Те, що філія Московського Патріархату в Україні (далі – МПвУ), та Російська Православна Церква (далій – РПЦ) загалом, активно ведуть гібридну війну проти України, на сьогодні не підлягає сумніву. Про це неодноразово проголошував Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, архієреї та священики Українського Православ'я – Української Православної Церкви Київського Патріархату (далі – УПЦ КП).
Але проявом цієї війни є не тільки відкрита підтримка МПвУ російської агресії та сепаратистів, не тільки відмова в вшануванні полеглих за волю України, а і спроба нав'язати «русский мир» через політичні канонізації. На великий жаль, багаторічний вплив РПЦ МП на українських православних покинув певний слід у духовної свідомості ряду кліриків та мирян, що виразилося в бездумному вшануванні певних російських святих, зокрема останнього російського імператора Миколая ІІ та його сім'ї.
Розповсюдженню цього вшанування, крім потужної інформаційної компанії РПЦ МП, сприяє той факт, що на 2017 р. припадає 100-я річниця більшовицького перевороту, а сім'я Романових є однією з мільйонів жертв цього нелюдського радянського режиму.
Разом з тим, на нашу думку, безоглядне визнання та шанування цієї політичної канонізації РПЦ МП не тільки несе дуже небезпечні наслідки для УПЦ КП, але і є елементом духовної гібридної війни проти України. Саме тому, у цій статті ми спробуємо проаналізувати і дати оцінку всім аспектам «святості бувшого російського імператора Миколая ІІ та його сім'ї», а також пояснити небезпеку подібного вшанування для Українського Православ'я, та загалом для України.
І. Підстави канонізації Православною Церквою та відповідність їм прославлення Миколая ІІ та його сім'ї
Коли загально звести всі чини Православної Церкви, у яких прославляються святі, ми отримаєм три підстави прославлення:
1) За праведне православне християнське життя: святителі, преподобні, благовірні, безсеребреники, блаженні і т.д.
2) Великомученики і Мученики – прийняли стражданням за свідчення віри в Ісуса Христа (віри в Бога) за часів гонінь і при спробах гонителів змусити відректися від віри;
3) Страстотерпці, або ті, що прийняли мученицьку кончину не за християнську віру, на відміну від мучеників, а від своїх близьких і (або) одновірців – в силу їх злоби, користолюбства, підступності, змови. При цьому, як що ми подивимось на їх життєписи, вони наперед знали про свою смерть, але свідомо прийняли це страждання за виконання Заповідей Божих (Заповіді Ісуса Христа і Заповіді Закону Божого). [1]
1.1. Чи було життя Миколая ІІ праведним?
У Православній Церкві, принаймні у Вселенському Православ'ї, практично немає мирян, життя яких було б визнано праведним, а виключення складають виключно біблійні персонажі. Константинопольський патріарх Максим V свідчив, що «мирська людина є грішна, їй дуже важко досягнути праведності та святості. Таки люди є винятком, якій підтверджується нетлінням мощів та свідченням історичних джерел» [2, ст. 46].
Подібна оцінка цілком відповідає історичним джерелам про життя Миколая ІІ, зокрема його щоденників та іншим документам. Крім того, що він мав коханок, палив та навіть давав палити своїм дітям (це засвідчено світлинами), імператор активно захоплювався полюванням. При цьому, об'єктом його полювання були не тільки дикі тварини, але навіть звичайні птахи, коти та собаки, яких він забивав просто під час своїх прогулянок парком…. Загалом, коли користатися щоденником Миколая ІІ і архівними документами , то його жертвами стало більш 20 тисяч котів, а також багато інших тварин [3].
Проте, з рештою, така світська поведінка, яка явно не відповідає критеріям церковного прославлення в чині преподобних, була властива багатьом можновладцям, які потім були канонізовані в чині благовірний… Тому розгледимо відношення Миколая ІІ та його сім'ї до Православної Церкви.
1.2. Миколай ІІ і Православна Церква. Чи мав останні російський імператор православну свідомість.
Аналіз фактичної православності останнього Російського імператора Миколая ІІ і його сім'ї займає особливе місце в питанні їх канонізації. Адже, згідно, нехай і неканонічним. але реальним законам Російської імперії, саме імператор був очільником Російської Православної Церкви. Цей факт примушує нас найперше дуже уважно подивиться на православну віру та свідомість самого Миколая ІІ, що, на наш погляд, пояснить справжнє ставлення останнього російського імператора до РПЦ.
