2014 рік
Мене звати Стас Прудкий. Я режисер телеканалу ТВі, речник об'єднання «Синдикат», організатор дійств по збору коштів для бійців АТО. Після подій на Майдані зайняв активну громадську позицію і завжди тримаю руку на пульсі процесів, що відбуваються в суспільстві. По мірі можливості відвідую всі мітинги, акції та зустрічі, що відбуваються в Києві, щоб відслідковувати думи та настрої, які блукають між людьми.
Добровольці з нашого об'єднання воювали на Донбасі у складі батальйону ОУН на чолі з Коханівським. Після повернення на ротацію «Синдикат» прийняв від останніх запрошення взяти участь у мітингу на честь Покрови пресвятої Богородиці та 72-х роковин заснування Української Повстанської Армії. Ще одним приводом для зібрання став той факт, що президент України Петро Порошенко своїм указом скасував День захисника Вітчизни, який щороку відзначали 23 лютого. Натомість глава держави з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості, установив інше свято – щороку 14 жовтня відзначатимуть ще й День захисника України.
Тож 14.10.2014 року, о 12 годині, в складі десяти активістів ми прийшли до пам'ятника Шевченка. Послухали виступи спікерів і колоною рушили до Верховної Ради. Коли ми дійшли до цілі, там вже відбувались сутички. Гучномовцями транслювалось засідання, де на розгляд виносилось питання про визнання УПА воюючою стороною. Зрозуміло, що з нинішнім складом парламенту рішення не приймалось, що обурювало натовп.
Наша група перебувала у центральній частині юрби, лівіше від центрального входу в ВР. У сутичках з міліцією брали участь 10-20 хлопців у балаклавах, які перебували в першій лінії натовпу. Хочеться зазначити, що навколо будівлі була просто неймовірна кількість правоохоронців, і при бажанні і правильній тактиці можна було легко затримати агресивно налаштованих громадян. Але міліція стояла порівняно худеньким ланцюгом. В якийсь момент бійка раптово закінчилась, агресори самоусунулись, піро-засоби перестали летіти і люди почали потихеньку розходитись. Наша компанія залишилась на місці, бо ми не очікували такого стрімкого розвитку і різкого закінчення подій. Тож ми постояли ще хвилин 20 на площі, вирішуючи що робити далі, а потім повільно пішли до Маріїнського парку. Там ми розсілись на фонтанчику і почали теревенити. Після закінчення подій пройшло вже не менше 40 хвилин. Не очікуючи нічого поганого, я стояв спиною до дороги і в наступний момент побачив, як округлюються очі в моїх товаришів. Я озирнувся і побачив, що на нас, шалено матюкаючись, летить стадо кабанчиків в повній амуніції без знаків відмінності, з кийками.
Я не став випробовувати долю, швидко прикрив голову і зігнувся, одразу отримавши серію ударів по спині. Мене збили з ніг, ще якийсь час гасили, потім заламали руки і відвели в автозак на задньому подвір'ї Ради. З цього моменту і почався захоплюючий екскурс «правоохоронною» та судочинною системою.
Приблизно о пів на третю нас було доправлено до Голосіївського райвідділку МВС, де нас роздали слідчим. Останні такий подарунок сприйняли стомлено і без ентузіазму. Жодних спец. засобів, зброї чи вибухових речовин в нас вилучено не було, свідків чи інших доказів нашої причетності до заворушень також. Після п'ятигодинних процедур зняття відбитків пальців, зрізів (це коли ватним колом з рук знімають речовини, що імовірно можуть бути продуктом згорання вибухівки), фотографування у всі бази, вилучення і опису речей, заповнення пояснень і протоколів затримання і іншої процесуальної документації, що відбувались без присутності адвоката, нарешті ввійшла якась жіночка і спитала у слідчого:
- Ну, що з ним?
- Нічого. Буду відпускати. Він чистий.
- Хто сказав?
- Я сказав.
- А ну, вийди сюди на хвилинку.
Слідчий вийшов хвилин на п'ять. Повернувся похмурий і сів за комп'ютер. Ще через деякий час зайшов хлопчина, спитав прізвище і урочисто промовив «Цього громадянина ми затримуємо». Я відповів «Браво», і він з відчуттям власної неперевершеності щез за кулісами. Мені замінили слідчого і заповнення всіх протокольних документів почалось спочатку.
Вивезти нас з відділку все одно не могли, бо під виходом вже зібрався натовп, тож, як я розумію, хлопці розважались як могли.
Хотілося б звернути увагу на цікавий діалог між двома співробітниками МВС, під час того, як мене водили з кабінету в кабінет:
- Чув, «мусора» затримали з рогаткою і гайками. Кажуть, типу по пацанах пуляв.
- От, б…ь, урод. Він шо тіпа ідєйний? Майданутий?
- Та фіг його знає. Щось мурчить нєвнятне, п...
Спираючись на цю розмову, я висунув теорію, що перфоманс біля Ради був спланований і зрежисований тією ж таки верхівкою силовиків. Теорія проста, як двері, і лежить наче на самій поверхні, але ж, як кажуть, «ліцом к ліцу — ліца не увідать». Декілька людей, що належать до правоохоронних органів, перебували в натовпі і активно качали ситуацію. Не секрет, що суспільство зараз, як порохова діжка, що стоїть на жерлі вулкану, який прокинувся. Щоб спровокувати людей на бійку з правоохоронцями, треба тільки клич «Менти наших б'ють». І ці «наші» не змусили на себе чекати. Впевнений, що жодна з рядових сторін конфлікту осмислено качу не робила, але іскра ж напевне була.
