Карго-культ (англ. cargo — вантаж) — вірування у надприродне походження вантажів (різних матеріальних цінностей), що поставлялися на острови у Меланезії під час Другої Світової Війни арміями США та Японії. Причиною виникнення карго-культу було повне нерозуміння аборигенами Меланезії походження фабричних та заводських речей які транспортувалися літаками та кораблями на острови для потреб армії. Звичайно, що деякі речі потрапляли до аборигенів або від самих солдат або були загублені останніми. Як наслідок після демілітаризації островів, острів'яни почали створювати макети літаків з дерева та будувати злітні смуги з підручних матеріалів, думаючи що це привабить літаки які скинуть їм вантаж з припасами. Карго-культ існує й досі.

Як представники карго-культів не можуть зрозуміти походження благ цивілізації так і деякі українці не можуть повністю зрозуміти походження та функціональні можливості послуг які надає держава, починаючи від прийому в лікаря та закінчуючи правосуддям та виборами. Можна стверджувати, що ця поведінкова особливість остаточно сформувалася в українців в часи існування СРСР. Зрозуміло, що такі явища як відсутність прямого діалогу народу та держави, а саме виборів вищих органів державної влади атрофує здатність народу виконувати функцію джерела влади.

Цей факт можна було б вважати незначним якщо інститут виборів в Україні був чи не єдиним, що дійсно працює; FreedomHouse оцінив президентські вибори 2014 року в Україні у 4 з 4 балів, а позачергові парламентські вибори того ж року у 3 з 4 балів (один бал був відібраний через неможливість проведення виборів на окупованих територіях).

Важливо, що явка виборців на чергових президентських виборах 2019 року склала 62,88% у першому турі та 61,42% у другому, у свою чергу на позачергових парламентських 2019 року явка склала 49,24%. Не дивлячись на те, що Україна парламентсько-президентська республіка, а це означає що парламент має більший вплив на політику держави, громадяни України все ж думають інакше.

Низька політична та юридична грамотність громадян інфікують країну політичним популізмом та політичною корупцією. У свою чергу, корумповані політики лобіюють інтереси не виборців, а тих хто запропонує найбільшу грошову винагороду, що призводить до олігархії та непотизму. Варто зауважити що олігархія виникла не через неграмотність громадян (вона лише цим живиться), як було зазначено вище, а через слабкість державних механізмів контролю за організованою злочинністю, що мало місце у перехідний період після розпаду СРСР.

Як наслідок олігархи стають ще багатшими, що дозволяє їм не тільки створювати монопольний великий бізнес, а й контролювати ЗМІ. Таким чином створюється замкнуте коло, яке вибиває з рук народу право на владу.

«У нас немає політиків. Є лише бізнесмени, які прийшли в політику, щоб покращити свій бізнес.»

Віктор Чумак, Народний депутат України 7-го скликання

До цього всього додається розчарування виборця в самому інституті виборів, що призводить до низької явки на виборах та продажу голосів.

Навесні 2018 року у місті Харкові проходила всеукраїнська акція «Ціна держави» за проектом CASE-Україна, на якій я був волонтером. Ціллю акції було допомогти громадянам зрозуміти скільки вони насправді сплачують податків державі. Я був здивований тим що, кожен пенсіонер та безробітний вважав, що він взагалі не сплачує податки, а навіть ті, хто працює, дивувалися коли дізнавались скільки насправді коштів з їхнього доходу йде на утримання держави. В середньому при «чистому» доході в 81361 грн. в рік (або 7000 грн. «на руки» щомісячно), український платник податків віддає державі 45944 грн. у вигляді податків. Після акції в мене виникло резонне питання: чи буде такий платник податків, який віддає більше половини своїх доходів на утримання держави, не знаючи про свій вклад в бюджет країни, вимагати від держави якісних послуг за які він вже заплатив? Звичайно ні. Логіка доволі проста: «Дам 500 гривень лікарю щоб краще мене лікував.» Це все одно що дати касиру в магазині 20 гривень за те, що він розрахував мене на касі; «віддячити» так би мовити, але чомусь так ніхто не робить.

Як наслідок виникає не просто побутова корупція, а толерантність до неї. Корупція стає частиною «нормального» життя, торкаючись усіх її сфер. У 2018 році міжнародна рейтингова організація Transparency International оцінила рівень корупції в Україні у 32 зі 100 балів, (0-високий рівень корупції; 100 низький рівень корупції) при цьому у Замбії 35 зі 100, а у Гамбії 37 з 100 балів. Можна лише уявити, який би рівень життя був в Україні з мінімальним рівнем корупції?

Можна витратити літри чорнил досліджуючи причини і наслідки корупції в політиці, освіті, медицині, ЗМІ, органах державної влади і тому подібне, у всьому цьому можна звинуватити погану владу чи брехливих політиків або навіть сказати «така у нас доля». Але якщо якісно проаналізувати, то врешті-решт можна прийти до висновку, що є лише один винуватець усіх бід — це громадянин, тому що громадянин це не просто статус, це — функція. У такому разі постає питання політичної відповідальності цього самого громадянина.

У своїй книзі «Питання провини» К. Ясперс до питання політичної відповідальності індивіда,стверджував, що які б не були наслідки дій політиків, під владою якої він перебуває і за якого режиму він живе, він повністю відповідає за те, як ним керують, навіть якщо він цих політиків не обирав. Він пише, що всі громадяни відповідають за результати діяльності цієї держави:

«Будь-яка людина діє в сучасній державі політично: як мінімум тоді, коли бере участь у виборах чи утримується від участі в них. За змістом політичної відповідальності нікому не дано уникнути її»

Вопрос о виновности. О политической ответственности / Автор: Ясперс К. 1999 г. / М.: Издательская группа «Прогресс»

Навіть якщо людина людина оголошує себе аполітичною, хоча окрема людина не може бути відокремлена від правового та політичного сучасної держави, вона відмовляється голосувати, вважаючи, що зняла з себе всю відповідальність як історичну так і політичну за долю країни, то потім не доречно звинувачувати державу у своїх бідах.