Не дивлячись на всі приклади, які на сьогодні проводить РПЦ МП, «релігійність царської сім'ї, при всій її зовні традиційній православності, носила чітко виражений характер інтерконфесійного містицизму» [10, ст. 85]. Цей висновок випливає з багатьох фактів, зокрема широко відома холодність царської сім'ї, головним чином, цариці, до російського духовенства, що особливо яскраво виявляється в одному з листів імператриці Олександри Федорівни, які вона написала чоловіку у 1916 р.: «в Синоді одні тільки тварини» [4, ст. 227]. Як свідчить щоденник імператора та листи імператриці, вони мали найбільш відверті відносини не з представниками православної ієрархії та духовенства, а з різними містиками та магами.
Так, досить довгий час, одним з найближчих радників імператора Миколая ІІ був французький містик і окультист Нізье Антельм Філіп, який навіть подарував імператриці ікону з дзвіночком, який повинен був дзвонити при наближенні до Олександри Федорівни людей «з поганими намірами». Погляди цієї людини були настільки антихристиянськими, що навіть духовник імператриці називав її «породженням бісівських сил». При цьому, не дивлячись на заклики архієреїв РПЦ, «наш друг месьє Філіп», як його називала імператриця, залишався найбільш довіреною особою Миколая ІІ до своєї смерті 2 серпня 1905 р.
Після «месьє Філіпа», його місце друга та головного радника царської родини зайняв широко відомий у вищому світі французький спірит, маг, голова міжнародного ордена мартиністів Папюс: «На початку жовтня 1905 р Папюс був викликаний в Санкт-Петербург високопоставленими послідовниками, які дуже потребували поради через страшну кризу, яку переживала в той час Росія. Маг був негайно запрошений в Царське село. Після короткої бесіди з царем і царицею він на наступний день влаштував урочисту церемонію чаклунства і викликання духів покійних. Крім царя і цариці на цій таємничій дії була присутня одна тільки особа: ад'ютант імператора капітан Мандригка, тепер генерал і губернатор Тифлісу. Інтенсивним зосередженням своєї волі вчителю вдалося викликати духу царя Олександра III, безперечні ознаки свідчили про присутність невидимої тіні. Незважаючи на стискачий його серце жах, Микола II поставив батькові питання, повинен він або не повинен боротися з ліберальними течіями, що загрожували захопити Росію. Дух відповів: „Ти повинен незважаючи на будь що, придушити революцію, що починається. Але вона ще відродиться і буде тим сильніше, чим суворіше повинна бути придушена сьогодні. Що б не трапилося, бадьорий мій син, не припиняй боротьби“. Здивований цар і цариця ще ламали голову над цим зловісним віщуванням, коли Папюс заявив, що його логічна сила дає йому можливість запобігти передбачену катастрофу, але що дія його заклинання припиниться, як тільки він сам зникне з „фізичного плану“. Потім він урочисто здійснив ритуал заклинання» [5, ст. 236-237].
Не менш антиправославним виглядає і зв'язок Миколая ІІ з Распутіним, який тривав та поглиблювався до самої його смерті, незважаючи на загальну спокусу і найрішучіші протести членів родини Романових та найвизначніших людей Російської імперії: Великої Княгині Єлизавети Федорівни, яка називала Распутіна «служителем сатани», інших Великих Князів, митрополита Володимира (Богоявленського), митрополита Антонія (Вадковського), духівника царської сім'ї єпископа Феофана (Бистрова), голови уряду П. Столипіна, міністрів, державних і громадських діячів …
Варто зауважити, що першими проти Распутіна виступили не «соціалісти» і «богоборці», як про це сьогодні пишуть деякі ревнителі вшанування Миколая ІІ, а відомий, глибоко православний, письменник М. Новоселов і переконаний монархіст, друг імператора Миколая ІІ, Л. Тихомиров. Описуючи боротьбу російських православних ієрархів та державних діячів з впливом «святого старця» на царську сім'ю, безпосередній очевидець і учасник багатьох подій того часу, митрополит Веніамін (Федченко) відзначає: «…поступово почали розкриватися деякі сторони проти Распутіна. Єпископ Феофан і я переконували його змінити спосіб життя, але це було вже пізно, він йшов своїм шляхом. Єпископ Феофан був у царя і цариці, переконував їх бути обережними щодо Г(ригорія) Е(фимовича Распутіна), але відповіддю було роздратування цариці … Потім було виявлено абсолютно точні, документальні факти, єпископ Феофан порвав з Распутіним. За його дорученням я дав відомості для двору через князя О., їздив до інших, але нас мало слухали, він був сильніше. Тоді цар зажадав документи … Ніщо не змінило справи. Намагався впливати Санкт-Петербурзький митрополит Володимир, але без успіху, був за те (як говорили) переведений до Києва, де його в 1918 році вбили більшовики … Зверталися до царя члени Державної ради – марно. Впав у немилість за те саме і новий обер-прокурор Синоду О.Д. Самарін – дуже чиста людина. Відсторонений був і Л.А. Тихомиров, колишній революціонер-народоволець, а потім захисник ідеї самовладдя і друг царя. Зібралася якось група інтелігентів написати „відкритий лист“ царю, але Тихомиров переконав їх не робити цього: „Все марно! Господь закрив очі царя, і ніхто не може змінити цього“ [6, ст. 142]. З решти, негативну церковну оцінку впливу Распутіна на Миколая ІІ та його наслідки, як явну перешкоду канонізації, надала і Синодальна комісія РПЦ МП у 1996 р. [7, ст. 51-54]