Це як мінімум пояснює таке оперативне закінчення протистояння і значний проміжок часу до затримань. Але ж, як бачимо, знайшовся такий «талановитий» провокатор, що замість того, щоб щезнути і не відсвічувати, теж вирішив насолодитися неперевершеним осіннім днем в якомусь парку поблизу ВР, де і був прийняти колегами по цеху, які, на жаль, були не в курсі сценарію.
Ну, а далі до мене нарешті завітала адвокат Костюченко О. І. Це була вже досить пізня година і, дізнавшись час мого затримання, ця свята жінка почала роздавати на горіхи всім навколо. Як виявилося, всі мої права, які можна було порушити (крім, мабуть, фізичного насилля), були порушені. Для початку мені їх банально не оголосили, далі не надали право на захист, не дали повідомити близьких про місце мого перебування, натомість взагалі вилучили телефон. Всі слідчі дії мали відбуватись в присутності захисту, як, власне, і опис та вилучення речей. Також в протоколі затримання було зазначено, що мене позбавили волі о 18.45 замість 13-14 по обіді, коли це фактично сталось.
Години дві ми провели, з'ясовуючи відносини зі слідчими, але лірика — лірикою, а саджати когось треба. Тож останні наполягли на моєму ув'язненні, мотивуючи це наявністю відеодоказів моїх протизаконних дій.
До ІТТ (ізолятор термінового тримання) мене привезли годині о четвертій ранку. Як і у кіно, була процедура «шмону». Це коли повністю роздягаєшся, всі твої речі обшукують і виймають з них будь-що, на чому можна повіситись. Далі водять тобі спеціальним приладом навколо стегон, перевіряючи, чи не засунув ти собі щось в сраку. Побачивши добрі синці в мене на спині, мені запропонували викликати слідчу групу, яка буде розбиратись, хто мене бив. Але я вже був настільки вимотаний, що написав заяву про те, що синці отримав в побуті і до ІТТ претензій не маю. Після чого забрав білизну і пішов спати.
Камеру я роздивлявся вже з ранку. Нагадувала вона занедбаний дитячий садочок з двоповерховими ліжечками. Всі меблі були з металу, і розрахована вона була на сімох людей. Доволі простора, з високими стелями і дверцятами туалету, які зачинялися. Все стареньке, але загалом нічого страшного. В гуртожитку університету культури, де я жив студентом, умови були багато гірші. Мій сокамерник Володя, добродушний уркаган без передніх зубів, який сидів за те, що зламав своєму товаришу хребта, виявився великим прихильником проекту Х-фактор, де я колись працював. Він зварив мені кипятильником чудову каву, пригостив бубликами і «прилуками» без фільтру, натомість з великою насолодою і захватом слухав мої розповіді про буття телевізійників. О 10 годині принесли сніданок — гречану кашу з натяками на м'ясо, алюмінієву кружку смачного чаю і великий шмат чорного хліба. Перший раз в житті захотілось сфотографувати їжу і викласти це фото в мережу. Настільки атмосферна була б світлина!
Об одинадцятій годині прозвучала команда «Прудкий! З речами на вихід».
Всю компанію, з якою мене «брали», «запакували в автозак» і повезли на допит. Коли машина зупинилась, потяглись нескінченні години очікування.
Перебувати в задушливій залізній коробці, площа якої була не більше 80 см на 2 м, було нестерпно. Благо, ми з товаришами один одного чули і як могли підтримували, намагаючись шуткувати і розповідати байки. Але після 8 годин маринування ми знесиліли і просто почали співати. Голосно і надривно. Щоб ті, хто проводив над нами це знущання, не сильно раділи. Щоб дати зрозуміти їм, що тіло наше, може, й слабке, але дух незламний.
Годині о дев'ятій мене закували в наручники і повели до прокурора.
Адвокат одразу сказала, що час вручення мені підозри стік ще о другій годині, і за законодавством мене мають негайно звільнити. На це прокурор і слідчий лиш розвели руками, вручили мені підозру і почали допит. Мені інкримінували статтю 296 пункт 4 (хуліганство з використанням холодної та вогнепальної зброї). Казали що в них є безліч свідчень проти мене і відео. Я відповідав, що з задоволенням переглянув би його. Допит закінчився тим же, що і в перший день: «Прийшов на мітинг, постояв, йшов з мітингу, був затриманий». «Все зрозуміло», — з прикрістю видихнув прокурор і відіслав мене назад в «воронок».
Другу ніч в ІТТ я спав, як вбитий, і мене ледь докричались, щоб я збирався на суд.
Нас утримували по двоє в камерах на два поверхи нижче зали суду. Мені нарешті вручили на ознайомлення мою справу. Свідчень виявилось всього три. І ті перші два було вкладено «для галочки», бо нікого з описаних там людей я й здалеку не нагадував. Третє ж було протоколом упізнання по фото. Упізнавала якась невстановлена особа, упізнання проводилось з грубим порушенням КПК, а що вона там городила... людоньки, хай Бог милує.
На самому суді нічого особливо цікавого не було. Нагадувало це КВН молодшої ліги. Прокурор бекав-мекав, не знав послідовність судового процесу, за що метафорично отримував по вухах від судді. Суддя ж була в гуморі і пропонувала мені тут і зараз призначити дату весілля з моєю нареченою, щоб пересвідчитись, що як мене відпустить під домашній арешт, то буде впевнена, що я не втечу. Мій адвокат показувала вищий пілотаж знань права і процесуального кодексу.
Я ж просив, щоб мене звільнили і написали, що я молодець. От такий був цирк. Закінчився він тим, що на період слідства до 15.12.14 я перебуватиму під домашнім арештом. Такий же вирок спіткав і більшість хлопців, з якими мене було затримано. Двоє з них отримали по 2 місяці СІЗО!!! НІ ЗА ЩО!!!
От така, друзі, свіженька історія з циклу «Жити по-новому». Робіть висновки.
