Як мирні протести перейшли у кровопролитну війну, де лише за офіційними даними загинуло понад 350 тис. людей?

Громадянська війна на території Сирії стала значно більше ніж внутрішній конфлікт однієї арабської країни. Учасниками процесу стали світові лідери, які тепер ніяк не зможуть вийти з цього без повного закінчення бойових дій, яке настане завдяки перемозі одній зі сторін. Справді, тема Сирії є дуже складною і просто прочитавши заголовок про нові авіаудари неможливо зрозуміти, що відбувається зараз, тому я спробую провести невеличкий екскурс.

Сирія була однією з важливіших країн сходу й вважається центром Ісламського халіфату — арабсько-мусульманського наслідства, що було створено пророком Мухаммедом. Однак разом з тим в країні присутня велика кількість не тільки мусульман, але й людей християнської віри. Більша частина населення — арабські суніти, однак на території країни присутня велика кількість курдів, вірменів, алавітських шиїтів та ассирійців.

З 2000 року президентом країни був Башар аль-Асад, який є сином минулого президента — Хафеза Асада. Башар вирішив продовжити політику батька й не проводити жодних реформ та демократизацію у суспільстві, що так хотіли громадяни. При Башарові репресивність й жорстокість режиму тільки збільшувалась. Ним була продовжена лінія правління вузького кола представників алавітських шиїтів, що представляли меншість населення. Хвилювання серед народу через обмеження свободи слова, низький рівень соціального забезпечення й інше лише наростав. Також можна б було поговорити про причетність Башара аль-Асада до вбивства прем'єра Лівану, однак це вже зовсім інша історія.

Переломним періодом для майбутнього Сирії стала «Арабська весна» — це точка кипіння арабського світу, яка перейшла у протести, революції й війни у більшості країн Ісламу від Африки до Сходу. Вона не пройшла й повз Сирію.

Після початку масових протестів у березні 2011 року в усіх великих містах країни, Асад відчув, що правоохоронці більше неспроможні стримувати натиск населення, тому 26 грудня 2011 року в місті Хомс за наказом президента армія здійснила атаку на революціонерів, які відмовлялись визнавати Асада дійсним президентом. При нападі були залучені танки, що відкривали вогонь по будинках громадян. Сам Асад назвав це «тероризмом, який підтримується іноземними державами», що є самою типовою відмазкою для любого тоталітарного режиму стосовно незадоволених громадян.

Саме той день вважається ледь не головним фактором того, що громадяни країни взявши зброю до рук почали відстоювати свої права на життя й майбутнє проти режиму, що використало проти них армію. Тут можна довго розписувати, як починаючи з 2012 року відбувались каральні зачистки районів з найбільшим спротивом режиму президенту, як окремі частини армії переходили на бік повстанців, однак це займе надто багато часу.

Також не вийде швидко і легко пояснити утворення фронту «аль-Нусра» з частин іракської «Аль-Каїди», як з них вийшли частини «Ісламської Держави», а також про роль курдів у користуванні ситуації для отримання незалежності. Це дійсно складно і мало кому це буде зараз цікаво й зрозуміло, бо усіх більше цікавить міжнародна сторона конфлікту, ніж деталі того, що відбувається всередині.

Конфлікт між режимом Асада й опозицією повстанців має чітку лінію фронту й союзників у цій війні. Режим президента підтримується урядом Ірану й РФ, а повстанці отримують допомогу різного ступеня від США, Великобританії, Туреччини Франції. Так, саме опозиційні повстанці підтримані західними країнами, а не бойовики «Нусра» чи «Іділ», про які постійно пищать у росзмі.

Наприклад, коаліція західних країн починаючи з 2014 року неодноразово наносила авіаудари по позиціях «Ісламської держави», чим допомагала у боротьбі повстанцям опозиції та курдів. Туреччина також неодноразово допомогла повстанцям опозиції військовим забезпеченням, однак згодом відчувши небезпеку від повстанців курдів, які почали боротись за власну автономію, зосередили свою боротьбу проти них. В стороні не лишилась Саудівська Аравія, яка передавала до опозиції велику військову допомогу для того, аби протистояти впливу Ірану в регіоні.