Також, проти нормального православності вірування Миколая ІІ та його сім'ї, свідчить їх зв'язок з масонами, що, по свідченню прот. Г. Шавельського, „зробили його фаталістом, а сімейна обстановка – рабом своєї дружини“ [8, ст. 296]. Крім того, відкрити в кінці ХХ ст. документі явно свідчать про масонство, як одне з серйозних джерел масонського містицизму в царській сім'ї [9, ст. 379-444]. Саме „масонська, фаталістична свідомість Миколая ІІ найбільш проявилася в його ставленні до т.зв. «Записці Павла І», у якій надається передбачення про долю останнього російського імператора. Бо тільки нерозумінням православ'я можна пояснити прийняття її як безумовного Божественного приречення, як це вирішив Микола II. Пророцтво в першу чергу завжди є попередженням про небезпеку гріховного життя, помилкової діяльності та закликом до покаяння й виправлення, але ніяк не фатумом, не свавіллям всемогутнього Бога. Якби Цар більше спілкувався з православними архієреями та священиками, а не з французькими окультистами і російськими псевдо старцями, то може бути і не надав би цій Записці безумовного значення і не зрікся б від престолу, не впав у безнадію, не діяв, повіривши в долю. Адже Православне християнство і фаталізм несумісні“ [10, ст. 85].
На нашу думку, не зайвим буде відзначити і те, що в оточенні царської сім'ї завжди, і до кінця життя, були люди переважно неправославні: католики, англіканці, лютерани. У цій екуменічній атмосфері виховувався і цесаревич Олексій, чого, природно, не міг би дозволити собі жоден строго православний християнин. Тому немає нічого дивного і в тому, що цар навіть мав намір стати патріархом, але не отримав згоди російських православних архієреїв [11, ст. 146-147].
Духовний світ і інтереси Миколая ІІ переконливо характеризує література, яка його найбільш цікавіть, а також дозвілля. Так, Синодальна комісія РПЦ МП, що вивчала його щоденники, відзначає: „улюбленим чтивом Государя була світська, особливо історична література … У коло його читання входять імена О. Дюма, А. Доде, А. Конан Дойля, І. Тургенєва, Л. Толстого, М. Лєскова, А. Чехова, Д. Мережковський та інші. До читання Біблії Імператор звертається вкрай рідко …“ [7, ст. 62-63]. Загалом, як у часі царювання, так і після зречення, останній російський імператор абсолютно не цікавився Святоотцівською або богословською літературою, згадка про яку цілком відсутня в щоденниках. Що до дозвілля, то „Щодня Імператор акуратно записує в свій щоденник: «чудовий день» – прогулянка – обід – читання художньої чи історичної літератури – гра в кості або карти – дощ – обідня – прогулянка – і так далі ..“ [7, ст. 67].
Ще одним маркером, який також дуже точно характеризує релігійність Миколая ІІ, є його ставлення до молитви, зокрема православного богослужіння. Як свідчать щоденники останнього російського імператора, богослужіння відбувалося швидко і з значними скороченнями [12, ст. 618]. Наприклад, літургія на Трійцю, разом з вечірньою та уклінними молитвами, займає менше двох годин [12, ст. 636].
Не менш негативним, попри всі підписані Миколаєм ІІ акти канонізацій початку ХХ ст. та традиційні пожертви на церковні нужди, було ставлення останнього імператора до проблем Російської Православної Церкви, главою якої він був згідно законам Російської імперії.
На момент коронації Миколая ІІ, Російська Православна Церква, не дивлячись на державну підтримку, перебувала у глибокій кризі, яка була викликана майже двохсот річним керуванням за протестантським зразком, коли її очолював мирянин (імператор) і фактичну підпорядкованість обер-прокурорам, царським фаворитам, що виразилася в їх втручанні в будь-які, в тому числі в чисто внутрішнє-церковні справи. Таке положення викликало явну занепокоєність більшості російських архієреїв, викладачів православних семінарій та академій, які розуміли всю небезпеку подобного становища. Але Миколай ІІ та його найближче оточення не бажали бачити проблеми. Характеризуючи реальне розуміння останнім російським імператором потреб Церкви, митрополит Веніамін (Федченко) писав: „Панування держави над Церквою в психології царських і вищих кіл дійсно було до загальної біди“ [6, ст. 139].
