні це зупинити, бо з самого початку використовують інструменти, які не допоможуть. Це як лікувати апендицит засобом від мігрені.

Цей прокол Заходу, який значно посилився при владі Дональда Трампа, призвів до того, що наймогутніша сунітська держава Туреччина та наймогутніша шиїтська держава Іран легко зможуть на деякий час забути усі образи й суперечки за для спільних інтересів, поки такі бездарі як президент США продовжуватимуть робити ставку на Саудівську Аравію та Ізраїль.

Підтвердженням моїх слів є вторгнення США до Іраку — на цей час повністю зникло протистояння сунітів та шиїтів у країні й трапилось об'єднання проти західного окупанта.

Поки весь світ буде продовжувати пошуки вирішення релігійного конфлікту й не почне помічати, що створення «Східного НАТО» й заручення сунітськими союзниками у «протистоянні з Іраном» нічого не призводить, то нео-османці знову відродять свою потужність і тоді буде надто пізно пробувати інтегрувати цей регіон до світової спільноти.