20.02.14
Фото я в той день не робив. Перші три зроблено на телефон Ігора Іванова. Його вже нема. Він загинув 2 травня того ж року в Одесі, захищаючи її від долі ЛДНР. 4 світлина це позиції, де ми стояли в той день.
Ліг спати о годині другій. До того ходив по Майдану, чергував на барикадах, допомагав таскати підручні для майданівця матеріали.
6:30 – підйом по тривозі. З напівзакритими очима швидко натягую на себе бронік, шолом, наколінники, хапаю прозорий саморобний щит з оргскла і вибігаю з намету. Потрапляю на барикаду біля пам'ятника засновникам Києва. Дивуюсь, чому дим від підпалених шин не йде в нашу сторону, а несеться в бік мусорів. Пару разів встигаю таки скуштувати трохи чорного диму, кашляю, п'ю багато молока. Допомагаю, періодично стаючи зі щитом в першу лінію. Дивуюсь, як оживає Майдан, люди снують наче великі мурахи, а від барикад до різних важливих локацій стежки позначають бруківкою. Дізнаюсь, що це для медиків і тих, хто повинен швидко підносити коктейлі і інші потрібні на барикадах предмети. Так зручніше.
Нас поливають з брандсбойту. Хтось вже встиг розтягнути над тим місцем невеликий брезент, але усе одно вода заважає і в адресу мнсника, який нас поливає, йдуть однозначні побажання, перемішані з матюками.
За стіною густого диму майже нічого не видно, але періодично око вихоплює бігаючи силуети силовиків в метрах буквально 30-40 від нас. Летить бруківка з їх боку. Потім починає летіти вже з нашого. Багато бруківки і коктейлі. Ніхто достеменно не зна, скільки загинуло наших за останні 2 дні, але всі чітко знають, що за них ми маємо відповісти.
Спочатку потроху, а потім все частіше починають летіти коктейлі, коли силовики намагаються підійти ближче. Але їх стримує вогонь і різноманітні літаючі об'єкти. Я беру до рук теж коктейль, потім другий, третій, але розумію, що жбурляти пляшки, м'яко кажучи, у мене виходить не дуже, і повертаюсь до стояння зі щитом на барикаді та допомоги іншим.
Так продовжується майже три години.
А потім зі сцени лунає повідомлення, яке підтверджується власним спостереженням, що зліва від Стели Незалежності наші починають йти на прорив. Долучаюсь до них, і починаю перелізати барикаду та рухатись в бік Європейської площі.
До слова, зараз розумію, як мені тоді пощастило, бо якби я в той момент стояв правіше, то мене б понесло в бік Інституцької, і хто зна, чим би це закінчилось.
Біжу. Під ногами буквально тліючий жар від шин, купа шматків тонкого дроту, за який чіпляюсь ногами, звідти ж і сажа, що моментально від наших кроків здіймається у повітря.
Попереду – поспіхом, нерівними рядами відступає чорна хмара ментів. Пробігаємо метрів з 60, я ловлю себе на думці, що практично мовчки ми самозорганізувались в одну лаву зі щитами наперед і над головою, на манер відомої «черепахи». В обидва боки летить бруківка. В сторону ввшників, що теж черепахою стоять від нас в метрах 30 летять коктейлі, а звідти до нас – світлошумові гранти, часто з примотаними скотчем залізними гайками, шурупами та цвяхами. Пам'ятаю, тоді ще якийсь бувавший чоловік мені казав, що менти тупі, бо ліплять стільки скотчу, що той просто не не дає розлетітись металевим елементам під час вибуху.
Одинтз таких «подарунків» падає в метрах 3 від мене, в момент, коли ми повільно продовжили наступ, і я в останні долі секунди встигаю прикритись щитом. В вухах дзвенить, важко стояти на ногах. Хтось, побачивши мій стан, починає мене тягнути з криками «медики!», але я вперто пручаюсь, хвилини 3 приходжу в себе і стаю знов до лави. Бачу, що перед нами стоять одні ввшники, а беркут біжить в Маріїнський парк.