Навіть у кризисний час першої російської революції, Миколай ІІ, коли ієрархи РПЦ закликали його дати згоду на скликання Помісного Собору, на якому планувалося поставити законного патріарха, згідно 34-му апостольському правилу, імператор написав 31 березня 1905 року на доповіді Святійшого Синоду про скликання Собору: „Визнаю неможливим зробити в час, які нині переживаєм, настільки велику справу“ [13, ст. 57], а царський указ від 17 квітня 1905 року про „зміцненні основ віротерпимості“ готувався імператорським урядом без будь-якої участі православних ієрархів та Святійшого синоду. Внаслідок цього, Російська Православна Церква виявилася єдиною з усіх релігійних об'єднань імперії, яка за новими законами не отримала ніяких свобод, так і залишившись державним „Відомством“.
Описуючи положення Російської Православної Церкви перед І Світовою війною, а фактично до зречення Миколая ІІ, архієпископ Іларіон Троїцький (прославлений Московським Патріархатом як святомученик і сповідник) констатує: „Перед початком війни Церква в Росії була принижена до крайності … Церковне життя в новому законодавстві абсолютно не виділена з кола повноважень представницьких установ. І тепер юридично обговорювати і вирішувати багато питань навіть внутрішньо церковного життя отримали право і Фрідман, і Чхеїдзе. Поневолення Церкви державою досягло остаточного розвитку. … Роки йшли за роками … становище Православної Церкви ставало нестерпним. Церковне життя приходило все в більший і більший розлад. … Ставлення царської династії до Православної Церкви – це історичний приклад невдячності … Жахливою ганьбою і тяжким всенародним лихом закінчується петербурзький період російської історії“ [13, ст. 57-60].
Навіть у самому факті зречення Миколая ІІ є явний факт нехтування своїми обов'язками по відношенню до РПЦ. Будучи її очільником, якій обов'язувався: „за власним духовним потягам Нашим, і по силі Основних законів першим охоронцем у Вітчизні Нашої інтересів і потреб Церкви Христової“ [14, ст. 79], фактом свого зречення він обезголовлює те Тіло, яке очолював, хай навіть неканонічне, і яке було доручено йому захищати. При цьому немає ніяких свідчень, що Миколай ІІ перед цім розмовляв, або спробував розмовляти з російськими ієрархами.
Також, у певній ступені, оцінку діяльності Миколая ІІ не тільки як державного діяча, а і як очільника РПЦ, надав Святіший Синод у своїм Зверненні від 9 (23) березня 1917 року з приводу зречення імператора і відмови Великого князя Михайла Олександровича прийняти владу. У цьому Зверненні Синод не виявив жалю ні з приводу того, що сталося, ні навіть в відношенні арешту колишнього російського імператора і тим ясно показав свою негативну оцінку загальній діяльності Миколая II.
Підсумовуючи все вище викладене, неможливо не погодитися з висновком Комісії Священного Синоду РПЦ МП з канонізації, який був зроблений в 1996 р.: „Підводячи підсумок вивченню державної та церковної діяльності останнього Російського Імператора, Комісія не знайшла в ній достатніх підстав для його канонізації“ [7, ст. 5].
Отже, життя і діяльність Миколая ІІ та його сім'ї не дають підстав для канонізації, але, як спробують доказати деякі його шанувальники, ці підстави дає їх „гибель від руки богоборців“.
ІІ. Зречення і гибель Миколая ІІ. Церковний аспект трагедії що до можливої канонізації в чині мученика або страстотерпця
Викладені вище обставини життя і царювання загалом не викликають суперечки що до неможливості канонізації Миколая ІІ. Саме тому, прибічники церковного вшанування стверджують: саме добровільність зречення, поведінка під час арешту, а також сама страта – є підставою для прославлення останнього російського імператора в чині мученика або страстотерпця.
Разом з тим, є певні особливості чисто російського церковного сприйняття царської (імператорської) власті, які, по нашому міркуванню, загалом роблять неможливим канонізацію Миколая ІІ.
2.1. Російська церковна сакралізація царської (імператорської власті) та зречення трону – як перешкода канонізації Миколая ІІ.
