Не лише ефективність та продуктивність, але, подекуди, елементарна життєздатність соціуму затиснута між двома полюсами: держана бездушна машина – Левіафан – що рівняє все під закладені в неї лекала; та приземлені особисті потреби чиновника, що з служить або прислужується Йому. Цілі Левіафана та Його слуги співпадають лише у публічній площині, і розбіжності зростають чим ближче знайомишся з чиновником.
Мета здорового суспільства – тримати обох: і чиновника, і Левіафана на короткому поводку. І тут відразу питання: яке суспільство є здорове? Чи точно державна турбота є ознакою такого здоров'я? Чи, навпаки, державна турбота – то вірус, який знищує імунну систему та більшість процесів синтезу? Як у відомому жарті про «державу в смартфоні», ознакою якої є швидка розрядка батареї, нестабільна робота, та зниклі гроші з рахунку. Схиляюсь до другої думки і маю надію схилити до неї і вас. Як і будь який вірус, турбота намагається обманути імунну систему та антивіруси суспільства і показати свою потрібність. Та, насправді, це інструмент яким користуються і Левіафан, і чиновник (інколи по черзі, а інколи так (С)) для того, щоб відібрати ресурс у простих громадян. Те, що жалюгідно перепадає «незахищеним» є базисом цього «хаку».
«Соціальна справедливість може завести суспільство в мутні води, якщо під нею розуміти не лише рівні можливості, але й рівні результати. Нерівність – неминуча ціна свободи» або «В природі не існує затвердженого набору критеріїв, які дозволять розподілити багатство та інші вигоди за заслугами.» – каже нам незрівнянна Маргарет Тетчер. «Потрібно ввести державне регулювання цін на ліки та продукти» та «Держава має наказати роботодавцям збільшити зарплату до 1000 доларів» – відповідає їй мудрий вкраїнський нарід (90% та 81% відповідно)
https://www.epravda.com.ua/news/2019/09/5/651318/
Так, держава та її інституції виникли з намірів спільної користі та ефективності суспільства. І так чи інакше ця мета часто досягається навіть у нас. Але чи є тут місце турботі? Вважаю, що ні. Поняття «турботи» посувається через заперечення очевидного та підміну понять. Держава як ідея-задум «щоб всім було краще» – це надто абстрактно як для турботи. Держава як набір сервісів та чиновників, що їх забезпечують – це надто механістично, бо мова йде про банальні посадові обов'язки. Ну а приязність та посмішки в кабінетах служб – просто питання професійної етики та загальної ввічливості в межах персональної взаємодії. Держава як Левіафан (репресивний апарат), що не дає розгулятися праву сили та печерному дарвінізму, навпаки, вельми ефективна і справді корисна. Бо це держава вміє, це є її безпосередні функції. Поліція – то турбота? В якомусь сенсі – так, але той, кого б'ють кийками так би не сказав. Особливо, коли випадково потрапив під руку. Податки – турбота? Стримування росту соціальних виплат та зростання тарифів заради зменшення податків та швидшого економічного зростання – турбота? Кожен турботу бачить дуууже по своєму і, якнайчастіше, одна «турбота» відбувається за рахунок іншої «турботи». Тому важко вузький за змістом та дуже особистий (про це пізніше) термін «турбота» ліпити до функцій держави. У такий спосіб відбувається лише ускладнення й без того складного.
Ситуація перегукується з темою здорового пособу життя та масового спорту. Навіть в розумних межах та без фанатизму, фізичні вправи – то часто нелегко. А на початку нетренованому організму (якраз тут аналогія дуже влучна) – то дискомфорт моральний і фізичний з розпачем у серці і молочною кислотою у м'язах. Але результат буде корисним, хоч підсвідомо тренера, що змусив тебе страждати, ти можеш не любити. Бо він злий. А от сусіда, що прийшов з пивом в обід і сказав «забий-розслабся» – навпаки! Бо чудова та добра людина. Візьми кредит, проїж, а потім ний про бариг-олігархів, так. Тому використання поняття «турбота» вже вкрай невдале та часто небезпечне. Причина не лише у відомій цитаті Декарта «багатьох суперечок вдасться уникнути, коли на початку домовитися про дефініції». Куди більше причин в низці когнітивних викривлень.
Турбота – то дуже особисте: мамин догляд і ніжність, убезпечення від усіх негараздів. Але таке можливе поки ти – дитя. Коли ж мама біга з горщиком за повнолітнім безвідповідальним інфантилом – це не просто непотрібно для соціуму, а часто – шкідливим та небезпечним. З такою аналгією підходимо до найсуперечливішого аспекту існування держави: перерозподіл матеріальних благ. З одного боку, податки з бюджетниками так само вічні, як і держава. Так чи інакше муніципальні органи на місцеві податки мають утримувати соціальні служби та не кидати напризволяще окремі верстви соціально незахищених. Та, з іншого боку, проспавши одне голосування в Парламенті можна прокинутися в іншій реальності, де максимальній турботі підлягає шляхом примусового ціноутворення в енергетичній сфері поважний дідусь зі спису Форбс-Україна. Бо перерозподіл благ – це альфа і омега левової частки корупції.
