З цим весняним загостренням та виборами, всі так знатно поїхали дахом, що мені різко захотілось знову поїхати до Чорнобильської Зони Відчуження. То ж я вирішив дописати нотатку, яку почав ще восени 2017 і так і не закінчив, прокрастинація наше все [якщо що, я дуже давно писав подібні речі, тому прошу вибачення за стилістику та манеру викладу, бо скоріше це потік спогадів і відчуттів].

Що ж поїхали...

Та сама стела на в'їзді в місто

Почну з того, що про саму поїздку немає сенсу розповідати - тут все банально просто - благо, зараз лише ледачі не організовують тури, так само не збираюсь вдаватись в причини і наслідки аварії. Краще розповім трохи за інше: чому, побувавши там, зараз, коли пройшло майже два роки з того часу, мене знову тягне туди, і я відчуваю, що одним днем поїздка не закінчиться.

Радіація та екстрім? Сумнівно, якщо чесно. Враховуючи, що як такого екстріму там нема (ну правда, якщо ви там нелегально, то, думаю, емоції трохи інші, але чого не знаю, того не розкажу). Що ж стосується радіації, то звісно там залишились досить “гарячі” ділянки, від яких неймовірно фонить. При чому такі місця розміщені відносно точково, тобто, ти йдеш собі і приблизний фон ну в 2-3 рази більше, а місцями, такий же як і в Києві (~13-16 мікрорентген, при нормі до 20-ти), аж раптом натрапляєш на “пляму” розміром, наприклад, з ватман, на якій дозиметр починає протяжно пищати і видавати 6000-7000 мікрорентген… Але це треба постаратись ще знайти такі аномалії, в цілому, саме місто більш-менш ще дезактивували ще відразу після катастрофи. Як нам розповіли наші гіди, найбільш забрудненими місцями в Прип'яті досі залишаються будівля медсанчастини, до якої привозили пожежників, що першими прибули на місце аварії вночі 26 квітня, і де досі зберігаються їхні речі; а також набережна.

Залишені іграшки коло дитячого садку в селі з пророчою назвою Копачі

В цілому, по самій Зоні найбільші рівні радіації спостерігаються в окремих плямах та локаціях: той же сумновідомий Рудий ліс, село Копачі (інколи іронія досить зла і назви стають пророчими, враховуючи, що після аварії всі будинки в цьому селі зруйнували і закопали в землю - не помогло), ну і звісно радіоактивні могильники (відома “розсоха”, яка втім давно була перезахоронена). Пам'ятаю, що вперше наш дозиметр почав пищати як раз в Копачах, до цього фон був такий же як в Києві (трохи не вкладається в загальний міф про ЧЗВ). А так найбільші показники радіації ми фіксували, коли проїжджали так звану “дорогу смерті”. Досить “поетична” назва місця пов'язана з тим, що цією дорогою евакуювали жителів міста і весь радіоактивний пил осів на її обочині, а ще якщо додати той факт, що поруч залишки Рудого лісу, то отримуємо картину приблизно в 8000-12000 мікрорентген (і це з тим, що ми там не зупинялись, а просто проїжджали мимо і це все добро вимірювали з вікна автобуса). Цікаво, що на безпосередньо оглядовому майданчику станції радіація в всього-на-всього ~4 рази більша, ніж в Києві.

Як бачите, фон лише в 4 рази вище норми

Раптом хтось надумає їхати до Зони, все-таки рекомендую додатково орендувати чи взяти дозиметр. Із ним краще розуміється сутність Зони. І мова тут не про те, щоб просто бігати в пошуках найбільших позначок, чи, навпаки, ходити і берегтись місць з високим рівнем радіації. Мова про інше, зараз спробую пояснити… Ти гуляєш Прип'яттю поміж порожніх будівель, що потопають в рослинності, бачиш перед собою чудову природу, пожовклі осінні дерева, шуршиш ногами опавшим листям під ногами, відчуваєш свіже повітря осені, але ця вся ідилія з середнім фоном в 200-300 мікрорентген, а місцями взагалі якимись страшними показниками, яких би без спецприладів ти б ніколи цього не помітив [ну або хіба що пізніше, коли б почались симптоми променевої хвороби, хоч для цього, правда, треба ще постаратись].

Коло "чортового колеса" в принципі також не дуже багато, хоч в цілому по прип'яті десь 200-300 мікрорентген

І от це дивно і дико - перед тобою природа, що з кожним роком відвойовує в людей свою територію назад… І я навіть зараз пам'ятаю, ті змішані почуття, які я відчував. З однієї сторони, шкода було, що ланцюжок людських помилок і, в цілому, людської природи (зверхність Курчатова, який не хотів визнавати своїх прорахунків) призвів до Катастрофи, яка, як мінімум, змінила, а як максимум, зламала без жодного перебільшення мільйони людських життів. Так от, з однієї сторони це все дуже сумно. В Прип’яті в ДК Енергетик (хто бачив, така здорова напівкругла будівля посеред площі, що примикає до славнозвісного готелю Полісся) є дошка тих, хто безпосередньо загинув внаслідок аварії, серед них були також вчені, які безпосередньо були на чергуванні тієї злополучної ночі і які займались проведенням експерименту. В цілому, ж це були молоді люди, в своїй більшості ентузіасти та навіть романтики, які бачили майбутнє людства в прогресі та науці… Допоки не сталась аварія.

