Після опублікування рішень листопадового Священного Синоду Константинопольського патріархату і грудневого об'єднавчого собору Українського Православ'я, результатом якого було створення канонічної Православної Церкви України, у медіапросторі з'явилося багато статей, інформації та повідомлень про ставлення білоруських православних (читай — Білоруського екзархату Російської Православної Церкви) до цих подій.
Природно, що вони послідовно доводили тільки одну позицію — Московського Патріархату. І тут маскування під внутрішньою назвою «Білоруська Православна Церква» не повинна нас обманювати, оскільки подібної Православної Церкви взагалі не існує як в канонічному Вселенському Православ'ї, так і серед невизнаних Православних Церков світу.
Однак 23 грудня на російській версії відомого екуменічного порталу «Криниця» з'явився лист-стаття за підписом якогось Миколи Рибаковського «Настрої білоруських священиків на тлі українських подій», який, спираючись на думки закритої Viber-групи «Клір БПЦ», доходить до такого висновку: «ярого націоналізму немає, серйозного руху за автокефалію немає, протесту досить багато, пліток ще більше, ну і добрих людських почуттів теж досить».
Даний матеріал активно поширюється на різних медіа-ресурсах як приклад погляду «білоруського православного священства» на автокефалію через призму українських подій. Саме останній факт змусив нас дати конкретні коментарі, які можуть зацікавити білоруських та зарубіжних читачів. Відразу зауважу — через певне коло контактів автора вони також можуть вважатися досить суб'єктивними, бо виникли через наукові та особисті контакти з білоруськими священиками РПЦ, яких не дуже турбували як політичні погляди автора, так й тривале священство у «неканонічній» українській православній юрисдикції.
Феномен демократичного православ'я в Білорусі
Не вдаючись в історичні дослідження, повинні відразу відзначити той факт, що в Білорусі вже з кінця XIV ст. православ'я виявилося в умовах поліконфесійності. При цьому міжконфесійні шлюби не тільки шляхти, а й міщан та селян, були справою звичною. Навіть в умовах «державного православ'я» Російської імперії й офіційної пропаганди ворожнечі до інших конфесій, тут зберігалася релігійна толерантність переважної більшості населення. Такий феномен на противагу не тільки від Росії, але і сусідній України існує донині. Тому, незважаючи на багаторічні негативні заяви Московського Патріархату про «українських розкольників», ніякого реального впливу не тільки на більшість православних віруючих, а й на розумне білоруське священство вони не зробили.
У автора цих рядків були й є міцні контакти з білоруськими православними священиками, які ніколи не висловлювали ворожості до Української Православної Церкви Київського Патріархату або Української Автокефальної Православної Церкви. Зрозуміло, вони не хотіли «нариватися на неприємності», активно афішуючи свої погляди та контакти, але були навіть приклади, коли священики Білоруського екзархату РПЦ без проблем співслужили зі своїми родичами або старими друзями з УПЦ КП та УАПЦ в Україні. Скажу більше, в приватних бесідах на конференціях або в соціальних мережах священики БЕ РПЦ відразу і без проблем переходили на білоруську мову.
Взагалі, демократизм Білоруського Екзархату РПЦ не тільки у питанні мови служіння та проповіді, а й щодо Білоруської Автокефальної Православної Церкви (правда, старої її формації до 2008 року), до католиків обох обрядів, шокував не тільки представників Московського Патріархату в Україні, а й навіть моїх друзів з УПЦ КП та УАПЦ.
Зрозуміло, в Білоруському Екзархаті намагаються проводити політику «російського світу», навіть існує певна кількість його адептів серед архієреїв, священиків та віруючих, але глобального впливу на свідомість більшості парафіяльних священиків вони явно не створюють. Саме тому мої співрозмовники з числа кліру БЕ РПЦ не бачили нічого трагічного в створенні єдиної Православної Церкви України та надання їй автокефального статусу Константинопольським патріархатом. Загальний рефрен був наступним: «Це Москва обурюється, а нам нічого ділити і воювати ні з Константинополем, ні з Україною (ПЦУ – авт.)».
На нашу думку, в Білорусі склалося парадоксальне положення, коли імперська модель РПЦ МП, маючи в Білорусі монопольне становище, виявилася абсолютно чужою православним білорусам через національний менталітет та історичні обставини. Фактично, у подібних умовах, бажання кліриків БЕ РПЦ відокремитися від Москви мусить досить сильно проявлятися. Власне це і сталося кілька років тому, коли на зборах духовенства новий екзарх, митрополит Павло (Пономарьов) запропонував просити більшу автономію та отримав беззастережну підтримку присутніх. Але на сьогодні, якщо брати до уваги згадану вище статтю Миколи Рибаковського, подібна підтримка автокефалії відсутня. Постає логічне запитання: чому так відбувається? І тут ми повинні враховувати кілька факторів.
Політико-релігійні реалії та особливості священичого служіння в Білорусі
Не секрет, що політичний режим в Білорусі далеко не демократичний, що знайшло своє втілення і у релігійному законодавстві. При цьому Московському Патріархату надано панівне становище, коли навіть теоретично зареєструвати якусь структуру зі словом «православна» без його згоди неможливо. Державі в цьому випадку абсолютно байдуже, чи є ця громада представником «альтернативної» або «канонічної» Православної Церкви, а про бажання БЕ РПЦ мати «конкурентів» говорити взагалі безглуздо.
