«Путь самурая сокрыт в смерти. Когда дело доходит до выбора, где третьего не дано, – выбирай смерть не колеблясь. Это – не самое сложное. Будь точен и решителен, ибо говорить, что умереть, не достигнув своей цели, означает умереть недостойно, способны лишь легкомысленные софисты. Под давлением выбора между жизнью и смертью вовсе не обязательно добиваться цели.»
Кодекс Бусидо

Всі вмирають. Можна вірити чи не вірити в воскресіння, переродження, перевтілення чи відсутність продовження існування, але ніхто не стане сперечатись з тим фактом, що ми всі рано чи пізно помремо. Питання лише де, коли і як. І якщо перші два питання скоріше формальні, то третє — важливе, адже смерть — це наша остання можливість змінити світ. Якщо на нашу смерть хтось зверне увагу.

А померти можна дуже по-різному.

Чорнобиль забрав життя близько 100000 людей. Куріння забрало більше 2.5 млн життів українців за час незалежності. Перше — це одна з найбільших трагедій в світі, а друге — просто шкідлива звичка.

Можна померти, не помітивши цього. Чи задумувались ви колись, скільки людей помирає в пробках? Нехай 500000 машин їде на роботу в Києві вранці. На 15 хвилин довше ніж могли б. 500000*15хв = 860 років. Більше десяти людей щодня. Ремонт проспекту Заболотного в минулому році обійшовся (за аналогією) в двох загиблих. Мені цікаво коли почнуть враховувати хоча б економічний ефект подібних затримок.

Один лише проспект Перемоги за рік забирає людей більше, ніж померло на Майдані. Від ДТП померло більше людей, ніж на війні з РФ. Чому ж деякі смерті змінюють так багато, а інші залишаються непоміченими?

Річ в тім, що смерть зараз, стараннями релігій, — це значно більше соціальний конструкт, ніж біологічний факт. Тому для більшості людей, окрім близьких, — факт зникнення людини залишається зі сторони — залишаються обставини цієї події. І саме вони визначають для більшості як реагувати на ту, чи іншу смерть.

Що ж впливає на те, наскільки нас «зачепить» та чи інша смерть і наскільки вона для нас «прийнятна»?

1) Нормальність смерті.

Дивно, цинічно, але факт. Померти від хвороб серця більш нормально, ніж бути збитим на дорозі — тому ми толеруємо бабусь, які вроздріб продають цигарки біля метро, однак не подамо руки людям, які в ДТП збили когось. Хоча вбивці і одні і інші, просто одні — відстрочено і з певною імовірністю, а отже це сприймається нами як норма.

В свою чергу, бути збитим на дорозі більш нормально ніж бути вбитим крижиною (привіт, Полтава). А це, в свою чергу, нормальніше ніж померти від кулі снайпера. Хоча, останнє, на жаль, в сприйнятті наших співгромадян стає все нормальнішим, дуже сумніваюсь що хоча б один на тисячу без підказок знає скільки бійців померло на війні за лютий місяць. Може тому за кандидата, який пропонує стати на коліна готові голосувати стільки людей. Ну бо з ким не буває, подумаєш снайпер, подумаєш Ілловайськ і ДАП. Зате газ буде дешевий і мишебратья.

Ну і найбільш «ненормально», коли поліція вбиває людей за висловлення своєї думки. На щастя, ненормально для більшості людей. Тому Небесна Сотня і тому «Хто замовив Катю Гандзюк?»

2) Чи може це відбутись зі мною?

Це дуже потужний фактор.

Чому почався Майдан? Основний аргумент, який я чув в натовпі 1 грудня далекого 13ого року — це «там могли бути наші діти». Вже зверху наклались меседжі про справедливість, євроінтеграцію, а потім влада почала робити дурниці і закрутилось.

Чому активісти доб'ються справедливості в справі Гандзюк, хоча розслідування Майдану малоуспішно триває вже 5 років? Бо на місці Катерини могли бути багато інших людей, які розуміють, що якщо це не покарати — це ж може трапитись і з ними. В повторення подій Майдану ніхто ж не вірить — тому і розслідування дуже повільне.

Нічого особистого, просто своя сорочка ближче до тіла, а справедливість в піраміді Маслоу йде після безпеки.

3) Відчуття відповідальності.

Нас значно більше хвилюють смерті, на які ми могли б вплинути. Ну, чи нам здається що ми могли б. Дуже якісно це питання підняте в «проблемі вагонетки„, яка стала надактуальною в зв'язку з необхідністю навчити машинний інтелект робити подібний вибір. В тій чи іншій формі будь-яка високоморальна людина постійно вирішує цю дилему.

А для тих, кому не знайоме почуття відповідальності — є відчуття причетності. Нас не цікавлять смерті від голоду в Африці, але ми битимемо на сполох якщо щось подібне трапиться у нас в державі. Ну просто тому що це поруч. Є досить відомий факт що кількість згадок події в ЗМІ оберненопропорційна відстані до місця, де вона трапилась.

4) Добровільність смерті.

Мабуть визначний критерій, всі інші його лише доповнюють.

Ми толеруємо цигарки саме тому що люди то більш-менш свідомо обирають цю смерть для себе. Так, на них працює реклама, багато хто палить, зламаний суспільством, та все ж в людини є можливість відмовитись. Так само ми не винитимемо водія, який збив перехожого, який перебігав вулицю там, де не можна було. І навряд чи звернемо багато уваги на подібні смерті. Бо люди самі обрали свої долі.

Однак значно сильніше це проявляється, якщо людина пожертвувала собою заради чогось. Вона заплатила високу ціну — отже це щось варте уваги, а разом із ним — і її смерть. Це чудово розуміли всі релігії з своїми великомучениками. Це чудово розуміємо ми, несвідомо тримаючись за Небесну Сотню. Саме тому герої не вмирають. Самопожертва має настільки потужну силу — що змінює навіть настільки безнадійно відсталу країну, як Україна. Саме на ній, в тій чи іншій формі, тримаються наші кволі реформи. Завдяки самопожертві виграється війна.

Однак це не має бути нормою, адже «проклята та країна, яка потребує героїв». Не можна вічно рухатись вперед на жертвах, їх повинні замінити чіткі налагоджені процеси в державі і старе банальне виконання кожним своїх функцій.

А ще думання головою перед прийняттям рішень. Бо жертв на Майдані не було б, якби люди не проголосували за зека. Бо більшості жертв у війні не було б, якби двадцять років не знищувалась армія і держава була б готова за себе постояти. Так, нам дістався складний спадок і геополітична ситуація, однак ми знали яка вона і ховали голову в пісок.

Коли одні люди вирішують як подорожче продати свій голос — іншим доводиться вирішувати як подорожче продати своє життя.