Раз в як нам заманеться в Країні заведено сратись.
Тобто несамовито гавкатись з оточуючим середовищем, використовуючи немісцеві ідіоматичні вирази, чуби ближнього та напалм.
І це нормально. Правда зайобує і заважає творить майбутнє, но нормально.
Можна, звичайно, набрати повний рот «праведності» й прочитати проповідь: «покайтесь, браття, і не робіть срачі», но нє. По-перше, браття це вже чули. І не раз. І навіть згодні, у принципі. По-друге, в таких розвинутих суспільствах як ми, проповіді результату не дають. Нам би диво. А краще два.
Оточуює нас середовище з нас же самих. І відповідно, як наслідок і за великим винятком, складається воно з наших же продуктів срачедіяльності й нашого ж несамовитого гавкоту.
Власне, привід в такій справі і не важливий: язикознаніє там, прапороверт, зрадофілія порохобоцтва ІІІ стадії. Привід не важливий завжди. Важлива лише причина. Лише те, що в Країні заведено несамовито гавкатись. І це нормально. Хоча, звичайно, зайобує і з покоління в покоління заважає творить майбутнє.
От і не творимо, до речі. Сил на те нема. Натхнення кінчається. Зрада і не пизди мені тут на Символа.
Існує гіпотеза, що перші людино-гомінидини існували в природньому стані «війни всіх проти всіх». Тобто людина людині вовк, загризу і пішов нахуй звідси самі голодаєм.
Макаки гризуться за торбу з туриста, собаки — за кістку, православні Томська (чи якойсь іншої Рязаніі) побились за халявну ковбасу і печиво під час промоакції місцевого м'ясо-булочного комбінату. Такі закони дикої природи. Голодають в ній дикі макакособаки. Тому і гризуться між собою й проти всіх за своє виживання.
Дикої природи — тобто в світі не торкнутому людською організацією, без суспільства. Без людства. Яко звірі. На дні.
Перші людиноподібні люди не творили майбутнє, а витрачили свій потенціал, сили, засоби і енергію на срачі з оточуючим середовищем. Переслідуючи особисто свою мету. Однакову, но в кожного свою: нажертися (напитися, накохатися). І плювати на людей, що навколо і потім.
Метою дикої хомінидини було урвать шматок і скриться. Шоб у нього не урвали... чи його. Поодинці, малими стадами і проти всіх. Тим і виживали. Так і жили. Несамовито гавкаючись і в диких срачах й злиднях.
Та одного разу виявилось, що гуртом і мамонта легше забить. І в печері тепліше, і відгавкуватись від сусідів ефективніше виходе, і на кохатися досхочу час знаходиться.
З'явилась спільна мета, користь від уявного спільного для реального кожного. З'явилась організація. Цільове об'єднання для досягнення конкретної спільної мети. А разом з тим зявився надлишок продуктів, право, мораль, уявлення про добро зі злом, ще й в Космос мотнулись. Зтворили майбутнє. І все почалось з маленького обєднання. І розуміння, що користь для кожного — це набагато більше, ніж френдлі-файр всіх проти всіх.
Срач це нормально явище. В сенсі воно обєктивно існує і є, а не «правильно» і «добре». Срачі бути можуть. А суспільства з срачів бути не може. Це взаємовиключні проекти буття. Он і наша історія не дасть збрехать.
Покайтесь, браття, і не робіть срачів. Або хоч спитайте самі перед тим як почати гавкіт з будь-якого приводу: нахуя і шо потом? Тобто, яка мета?