Приймаючи рішення про канонізацію останнього російського імператора Миколая ІІ, архієрейський синод РПЦЗ, а потім і Московського Патріархату, практично покинув по-за увагою такий важливий факт, як особлива церковна сакралізація російської монархії і особи імператора в дореволюційній РПЦ, яка не має аналогів у історії Православної Церви. Але саме вона є чи не основною перешкодою церковного прославлення Миколая ІІ.
Початком сакралізації царської власті в Московії і далей у Російській імперії, потрібно вважати події 1613 р., а саме клятву при зведенні на трон першого з династії Романових. Отже, Великий Московський собор 1613 р. постановив: „Заповідаємо, щоб обранець Божий, Цар Михайло Федорович Романов був родоначальником Правителів на Русі з роду в рід, з відповідальністю в своїх справах перед Єдиним Небесним Царем. І хто ж піде проти цього соборного постановлення – Цар чи, патріарх чи, і кожна людина, та буде проклята цією постановою в цьому житті і в майбутньому, бо відлучений буде він від Святої Трійці“ [15, ст. 22-74].
Як бачимо, цей державно-церковний акт помазання на царювання, накладає цілком конкретну канонічну відповідальність за збереження та переємність самодержавної монархії в Російській державі на всіх без виключення, у тому числі – на царя (імператора). Це дуже важливий момент, до якого ми ще повернемось, коли будемо розглядати саме зречення Миколая ІІ.
Церковна сакралізація царської (імператорської) влади в Росії отримала своє законодавче продовження в часі царювання Петра І, коли 25 січня 1721 р. був виданий „Указ про створення Священного урядового синоду“, згодна з яким російські імператорі робилися очільниками РПЦ. При цьому, усі члени синоду приносили особливу присягу, у якій визнавали російського монарха „вищим суддею“ (Исповедую же с клятвою крайняго Судію Духовныя сея Коллегіи быти Самаго Всероссійскаго Монарха Государя нашего всемилостивейшаго). Отже, актам Петра І, російські імператори додали до своєї церковної сакралізації не просто відповідальність за Православну Церкву в імперії, а й, нехай і антиканонічнє, очолили її.
І, з решти, остаточна церковна сакралізація російської монархії з боку „Священного урядового синоду“ відбулася у часі царювання імператриці Катерини ІІ, коли по її наказу у „Синодик Неділі Православ'я“ був доданий 11 анафематизм: „Помышляющим, что Православные Государи возводятся на престол не по особенному о них Божию благоволению и что при помазании дарования Святого Духа к прохождению великого царского служения на них не изливаются, и вследствие сего дерзающих на бунт и измену – анафема“.
Таким чином, вже до кінця XVIII ст., у Російської Православної Церкві склалася особлива церковно-юрисдикційна сакралізація царського служіння, а особа імператора набула особливого змісту не тільки в державному, але і церковному плані. І хоча сьогодні деякі богослови Московського Патріархату, для виправдання політичної канонізації сім'ї Романових, спробують доказати, що канонічний статус помазання на Царство православного государя не був визначений в загальних церковних канонах; що „соборна клятва 1613 р.“ дуже суперечлива з богословського і церковно-канонічного боку; що церковна реформа Петра І та уведення Катериною ІІ „11 анафематизму“ критикувалося та визнавалася неканонічним іншими Православними Церквами, зокрема тими, які діяли в православних монархічних країнах (Сербії, Румунії, Греції), їх доводи не представляються переконливими. Позаяк, ці акти не тільки визнавалися законними в Російській Православній Церкві у часі царювання та зречення Миколая ІІ, але і визнавалася їх юрисдикційне-канонічна законність з боку Вселенського Православ'я. Бо їх критика з боку всіх інших Православних Церков, а також неприйняття для власного вжитку, не перепинило євхаристичного спілкування Вселенського Православ'я з РПЦ.
Отже, ми можемо зробити висновок: зречення трону Миколаєм ІІ ми повинні розглядати виключно через призму особливої російської церковної сакралізації монарха (і монархії). І ось тут ми маємо вельми цікавий малюнок.