Мені в той момент здалось, що саме Чорнобиль, як мінімум, на території пост-совка став тим каталізатором, який привів до чергового витка релігійності, появи шарлатанів та іншого подібного фанатизму, адже з вибухом на ЧАЕС віра в науку була втрачена… А разом з нею, з’явилась якась неосяжна і підсвідома боязнь радіації, яка й досі, на жаль, збереглась в наших людях (я пам’ятаю, як на мене дивились, коли я казав, що збираюсь туди). Втім можна довго про це говорити, повертаючись до відчуттів...

Мені було сумно, адже я бачив перед собою порожні бетонні коробки, які наврядчи щось скажуть про своїх колишніх власників… Сумно, бо Прип'ять була досить прогресивним містом… Сумно, бо колись Полісся остаточно поглине бетонні панельки, і вже ніхто не дізнається, що колись тут жили люди.

Але в той же час, я відчував себе комфортно та спокійно… Це було дивне почуття. І, да, я не поїхавший, хоча… Просто часом настільки втомлюєшся від суспільства, що хочеться побути десь без людей… Хоча ні, не так… Часом, ти спостерігаєш за людьми, за суспільством, за якимись вчинками, за якимись тенденціями (о да, зараз же період виборів) і розумієш, наскільки люди злобні, нелогічні і дурні істоти (хоч я сам такий же, визнаю), що підсвідомо мрієш, щоб природа запустила якийсь механізм свого самоочищення… І от в Прип’яті мій внутрішній мізантроп радів хоч і невеликій, але тим не менш, перемозі природи над людською сутністю. Тим паче, природа Полісся дійсно надзвичайна, я ще ніколи не бачив такої кількості річок, боліт, джерел, і таких лісів. І це все ще вистоїть певний час, допоки люди знову не повернуться сюди з новими технологіями. А ще - там величезна кількість диких тварин: дикі кабани, лосі, лисиці, вовки, рисі; тепер вони - старі-нові жителі цієї території. Екологи казали навіть про ведмедів, які приходять сюди з території Білорусі, а також про відновлення популяції диких лісових котів. Саме цей тварини, не дають мені підстав називати Прип’ять містом-привидом, це в корні не правильно, адже місто - живе, от тільки там нові жителі, і я вже не знаю, хто з них, гідний цього. А ще є графіті... Той випадок, коли вони настільки там умісні, що відомий Бенксі (він же, скоріше за все, соліст Massive Attack) просто курить в сторонці. Вони [графіті] немов тіні дивляться на тебе з порожніх стін. Це трохи моторошно, але захоплює твою увагу і не відпускає.

Ті самі "the shadows of Chornobyl"

Так само моторошно, як і квартира, в яку вийшло потрапити. Вона була порожня, лише піаніно, лежало посеред коридору і випавші клавіші (я розумію, що скоріше за все це справа рук фотографів і різноманітних сталкерів), втім картина дійсно вражаюча. Якщо поїдете, то вдівайте трекінгові ботинки, так як там купа скла і цвяхів. Один з них навіть знайшов мене, але товста підошва захистила.

Навряд хтось буде жити тепер в цій квартирі

Також в пам'яті відразу вспливає інтер'єр покинутої хати в селі Залісся (знову зла іронія - саме село знаходиться прямо на дорозі до ЧАЕС, але через густі чагарники і дерева, його майже не видно, ліс поглинув його). Чим цікаві саме села, так це тим, що на відміну від Прип’яті, де більшість речей були викинуті при деактивації, там речі так і залишились лежати, так ніби про них просто забули: тряпки, пляшки з водою, старі газети та книги і ноти….

Та сама хата в селі Залісся

Окрім самої Прип’яті мене неймовірно вразила власне сама ЧАЕС. Шкода правда, що я не застав той самий трушний саркофаг. Хм, якщо вдуматись, то назва “саркофаг” настільки точно підходить, що аж трохи лячно. Правда, виходить, що його дія зовсім навпаки, адже в даному випадку він оберігає живих від смерті… Мені здається, що вона досі живе десь там, під активною зоною реактора номер 4 (недавно читав наукову статтю, що скоріше за все, залишки радіоактивного палива досі тліє десь там). І коли дивишся фото чи відеокадри зруйнованого реактора, бачиш чорне жерло, від якого стає трохи не по собі… Я уявляю, що відчували ліквідатори, льотчики, військові, науковці та журналісти, які бачили то вживу, і які боролися з наслідками аварії.

Окрім самої ЧАЕС є ще два об’єкти, про які варто згадати.

