11 жовтня Синод Константинопольського патріархату ухвалив кілька доленосних рішень, які є фактично останніми кроками перед наданням автокефалії Українському Православ'ю.
По-перше, була поставлена логічна крапка в суперечці про канонічну приналежності території історичної Київської митрополії, а саме підтверджена її приналежність до Константинопольського патріархату і відкинуті заяви Москви про нібито її передачу Руській Православній Церкві у 1686 році. Це дає право Вселенського Патріарха вирішувати питання про об'єднання українських православних не тільки як «першого по достоїнству» у Вселенському Православ'ї, а й як безпосередньому канонічному адміністратору цієї території.
По-друге, були відновлені в якості канонічних архієреїв Предстоятель Української Православної Церкви патріарх Філарет і Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви митрополит Макарій. Відповідно визнані всі таїнства, які вони здійснювали раніше і будуть здійснювати у майбутньому. Отже, що найголовніше, всі єпископи і священики цих Православних Церков (юрисдикцій) визнані канонічними. Саме це рішення найбільше вразило і викликало різкий опір Московського Патріархату. Спробуємо розібратися чому «канонічна амністія» УПЦ КП та УАПЦ настільки важлива, дійсно доленосна.
Отже, якщо про приналежність історичної території Київської митрополії Константинопольського Патріархату ми чули вже досить давно, практично починаючи від надання Томосу про автокефалію Польської Православної Церкви у 1924 році, то про формальне визнання канонічного статусу духовенства УПЦ КП і УАПЦ до недавнього часу ніхто нічого не говорив. Саме цей факт давав надію Москві на неможливість надання Томосу про автокефалію Українському Православ'ю, бо, як неодноразово відзначали у Московському Патріархаті, «неможливо надати автокефалію тим, хто не є православними єпископами і священиками».
Зазначений вище погляд Московської патріархії базувався на тому, що Патріарх Філарет був відлучений від Церкви та знаходиться під анафемою, а митрополит Макарій заборонений в служінні ще священиком. Логічно робився висновок, що їх архієрейських діяння не мають ніякої сили. А оскільки практично всі архієреї УПЦ КП і УАПЦ мають спадкоємність від цих ієрархів, відповідно немає й єпископату, а також священства, яке отримало хіротонію від даних православних єпископів.
Тут слід зазначити, що саме невизнання канонічного статусу архієрея і, як наслідок, висвячених їм священика або диякона, має два варіанти, які ґрунтуються на факті присутності т.зв. апостольської спадкоємності і канонічно правильного рукоположення архієрея.
Що стосується наявності апостольської переємності, то у своєї агітації Московський Патріархат дуже часто вдавався до аналогії сьогоднішніх УПЦ КП та УАПЦ з Українським автокефальним рухом 20 – 30 рр. ХХ ст., а конкретно – з Українською Автокефальною Православною Церквою формації 1921 р., коли її Предстоятель, митрополит Василь Липківський був дійсно поставлені єпископом у антиправославний, неканонічний спосіб, а сама ця структура, не дивлячись на її патріотичний характер, була більш протестантською, ніж православною.
Однак, вже до кінця 30-х років, ця УАПЦ була фізично знищена НКВС, а останній єпископ УАПЦ (формації 1921 р.), вл. Іоан Теодорович, за власним бажанням, відмовився від «липківської» хіротонії, та 27 серпня 1949 р. в Нью-Йорку був канонічно рукоположений на єпископа канонічними архієреями УАПЦ (формації 1942 р.).
Отже, московське порівняння УПЦ КП та УАПЦ з «липкіською УАПЦ» не має ніяких підстав, є некоректним з історичній, богословській крапки зору.
Також не може бути коректним порівнянне з УАПЦ (формації 1942 р.), як «безблагодатною», бо її архієреї та священики були прийняти у Константинопольський патріархат у існуючому сані.