До цього потрібно додати той факт, що останні півтора-два роки Московський Патріархат досить жорстко контролює не тільки будь-які «автокефальні тенденції», а навіть звичайну критику з боку кліру в колишніх республіках СРСР. Прикладом подібного контролю і жорсткої реакції з боку вищих керівників РПЦ є заборона в служінні колишнього клірика Білоруського екзархату О. Шрамко, який досить невинно посмів покритикувати Московського патріарха Кирила, але ніколи не висловлював ніяких автокефальних симпатій.
І ось тут ми підходимо до головного питання — особливості священичого служіння.
Для нормального священика його сан і служіння не є звичайною професією. Це покликання, яке в подальшому набуває реальних форм в отриманні відповідної духовної освіти. Потім настає час висвячення в сан диякона, а через деякий час — священика. При всіх сприятливих умовах шлях від поступлення у духовну семінарію до висвячення триває не менше 5-6 років, бо, якщо майбутній священик не хоче бути ченцем або целібатом, йому ще потрібно знайти свою любов і вступити в шлюб. Останнє досить проблематично швидко зробити семінаристам через закритий характер духовних навчальних закладів.
Крім того, духовне життя священика вимагає регулярної участі (або власного здійснення) богослужіння, яке вимагає присутності віруючих. Взагалі, наявність громади (парафії) — це обов'язковий елемент священичого служіння. Навіть священики, які зайняті адміністративними церковними справами або викладають в духовних закладах, приписуються до парафії, де і здійснюють саме священиче служіння. І це при тому, що ми передбачаємо перебування священика у будь-якій юрисдикції, де є дійсний архієрей.
Також мусимо враховувати, що на сьогодні більшість священиків поступають у семінарію після школи або, в деяких випадках, після служби в армії. Це означає, навіть під час найбільш раннього рукоположення (23-25 років), вже маючи сім'ю, вони не володіють жодною світською спеціальністю.
А тепер пропонуємо задуматися: що чекає священика, який відкрито почне висловлювати симпатію або підтримувати ідею автокефалії Православної Церкви в Білорусі або діяльність Константинополя в Україні? Тим більше, що навіть в «закритих» групах ніхто не застрахований від контролю спецслужб та звичайного доносу «доброзичливців» правлячому архієрею, керівництву Білоруського Екзархату або безпосередньо в Москву.
Перше, про що можна говорити з великою часткою ймовірності, священик, прихильник автокефалії, підпаде під санкції з боку Білоруського Екзархату. Швидше за все, він буде позбавлений права служіння на певний час, що фактично залишає його без засобів до існування. Подібне покарання, якщо немає «покаяння», може тривати досить довго, практично невизначений термін. На що повинен жити і як втримувати сім'ю священик, який не має ніякої іншої спеціальності, в умовах масового безробіття в Білорусі? Питання радше риторичне.
Але припустимо: священик виявився з сильним характером та переконаннями. Він не «покаявся», не змирився, а почав оскаржувати своє покарання. Єдина інстанція, яка реально може йому допомогти — Константинопольський патріархат, який історично має право «останнього слова» у Вселенському Православ'ї, щоправда, Московський патріархат цього привілею не визнає. Тому в сучасних умовах, спираючись на українські прецеденти, подібному священнослужителю дадуть грамоту про прийом у клір Константинопольського патріархату. І тут, як то кажуть, «держава вступає у гру».
Навіть маючи всі повноваження і легітимний статус як клірик Вселенського Патріархату, такий священик ніколи не зможе офіційно зареєструвати парафію, побудувати храм та легально проводити богослужіння в Білорусі. Адже, як ми вже відзначали вище, релігійне законодавство Республіки Білорусь просто не дає йому такої можливості, а нелегальна діяльність, навіть у власній квартирі або будинку, буде жорстко каратися штрафами (подібні приклади традиційно займають «гідне» місце в звітах білоруських правозахисників). Реально ми повертаємося до первісної проблеми — священик знову залишиться без засобів існування, але ще і з необхідністю платити чималі штрафи.
Висновки
Підсумовуючи все вище викладене, можна з упевненістю стверджувати: жоден священик Білоруського Екзархату ніколи публічно не буде, у тому числі в соціальних мережах та якісь групах, висловлювати своє реальне позитивне ставлення до автокефалії, об'єднавчого собору Українського Православ'я й т.д. Тому робити жодні висновки, навіть спираючись на розмови в закритій Viber-групі, як мінімум некоректно. Залишилося єдиний питання: для чого була написана стаття Миколи Рибаковський?
На нашу думку, головною метою автора було показати православним білорусам, у тому числі і певній частини священиків БЕ РПЦ, що більшість кліру не підтримує ні білоруський патріотизм, ні надання автокефалії білоруському православ'ю. У голови незгодних з позицією РПЦ МП закладається думка — ви меншість, тому повинні мовчати та нічого не робити. Але навіть якщо священиків, прихильників автокефалії, в Білорусі дійсно поки мало, слід згадати слова Христа: «Не бійся, мале стадо! Бо Отець ваш благозволив дати вам Царство» (Лк. 12:32).
джерело: КРЫНІЦА-INFOINFO
переклад українською мовою автора.