Перший - “Залізний Ліс” - ряд крупних ЛЕП та трансорматорів, які ведуть до станції. Якщо подивитись на кістяки стовпів, це правда дуже нагадує ліс - штучний, рукотворний ліс, який колись передавав електрику туди, десь далі.

Другий об'єкт - недобудована черга ЧАЕС, в яку входять будівлі колишнього-майбутнього 5-ого та 6-ого енергоблоків. Цікаво, що перші чотири ректори не мали градирень (такі здоровенні башти, як в Сімпсонах ну або на крупних ТЕЦ, наприклад), і лише два недобудовані блоки повинні були мати ці башти. Так вони і залишились - одна майже збудована, а інша лише зі збудованим фундаментом. Звісно ж одразу після вибуху процес будівництва нових АЕС з відповідним типом реакторів РБМК припинивсь.

Вид на ЧАЕС з новим конфайнментом, поруч охолоджувальний канал

І, здавалось би, на цьому можна було завершувати розповідь, але я навмисно забув про головне. Десь так в кілометрах 15 від ЧАЕС, декілька кілометрів в глиб лісу розташовується комплекс антен ДУГА (являє собою радіолокаційну загоризонтну станцію). Думаю, майже кожен бачив її колись на фото, навіть якщо не цікавиться цією темою. Так от, це найнеймовірніша рукотворна споруда, яку я колись бачив вживу. Ейфелєва вежа просто іграшка в порівнянні з цією спорудою. Навряд чи колись забуду те, як це, коли ти йдеш осіннім лісом, чуєш як осінній вітер гуляє лісом, аж тут починаєш чути якесь дивне гудіння, яке з кожним кроком лише наростає. І в якийсь момент ти виходиш з-за дерев і бачиш перед собою ряд височенних антен, що простягаються загалом на 750 м і височіють серед дерев метрів на 100-150.

І звук. Дивний пронизуючий мізки гнітючий звук. На якусь мить мені здалось, що вона працює, але як виявилось потім - це вітер гуляє поміж антенами, створюючи відповідний шум. Це досить дивне відчуття, звук настільки входить в резонанс, настільки він проникає в твою голову, що тобі здається, що ця антена в прямому сенсі тебе зачаровує чи зомбує (да-да, на Заході її називали “русскій дятел”, і ходили конспірологічні теорії, що таким чином вона має тримати населення совка та Східної Європи в покорі; хоч її призначення більш прозаїчне - задетектить початок ядерного Армагедону, щоб встигнути вистрілити у відповідь, аби не так обідно було горіти в радіоактивному полум’ї). Дуга - це щось. І головне, на відміну, від будівель її навряд чи колись демонтують, оскільки процес демонтажу досить витратний, а завалити її не вийде, бо це може викликати штучний землетрус до 4-ьох балів, що не дуже піде на користь, враховуючи купу радіоактивного пилу навколо.

ДУГА - просто рай для перфекціоніста

Коли вже виїжджали назад, ми просто сиділи з коханою мовчки. Всю дорогу.... Поки вона не сказала щось типу, “знаєш, це місце чимось притягує, воно захоплює тебе повністю і не відпускає”. І я її прекрасно розумію, сказав тоді щось “Прип’ять та Зона небезпечні не радіацією, а точніше не стільки радіацією, як тим, що вона [Зона] заманює тебе, дає тобі відчуття безпеки, а потім поглинає тебе. Спочатку стає моторошно, а потім ти забуваєш про все, і про радіацію, і про можливість обвалу перекриттів… ти забуваєш про все, хочеш дослідити кожен закуток, кожну кімнату, кожен підвал, кожну квартиру і кожну кімнату, хоч підсвідомо розумієш, що там ти побачиш тільки порожні стіни і вигорівші від сонця обої. І от саме в цьому небезпека… звісно, що боятись не варто, але, наскільки, я зрозумів з розмов працівників та гідів, Зона помилок не прощає...”

Я міг би довго писати про те, що пережив, але боюсь з кожним реченням мені ще більше хочеться знову поїхати туди, щоб втекти від суспільства, побути один-на-один з природою Полісся, побродити між порожніх панельок Прип’яті, почути Дугу та пошуршати осіннім листям на головній площі міста. Тим паче, восени там особливо чарівно та атмосферно, хоча мені здається там красиво в будь-яку пору року.

Восени Полісся просто неймовірне

PS: останнім часом туризм в Зоні особливо виріс, тільки за 18-ий рік ЧЗВ відвідало 63 тис. людей, але є одне але, багато хто їде туди, чисто, щоб заповнити профіль в інстаграм чи по пріколу. Не треба так. Як-не-як, а це місце, яке стало одним із символів того, наскільки людські помилки можуть впливати на життя мільйонів людей, місце, яке хоч-не-хоч, але для багатьох є сумним, оскільки 40 тис. тільки жителів Прип’яті залишили свої колишні життя тепер уже в порожніх будинках. Майте хоч якусь повагу до цього місця.


Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація