Питання про вільний продаж землі – це не питання про землю. І навіть не питання про вільний продаж землі. Це питання: Совок чи Людcтво? Це питання того, хто мені ближчий: Чингизхан з Лєніним чи таки «Європа»? Первісний лад чи майбутнє?
Й звичайно: хто я, де я, що робити і хто винен?

Я розумію всі страхи людей, які бояться вільного продажу землі. Я теж маю ті самі страхи. Я теж не хочу їх матеріалізації. Не хочу обміну селянського паю на пляшку горілки. В цьому питанні я з вами повністю згоден.

Та я не розумію, чому ми відмовляємось помічати, що ті уявні «страхи» вже реально матеріалізувались? Вже. І мораторій не допоміг. Що ми обговорюємо? Чи може людина вільно розпоряджатися своїм майном? Та саме існування такого питання говорить про те, що ми лишаємось совком. І будуємо навіть не свєтлоє будущєє побєдівшего комунізма, а стрімголов несемось в доісторичне минуле комунізму примітивного. Палка, камєнь, харашо і всьо нічєйноє — всьо нічьйо.

Відійдіть кілометрів на 30 від свого фейсбука. Реальність така, що вже прийшли китайці, що транснаціональні корпорації вже загарбали, а латифундії з плантаціями з'явились. Що людей вже вигнали в злидні. І сіють, що заманеться, і труять, як захочеться. Вже. Не після ринку, а зараз. І вагонами вивозять чорноземи.

Все чорноморське узбережжя Туреччини заставлено млинами — з української сировини турки в Туреччині виготовляють турецький товар. Ми дикуни, ми сирована — вони «білі люди». Ринок там, а в нас крамниця колоніальних товарів та обмін шкур бобра, каучуку, рабів чи пшениці на блага цивілізації.

Ми вже сировинний придаток Цивілізації. Турецька Ост-Індська торгова компанія вже міняє сировину у дикунів на дріб'язок, скляні буси та вогняну воду й виготовляє СВОЇ товари та торгує ними на СВОЇХ ринках з СВОЇМИ клієнтами. В нас лише добувають – цивілізація там. Продукують там. В нас виживають і боряться за виживання, а живуть там — за кордоном «нашої священної сакральної народної землі».

Ми цього не помічаємо. Закриваємо очі, тікаємо, забороняємо. Видаємо закони-укази, що ми не дикуни і такого нема. А реальність плює на наші папірці і творить з українців те, що їй заманеться. Їй заманеться міняти сировину на скляні буси, дзеркальце та вогняну воду. А українці — хай будуть, якщо виживуть.

Наші страхи вже матеріалізувались. Тому що ми 25 год тікали від проблем, закривали очі, вводили мораторії, забороняли і боялись. Робили все, крім того, що потрібно робити. І лишались колонією. Тутешніми туземцями.

Кам'яна Доба скінчилась не з-за того, що скінчилось каміння. Первісний лад, печери, людське стадо відмерли того, що з'явились власники та відносини між власниками. З'явилась внутрішнє добровільно переконання багатьох, суспільна згода на те, що це моє і я роблю з ним що захочу, а це твоє — і ти розпоряджайся своїм на власний розсуд і під власну відповідальність. З'явились, впорядкували, творили і продукували свій світ Власників.

Після 1991 року в Україні могла скінчитись напівкам'яна доба примітивізуючого комунізму. Доба совків-безвласників, коли ні в кого нічого не було, а простий примітивний народ тішився «примітивною справедливою рівністю»: злидні, але одні на всіх — ця доба могла скінчитись. І злидні могли. Все могло статись. Але ми лишились в «Золотій Добі». Це ми породили «бариг» на держслужбі з держмонополіями у приватній власності. Це ми не стали носіями спільного уявлення про власність, що колись перетворило біологічний вид Хомо Сапиенс на Людство. Це ми обираємо плач і страх, замість того, щоб прийти, побачить і впорядкувати.

У нас нема «нашої землі». У нас є наша ментальна ДУПА. Це не з-за того, що ми до сих пір не створили ринок землі білої людини. Це з-за того, що ми не стали носіями такого уявлення, як власність. Моє, твоє, чуже і не моє. Це з-за того, що воно нам байдуже. Чуже. Зайве.

Обговорення питання: за/проти ринку землі — це наслідок. Причина в тому, що ми совки. Дикуни в шкурах-одязі білих людей. В географічному центрі Європи, та на доісторичному людському дні. Ми правчорашній день людства. І ми, вимремо. Як динозаври. Скільки б заборон сонцю сходити і заходити, воді текти, а Цивілізації прогресувати ми б не вигадували. Право власності або є, або нема. А відтак — Цивілізація або є, або палки, камінь, мораторій на розпорядження своїм паєм. Альтернатив нема.

Ми плюємо на власність інших людей. Ми не поважаємо таке. Ми не згодні з тим. Ми хочемо його заборонити. Шоб його не було. Бо в мене нема. Бо в мене не буде. Бо я боюсь. Бо справедливість. Бо китайці прийдуть і в борщ насруть.

Вся наша сакральна «земля» — вона не вся, не наша і не сакральна. І слово народ і народна власність там зайве. 400 тис. кв. км сільгоспугідь — вони не наші, не общі, не «земля». Вони вже у власності. Воно вже «чиєсь». То вже «приватне», яке я поважаю.

В Україні вже живуть 7 мільйонів пайщиків. 7 мільйонів власників кількох гектарів. 7 мільйонів селян-землевласників. То не мій і не НашЗемля, то їх власність. То чуже майно. І цій людині ми забороняємо розпоряджатися своїм? Це абсурд, а не обговорення. Це Більшовизм, Золота Орда і доісторичне стадо, а не 21-ше сторіччя. Такого не має бути, а воно є. А з іншого боку Україна має бути багатою, а є в дупі.

Це ми заборонили право розпоряджатись своїм. Як наслідок — нема реєстрів, нема кадастрів. Вони не потрібні в світі збирачів-общинників. І невільникам вони не потрібні. Невільник працює за пайку, а не на майбутнє. Нема визначених меж. Нема відносин.

Нема права і законів, що регулюють, визначають землеволодіння, захищають землевалсників-українців. Дозволяють чи ні іноземцям і юридичним особами володіти землею. Впорядковують. Бо нема шо впорядковувати. Нема відносин, що пов'язані з землеволодінням. Воно просто заборонено.

Нема того, що захистить нас від наших «страхів». А значить є те, що їх матеріалізує.

Нема нічого. Є лише злидні, але спільні. І це справедливо. І є клас чиновників, які не можуть пояснити фінансовий успіх своїх дружин. І це природньо.

І не існує доходу від своєї власності, від свого господарювання — лише пайок за свій пай. Мішок зерна на дві тисячі гривень, кілограм хєрні, скляні буси і пляшка вогняної води. І повна країна злиднів, звичайно. Куди без них в первісному ладі?

Причина цього — відторгнення суспільством права людини вільно розпоряджатись своїм майном.
Тут нема, що обговорювати. Тим більше слухати про те, чому це не можна зробити.

Я не хочу слухати чому «ні», чому не вийде, чому не можна. Я хочу чути як зробити краще, ліпше і правильно. Бо в печерний совок не хочу. Мені б до людей.