Ми стоїмо. Тримаємо щити. Періодично поодинокі протестувальники вириваються за першу лінію, щоб докинути щось. Один з них, в яскравому шоломі та одязі пролітає повз мене вперед. Через короткий час він повертається назад. Його несуть на закривавленому щиті без ознак життя.
Взагалі в той день після початку наступу я втратив відчуття часу і отямився аж після обіду, коли ми робили коридор для черепахи ввшників, які прийшли на крайню барикаду біля колонади на Грушевського, щоб здатись в полон.
Але повернусь до початку контрнаступу. Після нетривалих локальних сутичок неподалік від ресторану «Мафія» ми наче по нечутній команді всі водночас підвелись і рушили на залишки мусарні, точніше на ввшників. Ті в той момент лишились вже без беркуту і практично без офіцерського складу. Вони почали панікувати, і їх стрій розсипався в один момент. Наздогнали одного, років з 25-28. Він встиг зачепити гумовим кийком когось з наших, за що одразу ж на місці добряче отримав. Поки валили його на землю, встиг вирвати буквально з налокітником вже добряче пом'ятий ментовський щит. Це був мій перший трофей тих часів. Я комусь віддав старий, з оргскла, і узяв собі свіжоздобутий. Далі підняли мента, взяли попід руки і повели за сцену – там тоді вже збирали полонених захисників Януковича. Йому одразу почали надавати медичну допомогу, а ми поверулись назад, наздоганяти інших.
Далі було ще 2 ввшинка, яких вдалось взяти в полон. Це були перелякані хлопці з Кіровоградської області, які благали їх не чіпати, і сказали що в цей день їх кинуло командування, і вони не хотіли їхати до столиці взагалі. Вони не чинили супротив, а тому сили до них ніхто не застосовував. Повели також за сцену. Поки вели, розлючений вбивствами натовп намагався на них кидатись, проклинаючи. Ми ж учотирьох для захисту закрили його в «коробочку» щитами і іноді навіть отримували від своїх же, які намагались дорватись до представників системи, яка тоді вже розстріляла більше сотні. Небесну Сотню.
Про кількість втрат ми ще не знали. Але кількість тіл, крові і поранених наштовхувало на думку, що їх дуже багато.
Власне заспокоїти натовп можна було лиш словами, що вони здались самі, але вже за декілька десятків метрів це доводилось повторювати, щоб врятувати і себе, і полоненого від суду Лінча просто на місці.
Якщо комусь цікаво, то ось відео з того моменту. На 3.37 трохи видно і мене. Все в тому ж жовтому шоломі і вже з новим щитом.
Далі вже не пам'ятаю як, але опиняюсь на Грушевського, все далі відтісняючи мусорів і допомагаючи їх ловити. Підсумком дня стало принесення в намет купи мусорського екіпірування, нових броніків, балаклави підполковника ВВ та купа іншого трофейняку. З мене ще сміялись, що я натаскав найбільше засобів для захисту.
До втечі Януковича лишалось 2 дні. Але тоді ще цього ніхто не знав і навіть не здогадувався. Ми і не знали також, що то був останній бій на Майдані і найкращою нагородою для нас був теплий душ і можливість відпочити. Пам'ятаю, як я в усьому, що можна на себе було начепити, сидів на зупинці біля Європейської площі десь о 16:00 того дня, курив і роздивлявся свіжу скрізну дірку від кулі в кіоску поруч. На наступний день я зустрів якогось мужика, який поліз обійматись зі словами «ти живий!» А я здивовано на нього дивився і не міг зрозуміти, хто то такий. Як виявилось, це був один з тих, сам з Коломиї, з ким разом ми бігали 20 лютого за ментами.
Хіба міг я уявити 3 роки тому, що сьогодні на Майдані мусорів буде ще більше, ніж тоді? Що для того, щоб пройтись і пригадати ті страшні події, вшанувати пам'ять полеглих, мені доведеться проходити через рамку металошукача і вивертати кишені перед поліцією? Що зміни, за які ми вмирали, не просто не настануть, а навпаки – влада зкурвиться ще гірше, ніж режим Януковича?
Питання риторичні.
Але кров людська – то ж не вода, правда? Я усе одно впевнений, що це було не марно.
Героям слава.
А деяким — вже, на жаль, вічна.
Не забувайте про це.