Церква благословляє імператора і його меч – щоб їм він захищав її від фізичних ворогів. Сакральне помазання імператора на царство, особливо у світлі російського церковного чину коронації й помазання, означає послання йому дару допомоги благодаті в управлінні державою. І хоча „помазання на царство“ не входить в традиційне число церковних таїнств, проте також вимагає від помазаника відповідної зігрівання (2 Тім.1:6) цього дару, „щоб не відступила від нього благодать Божа“. Тому, відрікаючись від престолу, цар зрікається самого дару помазання і робиться порушником церковної клятви. У випадку ж з Миколою II ситуація ще серйозніша. Бо Миколай ІІ не тільки прямо порушив рішення і клятви „Великого Московського Собору 1613 р.“, а і потрапив під „11 анафематизм“, адже в своєму акті зречення написав: „Заповідаємо Брату Нашому керувати справами Державними в повному і непорушним єднанні з представниками народу в законодавчих установах на тих засадах, котрі будуть ними встановлені, принісши в тому непорушним присягу“. Цім останній російський імператор власноруч знищив самодержавство та залишив РПЦ без очільника, тобто порушив клятву, яка була освячена Російською Православною Церквою. Через це його зречення відповідає не відходу священнослужителя на спокій, коли зберігається право служіння, і навіть не просто зняття з себе сану, але знищення самого цього служіння в Російській імперії.
„Фактом є те, що перш, ніж російський народ відрікся від монархії, від неї відрікся останній Цар: відрікся не просто від своєї особистої влади, а й взагалі від самого принципу монархії. У минулі епохи історії православ'я бували монархи, що йшли з престолу (як вимушено, так і через добровільний потяг до чернецтва). Але ніхто з них не забирав з собою сам принцип монархічного устрою суспільства, не покидав Православну Церкву обезголовленою“ [10, ст. 90].
Крім того, навіть з точки зору монархістів, „зречення Миколая ІІ мало серед інших наступні фатальні наслідки для імперії. Він, не забезпечивши виконання найважливішого в цій винятковій ситуації закону Російської імперії – безумовного успадкування престолу (стаття 37), своїм (і за Спадкоємця) зреченням, останній імператор відкрив пряму дорогу до встановлення революційної диктатури. Бо цім актом Миколай ІІ звільнив армію і народ від присяги, створив у свідомості народу таку порожнечу, де і закрутилася воронка, що втягнула в себе вже всю Росію. Зречення не стільки було викликано «хвилею революційного підйому», скільки само породило його“ [10, ст. 165]. Таку саму оцінку зреченню Миколая ІІ надав переконаний монархіст, митрополит Нижегородський Миколай (Кутєпов), коли відмовився підписати акт про канонізацію останнього російського імператора: „Коли всі архієреї підписували акт канонізації, я помітив біля свого підпису, що підписую все, крім третього пункту. У третьому пункті йшов цар-батюшка, і я під його канонізацією не підписувався. … він державний зрадник. … він, можна сказати, санкціонував розвал країни. І в іншому мене ніхто не переконає. Що він повинен був робити? Він повинен був застосувати силу, аж до позбавлення життя, тому що йому було все доручено. Він вважав за потрібне втекти під спідницю Олександри Федорівни. Ну вибачте!“ [16, ст. 11].
Отже, у світлі юрисдикційно-канонічного права РПЦ, (діяло до зречення імператора 1/15 березня 1917 р. та відповідного звернення Священного урядового синоду РПЦ від 9/23 березня 1917 р.) та державного права Російської імперії, Миколай ІІ виявляється злочинцем, до якого навіть можна вжити таку норму як анафема.
Така жорстка оцінка цілком логічна, бо Церква дала Миколаю ІІ освячений імператорський послух – Миколай ІІ, не радячись із Церквою, цей послух з себе зняв. За церковними канонам за це мусить бути накладена єпитимія, тобто покарання. При цьому, добровільно відрікшись від його найпершого християнського обов'язку, він пізніше лише шкодував про це як помилку, але не як про гріх, найбільший для царя, і не приніс в ньому публічного (хоча б письмового) покаяння.
Слід також мати на увазі, що християни, які відрікалися, не витримавши тортури, завжди іменувалися такими, що відпали, і в разі їх покаяння відправлялися в розряд тих, хто кається та не допускалися певний час до Євхаристії. Тому сучасна канонічна практика Вселенського Православ'я, зокрема і Московського Патріархату, що до прославлення новомучеників, чітко визначає: коли людина відмовилася (добровільно або через тортури) від віри або священичого сану, здійснила інший канонічний злочин, така людина не може бути прославлена, навіть коли пізніше була страчена комуністичною владою. Ба більше, Московська Патріархія, на підставі нових документів, які свідчили про зречення віри або інших проступків, викреслила з списку вже прославлених новомучеників десятки осіб.
