Вообщєм, тут таке діло… на жаль, часто люди знають історію своєї держави краще, ніж історію того краю, де вони народились і виросли. Так що, по мірі того, як в мене буде час і на скільки сподобається цей текст, я спробую написати серію подібних постів, які будуть стосуватись історичних події Слобожанщини… І, перш за все, мені хочеться почати з такої маловідомої, але не менш героїчної події, як Валківське повстання 1920-1921 рр.

Варто зазначити, що період Національно-визвольної боротьби 20-их років ХХ ст. довгий час залишавсь одним з найбільш трагічних та складних періодів історії України, а ще найбільш перекрученим. Так, коли я вчивсь, то в підручниках цей період подавась або нейтрально, або ж робився наголос на «знедоленому бідному українському народові», який бідний-нещасний став жертвою більшовицького терору. Тобто про спротив Холодного Яру, про подвиги полковника Болбочана, про зимові походи УНР та Листопадовий чин підручники вперто мовчали, або ж якщо і була згадка, то на два-три речення. І це ж події загальнодержавного значення! А те, що творилось на місцях, і й досі залишається загадкою чи перекручено до такої міри, що ворушити це, собі дорожче, бо все, що стосується історії якогось конкретного краю часом викликає більше суперечок, аніж загальнодержавні події.

Вперше, про Валківське повстання я прочитав в книжці «Валківська старовина» Скотаря І.Ф. І все б нічого, але є одне але — автор «старовини» навмисно чи може був вимушений (хоча це 1993 р. тому скоріше перший варіант) про валківське повстання пише наступні рядки — «куркульські банди розгорнули терор проти партійних працівників та бідноти» (щось мені підказує, що він ще той комуняка був, бо ніж таку хуйню писати, краще б взагалі нічого не писати). Одним словом, все в дусі звичайної совкової пропаганди — банди куркулів, які розпинають (мальчіков в трусіках — закреслано) тероризують нещасних робітників, зубожілих (ага, десь ми це слово вже чули) селян та бідненьких комуністів, більша частина яких внєзапно були із-за порєбріка і прийшли сюди разом з більшовицькими військами з Тули (думаю, говорити про історичні паралелі сенсу немає).

Окремо слід зазначити, що до 1919 року Валки та, в цілому, Харківська губернія, плюс внєзапно-таки Бєлгородщина (ага та сама), були під владою Української Народної Республіки. Але внутрішні чвари та розбрат призвели до двовладдя в самому Харкові, коли наряду з органами УНР почали утворюватись революційні комітети більшовицьких захватчиків під проводом Автонова-Овсієнка та інших «братішек» із Залісся, тобто Росії. Аж поки наприкінці грудня 1917 р. влада УНР в Харкові остаточно не впала під натиском окупантів, які почали відкриту боротьбу проти українських військ. І тут уважний читач може задуматись і сказати, «чувак, так це ж іхтамнєти», і буде абсолютно правий, бо як бачите технологія гібридного вторгнення насправді не нова і, на жаль, проти нашої країни відпрацьована ще сто років тому. Втім, як то буває висновки з історії роблять тоді, коли все гівно вже трапилось, і тобі треба його розгрібати чи тонути, а не на етапі, коли його можна було б уникнути.

Але повернемось до нашого повстання. Не зважаючи на те, що падіння Харкова відбулось 1917 р. у Валках справи обстояли дещо краще, проте не на багато, адже більшовики почали формувати свій актив на місцях, населенню було обіцяно золоті гори, рай та щастя в рамках комуністичного майбутнього (привіт, ОРДЛО). Це, а також підтримка братніх військ з російської Тули остаточно призвели до того, що 6 січня 1919 р. Валківський повіт остаточно був захоплений. І починаючи з цього моменту почались «веселі будні окупації». Що спочатку зробили зайвохромосмні, коли захопили харківщину? Правильно! Почали відбирати їжу в селян, а то новій владі в Петрограді жерти було нічого; заодно влаштовуючи масові страти зі знищенням колишніх про-українських активістів та всіх, хто чинив активний опір окупантам.

От коротенька замальовочка про те, що творилось в повіті в той період. З приходом більшовиків на Харківщині розпочався червоний терор. Свідки подій втрачали розум від звірств, що чинили представники радянської влади. Людей щодня розстрілювали сотнями, не жаліли старих, вагітних жінок і дітей. В селян забирали майно і катували з дикунською жорстокістю. Середньовічні звірства Харківської Надзвичайної комісії з боротьби з контреволюцією і саботажем шокували мешканців Валківського повіту і спонукали взяти в руки зброю навіть старих, жінок та підлітків.

А зараз, як то кажуть, nota bene, блядь. ОКУПАЦІЯ НІКОЛИ НЕ БУВАЄ ХОРОШОЮ. Немає ніякої м'якої окупації. Окупація — це завжди кров, страждання, гуманітарна криза, масові чистки, зубожіння та геноцид (в даному випадку це реальне зубожіння та геноцид, а не про те, про яке розказують з телевізора). Одним словом, валківчани та загалом жителі окупованих більшовиками територій відчули на собі доктрину військового комунізму у всій його красі помножений на російський імперський шовінізм (знову ж таки, історичні паралелі з Донбасом та Кримом явно напрошуються). Але що якісно відрізняє тодішнє населення від теперішнього — наявність зброї (11%, ага) та людей з військовим досвідом — як ми пам'ятаємо Перша Світова Війна закінчилась пару місяців назад.