Що стосується сучасної ієрархії та священиків УПЦ КП й УАПЦ, то, не вдаючись у історичні перипетії становлення, їм неможна відмовляти у формальній наявності апостольської переємності. Тут мова може йти тільки про те, що вони отримали свої хіротонії у структурі, що знаходилася у канонічної ізоляції, а деякі з архієреїв, від яких ця переємність отримана, мали заборону від Московського Патріархату.
При цьому возз'єднання таких людей з канонічної Православної Церквою, за версією самого Московського Патріархату, може відбуватися тільки через два варіанти:
- акривіальний, який, власне, сповідує (сповідував) Московський патріархат щодо архієреїв УПЦ КП та УАПЦ, коли незалежно від наявності апостольської спадкоємності, форми і канонів, діяння забороненого, а тим більше позбавленого сану, єпископа. не мають сили. Крайньою формою такого підходу (хоча і догматично-помилковою) є практично т.зв. «перехрещення» тих, хто прийняв таємницю хрещення у «неканонічних церквах». Відповідно архієреї, священики та диякони, які отримали сан у «розкольників», приймаються як миряни і повинні отримати нові хіротонії від «канонічних єпископів».
- ікономія — коли архієрей або священик, прийнявши сан в «неканонічній церкві», але маючи формальну апостольську спадкоємність, приймається в існуючому сані через чин хіротесії. Саме так Московська Патріархія приймала деяких кліриків РПЦ Зарубіжної або Істинно Православних Церков, але чомусь відмовлялася застосовувати подібну форму в Україні.
Природно, що Московська Патріархія, розглядаючи Україну виключно як власну канонічну територію, ніяк не збиралася здійснювати «канонічну легалізацію» кліру УПЦ КП і УАПЦ, а також використовувала свою канонічність як додатковий факт дискредитації автокефальних «неканонічних» юрисдикцій. А справу надання автокефалії «замикала» на своїй структурі — сукупності єпархій Московського патріархату в Україні, замаскованої під назвою «УПЦ МП».
Що ж було зроблено синодом Константинопольського патріархату? І чому такий шлях відповідає всім православним канонам?
Константинопольський патріархат прийняв як цілком законний процес відходу архієреїв, священиків і віруючих з підпорядкування Московському Патріархату, який почався ще в 1989 — 1990 роках, бо він базувався на незаконній анексії Київської митрополії Константинопольського патріархату Російською Православною Церквою у 1686 році. Надалі подібний відхід отримав додаткове обґрунтування через відновлення Української Незалежності. При цьому ті українські православні (клір і миряни), які виявилися у канонічній ізоляції, не допустили жодного відходу від православного віровчення, догматів і канонів, постійно зверталися до Константинополя за визначенням свого канонічного статусу поза Московським Патріархатом. Попутно Московський Патріархат, незважаючи на численні заяви про бажання «вилікувати рану розколу», не тільки не робив реальних практичних кроків, а ще більше поділяв православних України.
Тому, як ми вже відзначали вище, користуючись своїм правом на власній канонічній території, Константинопольський патріархат визнав архієрейську гідність предстоятелів УПЦ КП та УАПЦ, а через це — канонічність всього кліру і таємниць даних православних юрисдикцій України. Відповідно, як повністю дійсні в своєму стані і перебуваючи в євхаристичному спілкуванні з Константинопольським патріархатом, клірики УПЦ КП і УАПЦ, разом з бажаючими з Московського Патріархату в Україні, отримали можливість зібрати собор, вибрати свого Предстоятеля і отримати Томос про свій автокефальний статус з рук Вселенського Патріарха Варфоломія .
Крім усього вище викладеного, ми спостерігаємо практично повну підтримку діянь Вселенської патріархії з боку інших Помісних Православних Церков, провал спроби РПЦ створити «антиконстантинопольській» альянс. Все це ще раз свідчить — ми знаходимося в кроці від Томосу про автокефалію Української Помісної Православної Церкви.
прот. Сергій Горбик
Авторський переклад для сайту «Київське Православ'я»
джерело: https://krynica.info/be/