І це ще не найстрашніше. Щойно ми погоджуємось на турботу «Левіафана» – ми визнаємо себе дещо неповноцінними і буквально вимагаємо певного ураження в правах. Ми знімаємо з себе відповідальність, перекладаємо кудись, і отримуємо «суспільство інфантилів». Жодна цифрова диктатура чи диктатура раси надлюдей не впорається з таким суспільством. Все буде лише котитись вниз та набувати страшних форм. Бо кожна людина має досягати чогось через волю та напруження. Знову слід згадати аналогію з фізично тренованим тілом, та тілом занедбаним через брак рухливості. Різниця колосальна не лише фізична, але й психологічна. Ми так влаштовані: долати перешкоди зовнішні і внутрішні – ось що робить нас живими. Немає іншої радості та якості життя окрім власних здобутків через перешкоди. Ні, тут жодного дарвінізму. Бо дотримання прав – понад усе, як і розвиток твоїх активних можливостей: творчих, економічних тощо. Однак, не більше. Не перешкоджати – так. Допомогти відновити справедливість – так. Зробити за тебе – ні.
Останні два «так» і одне «ні» вкрай нервово сприймаються адептами лівацького висловлювання Жореса Алфьорова, що коли у державі освіта та медицина не безкоштовні – навіщо така держава? А дарма, бо ці функції держави для існування справді здорового суспільства потребують значних інтелектуальних та організаційних зусиль. Бо головним в ефективній системі є питання сталих основ та зрозумілих критеріїв ефективності. Державні інститути повинні хоч трохи об'єктивно оцінюватись, а їх ефективність – вимірюватися. Саме тому в державні функції слід обирати лише ті, що хоч якось піддаються формалізації. Наприклад, можна зрозуміло і недвозначно прописати всі Свободи громадян та низкою юридичних документів (аж до кримінального кодексу), системою правопорядку та судами сформувати систему захисту Свобод. Наприклад, можна говорити про простоту реалізації креативних активностей громадян в різних сферах. Знову таки, тут нам у нагоді і нормативна база і інструменти міжнародних рейтингових агенцій. Наприклад, можна задавати відсоткові баланси в держбюджеті та контролювати загальноприйняті макро-показники типу держборгу або ВВП. Тут скрізь можна задавати формалізовані критерії та дивитись за їх виконанням. І вже на базі цих даних давати оцінку політикам та інституціям. Звісно, з формальними критеріями варто бути обережними: застосовувати їх не окремо, а комплексом, розраховувати максимально прозоро та вкрай обережно вводити нові.
І от в цьому світлі як «виміряти» турботу? Бо інакше як тоді оцінити «роботу держави»? Невже задоволенням-настроями? Як зрозуміти: де в кожному персональному задоволенні роль держави, а де просто реакція на погоду чи перипетії особистого життя? Що буде, коли це дійсно почнуть «вимірювати» та від цього буде щось залежати? Згадайте закон Гудхарта: щойно якийсь один сумнівний формальний показник став основою для важливих рішень – його хакнуть вже вчора. Перша серія третього сезону серіалу «Чорне дзеркало» також гарно розповідає про такий показник: «соціальний рейтинг» через «вподобайки» у соцмережі. Некомфортність та недолугість такого суспільства змальована вбивчо яскраво. Бо всі ці наші бажання-вподобання ілюзорні, піддаються купі маніпуляцій і часто-густо протирічать реальній якості життя. І маніпулюючи ними ми знищуємо як грунт під ногами, так і нашу власну природу. Уявіть собі наші «одиниці вимірювання турботи» та міністерство щастя відразу, щоб двічі не вставати.
Кожна здорова дитина дорослішає, починає давати раду собі сама, потім створює свою сім'ю і часто потім бере на себе турботу вже про своїх батьків. На початку дорослішання – це важко, але необхідно. І нашому суспільству давно час дорослішати. Громадянину у кожному з нас незалежно від віку – також. Насправді, в тому, що в нас так склалося винні далеко не ми самі. Історичні тоталітарні обставини, коли висовуватись було смертельно небезпечно, зробили свою справу. Та все ж 30 років пройшло і з кожним роком на минуле кивати є все менш достойним заняттям. За ці 30 років нам було багато разів показано, що ми можемо бути потрібними ще комусь лише за умови, що ми потрібні собі самі. Піклуймося один про одного та зміцнюємо руки. Левіафана та чиновника нам тримати на поводку 24 на 7. Інакше на поводку триматимуть вже нас, а сам поводок стане зашморгом.