На боці Асада сусідній Іран постійно давав військове й фінансове забезпечення для «боротьби з тероризмом», а починаючи з 2015 року, збільшивши свою присутність у регіоні, РФ налагодила постійну військову допомогу режиму президента. За час війни Іран встиг витратити мільйони доларів на підготовку бійців з Ємену, Афганістану, Іраку руху «Хезболла» які є шиїтськими мусульманами (як і влада режиму Асада) для війни у лавах збройних сил регулярної армії. До речі, війна в Ємені, де Іран відіграє ключову роль у забезпечені терористів проти урядових сил підтриманих коаліцією Саудівської Аравії є теж окремою темою.

Плюс в регіоні присутня третя сторона, яка ніби намагається лишатись в нейтралітеті, але разом з тим хоче узаконити окупацію Голанських висот — це Ізраїль. За час війни Сили самооборони Ізраїлю нанесли сотні авіаударів по території Сирії (по урядовим військам Асада) аргументуючи це тим, що у них викликає страх присутність укріплення військової сили Ірану у себе на кордоні.

Тепер це не просто громадянська війна однієї країни. Це — протистояння демократичного заходу й, усім нам знайомого по радянському союзу, тоталітарного сходу. В цей конфлікт замішані великі сили багатьох країн, які не можуть тепер просто відмовитись від того, що відбувається зараз. Імпотенція заходу в слабкій підтримці опозиції й поганому тиску на режим Асада вже привела до того, що «Ісламська Держава» й «Аль-Каїда» змогли наростити свою міць, набратись бойового досвіду й отримати силу. Сили Курдів, які тепер вимагають визнання незалежності, або автономії, також викликають загрозу для Туреччини й про цю проблему зараз взагалі ніхто не хоче говорити, бо це додає геть інший вектор у події.

Лише за офіційними даними влади Сирії загиблими від конфлікту є більш як 350 тис. осіб, однак правозахисні організації цю цифру рахують мільйонами, серед яких 20% дітей, 1,5 млн осіб залишились з інвалідністю. Близько 6 млн людей стали біженцями, а ще 5 млн знаходяться під загрозою смерті. На території країни було зруйновано усі архітектурні й історичні пам'ятки (від авіаударів РФ та атак терористів «Ісламської держави»), сотні сел перестали існувати, десятки міст не зможуть бути відбудовані.

Режиму Асада при підтримці авіації РФ й найманцям Ірану вдалось відновити контроль над більшістю країни. Під контролем опозиції й терористів джихадистських формувань лишаються незначні населені пункти й регіон Ідліб, що є останньою великою територію на шляху режиму.

Влада країни заявляє, що збирається «звільнити» регіон від «терористів аль-Каїди», хоча в ООН й лідери сусідніх країн неодноразово заявляли, що регіон досі лишається під контролем опозиції, а не джихадистів.

В ООН закликали Асада зупинити наступ, щоб не допустити «кровавої битви» в якій можуть постраждати майже 3 млн цивільних, серед яких майже мільйон дітей, однак Асад не збирається відмовлятись від наміченого плану. Також президент Туреччини особисто звертався до Путіна з проханням зупинити наступ, на що отримав негативну відповідь, а вже за декілька діб відбулась майже сотня авіаударів по провінції.

А тепер до того, що є головним. Атака на Ідліб — є останнім екзаменом світу перед Росією.

США й інші союзники вже не один раз заявили, що у випадку використання режимом Асада хімічної зброї при атаці на Ідліб, їм доведеться залучити свою армію проти нього. Хімічні атаки проти населення країни режимом Асада вже проводились не один раз, тоді окрім занепокоєння світ так нічого й більше не зробив. Лише цієї весни США нанесли декілька ракетних ударів по позиціях Асада, але це важко назвати відповіддю, бо режим президента був про це попереджений й від ударів постраждали тільки будівлі, а не причетні до кровопролиття. Тому, якщо при черговому використанні в останній бійні тоталітарного режиму з народом, який прагне свободу, світ знову проявить імпотенцію, бо не хоче йти на конфлікт з РФ, ми маємо зрозуміти, що Путіну надано офіційний повний дозвіл на вчинення будь-яких злочинів — від окупацій, до злочинів проти людства.