Але навіть коли Миколай ІІ, вже після зречення та арешту, у останні місяці життя, приніс покаяння, цього зовсім недостатньо для канонізації. Дуже багато людей, потрапляючи у важкі життєві обставини, змінювалися і перед смертю каялися, але зовсім небагатьох і не в силу цього факту Церква зараховувала до лику святих (розкаявся на хресті розбійник, прийнятий Самим Христом, – особливий випадок). Степан Разін, наприклад, перед стратою у всіх просив вибачення і сам всіх (без винятків) пробачив і помер, з християнської точки зору, як праведний розбійник. Але ніхто, у тому числі РПЦ МП, не збирається його канонізувати. Можна лише дякувати Богові, що дав людині покаятися, постраждати за свої гріхи і таким чином знайти спасіння. І кара Миколи II, звичайно ж, зовсім не є підставою для його прославляння, але дозволяє сподіватися на спасіння, „хоча, на відміну від інших, залишається невідомим найголовніше, – усвідомив він свої гріхи, особливо перед народом і Росією, і чи розкаявся в них в кінці свого життя?“ [10, ст. 101].
Таким чином, можна зробити наступний висновок: Зречення Миколая ІІ, згідно діючим на той час церковно-юрисдикційним канонічним актам РПЦ що до сакралізації монархії, а також законів Російської імперії, було канонічним та державним злочином, який робить неможливим його церковне прославлення.
2.2. Чи відповідає традиції Православної Церкви канонізація Миколая ІІ у чині мученика або страстотерпця?
Для політичної доцільності, РПЦЗ та РПЦ МП, проігнорувавши юрисдикційно-канонічну сакралізацію царської (імператорської) влади, що була в Російській Православній Церкві до березня 1917 р., усе ж пішли на канонізацію Миколая ІІ. Перша – у чині мученика, друга – у чині страстотерпців. Тому, спробуємо відповісти на наступне питання: Чи є можливими церковне православне прославлення останнього російського імператора в цих чинах святості?
2.2.1. Чи був Миколай ІІ мучеником?
Питання про церковне прославлення Миколая ІІ і його сім'ї в чині мучеників. вперше підняла Російська Православна Церква Закордонна ще в 50-х – 60-х роках ХХ ст. Підставою для цього зробилася книга протоієрея Михайла Польського „Нові мученики Російські“, у якій він кардинально переробив традиційні принципі канонізації в чині мучеників [17]. Так, виходячи з визнання „радянської влади“ в СРСР по суті антихристиянської, вважав „новомучениками російськими“ всіх православних християн, убитих представниками державної влади в Радянській Росії [18, ст. 136-137]. Причому в його трактуванні, християнське мучеництво змиває з людини все раніше здійснені гріхи [19, ст. 535].
Разом, не дивлячись на лобіювання РПЦЗ, подібний підхід до визначення саме християнського мучеництва був дуже критично зустрінутий не тільки Вселенським Православ'ям загалом, а і Московському Патріархаті, зокрема Комісією по канонізації, яку очолював митрополит Ювеналій (Поярков). Такий підхід цілком відповідає богослов'ю Православної Церкви, адже для прославлення в даному чині святості необхідно постраждати саме за засвідчення своєї віри в Христа, чого в випадку смерті Миколая ІІ і його сім'ї явно не було.
Отже, можемо впевнено зробить висновок, що мучеником Миколай ІІ і його сім'я не була, а прославлення у цьому чині, яке здійснила РПЦЗ у 1981 р., не може бути прийнятним.
2.2.2. Зречення Миколая ІІ та його життя після цього. Чи був Миколай ІІ страстотерпцем?
Московська Патріархія, не знайшовши підстав для канонізації Миколая ІІ (і його сім'ї) як мучеників, обрала варіант прославлення у чині „страстотерпців“. Як ми вже відзначали вище, страстотерпці – це люди, які страждали за виконання заповідей Божих і прийняли мученицьку кончину від своїх близьких і одновірців – в силу їх злоби, користолюбства, підступності, змови і прославляються за непротивлення, високе терпіння і волю. Але їх вбивство не було пов'язане безпосередньо з їх вірою. При чому, як заявив член Синодальної комісії по канонізації РПЦ МП протоієрей Георгій Митрофанов, „чин страстотерпців з давніх-давен застосовується тільки по відношенню до представників великокнязівських і царських родин“.
При цьому, обґрунтовуючи своє рішення, РПЦ МП вказує, що „В богослужбовій і житійній літературі Російської Православної Церкви слово «страстотерпець» стало вживатися стосовно тих російських святих, які, наслідуючи Христа, з терпінням переносили фізичні, моральні страждання і смерть від рук політичних супротивників. В історії Російської Церкви такими страстотерпцями були святі благовірні князі Борис і Гліб (+1015), Ігор Чернігівський (+1147), Андрій Боголюбський (+1174), Михайло Тверській (+1319), царевич Димитрій (+1591)“ [20].
Однак, серед перерахованих митрополитом Ювеналієм „страстотерпців“, ми не знаходимо прикладів, які б реально відповідали ситуації, що склалася з зреченням і смертю Миколая ІІ.
