Якщо вам пощастило вчитися у добрій школі, ви пам'ятаєте завдання з уроків літератури, яке формувалося приблизно так: «Поясніть, що хотів сказати автор своїм твором?».

Сучасна наука давно довела, що один з найкращих способів пізнати суть людини - це проаналізувати тексти, або інші твори, які вона створює. Сотні людей досліджують картини, листування, твори живих політиків та давно померлих митців, щоби виявити їх психологічний портрет, громадянську позицію, світогляд та інші риси особистості.

І якщо ми маємо серед кандидатів у президенти митця, то цей метод напрошується сам собою.

Два роки тому, не знаючи про те, що Зеленський піде у президенти, я переглянув один з його творів. Думаю, що Зеленський тоже про це ще не знав, і тому був щирий у своєму авторському висловленні, тому ми маємо чистий та об'єктивний предмет дослідження.

Попереджаю, що я не професійний кінокритик або психолог, і тому пройшовся поверхово і не так точно, як це б зробив професіонал. Нехай інші зроблять краще.

***

[21 жовтня 2017 року]

Подивився «Слугу народу-2».

Перше враження: саме через те, що у нас такі вчителі історії, Україна знаходиться в жопі.

Друге враження: не вірю.

Третє враження: а може, так і треба знімати сучасне українське кіно?

Для будь-якого суспільства нормально мати розбіжні інтереси, і в тому числі інтереси економічні. І мистецтво політика, мистецтво державного діяча полягає саме в тому, щоби ці інтереси вміти поєднувати. Деяким суспільствам це виходить краще, деяким гірше. Майже всі сучасні провідні країни в якийсь момент зазнавали поразки на шляху внутрішнього порозуміння і проходили через криваві внутрішні війни – США, Англія, Франція тощо. І те, що ми бачимо зараз на місці цих країн – це продукт перемоги одної концепції державного устрою і винищення , в тому числі фізичного, носіїв і прихильників устрою іншого.

Отже, не вірю номер 1: не буває так, щоби всім було однаково добре, навіть якщо усі однаково працюють. Вчимо економіку і економічну, матеріальну історію Радянського Союзу. Герой картини – сраний популіст, який заганяє своїх глядачів у стан безвідповідальної незрілої дитини.

Не вірю номер 2: політика робиться командою. Подивіться будь-який американський фільм – поруч з президентом, навколо нього є люди, які думають, які керують іншими людьми, там президент – голова команди, а не герой-одинак (інакше це зовсім інший жанр, і за жодних умов головний герой там не є головою держави).

Не вірю номер 3: магія простих рішень. «Розвод» олігархів, як малих дітей, просто замиловує – як вони стали олігархами, якщо їх так легко надурити? Я вже не кажу про те, що разом із завалом кандидатури прем'єр-міністра чомусь «ображені» олігархи голосують ще й за антикорупційні закони, підписуючи собі вирок. Тут божевільність сюжету просто розриває мозок, адже просто уважний перегляд реального політичного життя України говорить про те, що боротьба за гроші і владу між українськими угруповуваннями аж ніяк не сприяє зменшенню корупції. Про затягування переговорів з МВФ я взагалі мовчу – це просто вершина малоросійства і хохольства. Притомна людина може пережити цю сцену без ушкодження мозку хіба що буде сприймати її (як і все кіно, зрештою), як алегорію, а не зображення реальної дійсності.

При цьому з радістю можу відзначити, що українці як нація, як народ насправді є дорослішими і мудрішими, ніж вони зображені у кіно. В уряді, в парламенті працюють десятки українців, які розуміють, що великі справи швидко не робляться, так само як вони не робляться водиночку. Що відсутність знань і підготовки, яка напрацьовується місяцями й роками не компенсуєш винахідливістю, а також кількістю їжі та горілки. Що просто засукати рукави і працювати недостатньо, важливо вміти розпорядитися плодами цієї праці.

Висновок: «Слуга народу-2» – типове шоуменство у стилі «Вечірнього кварталу», яке лестить найнижчим, найпримітивнішим інстинктам і стереотипам аудиторії, і, на жаль, підкріплює їх і більше того – їх пропагує через прикручування до них пафосних заяв начебто на користь нації і країни.

Грішно поєднувати жанр комедії ситуацій та політичний блокбастер, тим більше з амбіціями патріотичного фільму. Питання тільки в тому, чи «Квартал» це робить свідомо, бажаючи заробити гроші за будь-яку ціну і не маючи нічого святого, не поважаючи ту саму націю, про яку говорить герой фільму в кінці картини, чи просто через свою професійну й громадянську незрілість. Хотілося би, щоб це був другий варіант. Тоді у нас хоча б є надія.

Звичайно, можна відкараскатися від вищевказаних звинувачень тим, що «Слуга народу-2» – це, з точки зору нормального кіноринку, звичайний третьосортний бі-муві, побудований на гегах, гротеску і шалених нісенітницях, така собі розлога журавлина для перегляду від нічого робити малоосвіченими верствами населення під ящик пива. Але проблема в тому, що цей фільм був одним з наймасовіших українських фільмів останніх років та вже має 6 мільйонів переглядів на Ютьюбі, тобто по суті є найсправжнісіньким українським мейнстрімом. І це жахливо, шановні громадяни. Адже ці цифри нам говорять, що фільм чітко потрапляє в аудіторію, що глядачів не нудить від ганебності сюжету та його втілення, а навпаки – він їх радує, приваблює, і навіть надихає. Тобто погляд автора, режисера, сценариста близький добрій третині населення України, і це унаочнює падіння самоповаги і притомності українців краще, ніж будь-яке соціологічне дослідження.

І насамкінець – про враження номер три. Незважаючи на відверту сміттєвість подачі, «Слуга народу-2» є одним з небагатьох сучасних фільмів, який порушує питання, життєво важливі для України: На яких засадах ми будуємо свою країну? Які керівники нам потрібні? Що в політиці прийнятно, а що ні? Зрештою, я сам додивився цей фільм до кінця, і навіть витратив час на написання цієї статті, а це значить, що фільм досяг своєї мети – торкнувся моєї душі і зробив мене більш небайдужим і чутливим до того, про що він знімався.

***

(Оригінал опубліковано 21 жовтня 2017 року, і він доступний на сайті автора тут)