Так, як що звернутися до історії, Андрій Боголюбський та Михайло Тверський не зрікалися княжого уряду та були забиті неочікувано, чисто по політичним підставам (перший – через заколот найближчих осіб; другий – при спробі отримати „ярлик на княжіння у хана Узбека“ через осудження ханським судом). Царевич Димитрій, коли навіть прийняті версію, що його вбили, не був царем, прожив тільки вісім років та навіть не міг, через свій вік, приймати обдумані рішення і впливати на свою долю.
Що стосується св. Ігоря Чернігівського, то він також не зрікався уряду, був примусово пострижений в ченці, а потім, вже ченцем, забитий у часі заколоту киян. Єдине, що відповідає чину страстотерпців, це його відмова від подальшої боротьби за владу та покора життю в чернецтві. Але, у даному випадку, ми маємо дійсно приклад глибокого набожного життя в монастирі, якого, про що ми ще будемо казати, не було у Миколая ІІ.
Реально, кали ми будемо займатися порівнянням, найбільш ситуації з Миколаєм ІІ відповідає життя св. страстотерпців Бориса і Гліба. Але, навіть попри те, що життя князів Бориса і Гліба було святим, чого не можна сказати про життя .останнього російського імператора, маємо дуже багато розбіжності.
По-перше, Борис і Гліб були скоріше княжичи, ніж князі (Борис підкреслював, що готовий слухатися свого старшого брата Святослава: „будь мені батьком і володарем“). Борис і тим більше Гліб відповідали тільки за самих себе: відповідальність за народ (а тим більше за Церкву) ще не лежала на них. А ось Миколай ІІ вже мав повноту влади і повноту відповідальність за народ імперії і був очільником РПЦ.
По-друге, князі своєю відмовою позбавили Київську Русь від міжусобної війни; Цар – навпаки, відкрив для неї дорогу (про що ми вже казали вище). Тому, якщо судити за наслідками, зречення Миколая ІІ не дуже схоже на вчинок древніх князів.
По-третя, коли прийняти версію, що, через політичні обставини, Миколай ІІ „недобровільно відрікся, він був змушений це зробити. Він використовував всі можливості для збереження традиційної влади в Росії, але генерали зрадили його. Він особисто обдзвонював штаби фронтів і питав командувачів – чи підтримають вони його. І лише переконавшись, що армія його не підтримає – прийняв зречення … Але в такому разі між Миколаєм і Борисом з Глібом відмінність ще більше. Вони відмовилися ціною життя своїх дружинників сходити на київський престол. Дружинники просили Бориса повести їх на Київ і силою добути для нього княжий престол – Борис відмовився. Миколай сам просив армію піти на Петроград і захистити його престол – армія відмовилася . Різниця все ж відчутна“ [10, ст. 167]. Отже, св. Борис, маючи дружину батька, цілком міг не тільки боротися, але і розраховувати на перемогу, чого, як стверджують документи, повністю був позбавлений Миколай II ще до свого зречення [21, ст. 41]. Те, що зречення відбулося вимушено, каже і запис у щоденнику останнього російського імператора: „28 лютого. Ліг спати в 3 ¼, бо довго говорив з М. І. Івановим, якого посилаю до Петрограда з військами наводити порядок“ [12, ст. 625].
З решти, думка про те, що Церква прославила свого часу князів-страстотерпців за їх насильницьку смерть, є наслідком скоріше самонавіювання, ніж фактів дійсності. Уже в кінці ХΙХ в. один з кращих російських агіографів, професор Є. Голубинський вважав ці судження неспроможними, вказуючи, що „в самій історії зарахування Бориса і Гліба до лику святих абсолютно ясно дається знати, що вони зараховані до лику святих не як страстотерпці, а як чудотворці“, причому слід нагадати, що в загальних канонах Православної Церкви страстотерпців, як окремого християнського подвигу, не існує. Він завжди є частиною подвигу мучеників.
Таким чином, у факті зречення Миколая ІІ маємо цікаву колізію: або він дійсно зрікся добровільно, чим автоматично порошив юрисдикційну сакралізацію царської (імператорської) влади в Росії та державний закон про престолонаслідування, що робить його канонізацію дуже сумнівною; або зрікся вимушено, але в цьому випадку сам акт зречення не несе в собі морально-християнського сенсу.
Розуміючи всі юридично-канонічні колізії, зв'язані з фактом зречення Миколая ІІ, РПЦ МП висунула тезис про те, що останній російський імператор пішов на явне порушення юрисдикційних актів РПЦ і законів Російської імперії через баж