Так що, недовго думаючи, люди подивились на охуївших більшовиків, і почали формувати свої сили самооборони. Так, за даними совєцкіх істориків в 1920-1921 роках на території Харківської губернії діяло 57 повстанських загонів, по декілька сотень в кожному. Совєти називали їх «бєлобандитами і кулакими прихвостнями» (знову таки аналогія з правосєками, бандеровцами, ігіловцями і тому подібним).

У Валківському повіті рух очолили офіцер Добровольчої Армії Сорокін, старшини армії УНР Шевченко, Макаренко і Джуваго. Вони швиденько навчили селян військовій справі і організували повстанське військо зі штабом, блекджеком і тому подібними необхідними для будь-якого війська штуками. Повстанці розробили свою програму і вимоги до радянських окупантів. Вони зверталися до населення з проханням про підтримку. Від більшовиків вимагали зупинити терор, надати мешканцям Валківського повіту демократичні свободи і визнати незалежність України.

От як пише про це Єген Сіваченко в своїй праці «Спалахи гніву народного:з історії селянського повстанського руху на Харківщині (1920р.)»

Повстання у Валківському повіті помітно відрізнялось від інших подібних виступів не тільки своїм розмахом, але й тим, що місцеве бунтівне селянство зробило спроби подолати властиві такій формі протесту стихійність і замкнутість, організувавши власне самоуправління і налагодивши зв'язки з повстанцями інших місцевостей. На своїх загальних зборах повсталі утворили військовий штаб, котрий мав керувати діями повстанських загонів,і обрали орган самоуправління з гучною назвою: «Український народний уряд». До складу цих виборних керівних органів (військового та цивільного), як повідомляють джерела, увійшли переважно петлюрівці (очевидно українські есери) вже згадувані вище Сорокін, Джуваго, Макаренко та інші. Новообраний селянський уряд, не гаючись, звернувся до населення з відозвою, закликаючи всіх «чесних синів України» підняти зброю проти ненависного народові більшовицького режиму. Повітовому військовому комісару А. Бондаренкові, як «начальнику каральних червоних військ на території Валківського повіту», від імені «Українського народного уряду» було передано ультиматум для Раднаркому УСРР. Зміст цього документу остаточно переконує в тому, що провідна роль у повстанні належала насамперед українським есерам. Він вартий того,щоб подати його цілком:

«Волею українського народу обраний український уряд пропонує Вам передати Вашому урядові такий ультиматум:

Ми, український народ, змучений громадянською війною, грабунками Вашої ЧК і Вашими загонами під керівництвом Вашого більшовицького уряду, пропонуємо:

  1. Припинити громадянську братовбивчу війну;
  2. припинити мобілізацію солдатів, яких думаєте послати проти своїх братів, що перебувають в армії Петлюри в Врангеля:
  3. скасувати продрозкладку та реквізиції;
  4. вивести московські війська з України, і український народ сам собі влаштовує життя як захоче;
  5. дати повну вільну торгівлю,як внутрішню,так і зовнішню;
  6. вільний вибір в урядові органи безкоуністів;
  7. повне самовизначення і самоуправління українського народу з його культурою та звичаями;
  8. повна незалежність України від Москви;
  9. вільне землекористування;
  10. земля повинна бути вилучена тільки за відповідну плату, яку встановлює народний уряд;
  11. воля релігій та віросповідань;
  12. звільнити всіх заложників і борців за самостійність України.

Ці факти абсолютно не клеяться з тим, що розповідає Скотар і тому подібні совєцкі історики, називаючи повстанців бандитами. Наявність програми, чіткого керівництва та політичних вимог явно наштовхує на думку, що, перш за все, слід говорити про військово-політичну організацію.

Свою військову діяльність повстанці почали з індивідуального знищення карателів з частей особового призначення до вже масових розброєнь більшовиків, захоплень складів зі зброєю, обладнанням і продуктами. Сорокін змін також налагодити комунікацію із загонами інших повстанців Білецького і Печня. Також велись перемовини з махновцями, що наступали на Валківщину з півдня (звідси, до речі, моя нелюбов махновського руху через заграванням зі більшовицькими псами).

Кількість повстанців постійно збільшувалася. Натхнені успіхами повстанської армії селяни масово поповнювали їх ряди. Наприкінці квітня 1920 року на станції Ков'яги вдалося відбити у червоних приблизно 500 валківських хлопців, мобілізованих до лав червоної армії. Звільнені приєдналися до повстанської армії. В цілому, на початку травня кількість гайдамаків складала по різним оцінкам від 3500 до 5000 осіб, то ж повстанці почали підготовку до штурму Валок.

1 травня повстанці оточили місто, на окраїнах пачались запеклі бої. Озброєні, хто чим (вила, коси, сокири, обрізи, мисливські рушниці тощо), повстанці безстрашно та сміливо бились, часто в рукопашну, проти озброєних до зубів більшовиків з гвинтівками та кулеметами. Успіх безперечно був на боці валківчан. Більшовикам та їх холуям з місцевого населенням (привіт колабораціоністським блядям, надіюсь вас єбуть чорти в пеклі) довелось швидко телеграфувати до Харкова з проханням надати допомогу. Вони просили відправити артилерію, „…поскольку население боится разгрома сел артиллерийским огнем…“. Повстанцям вдалося захопити південну частину міста, на якій була розташована в'язниця (наскільки я зрозумів — в'язниця була десь в районі стадіону та спорткомплексу). З неї звільнили 800 заручників. Але пізніше гайдамакам довелося відступити на північ.

Цього перепочинку вистачило більшовикам для стягнення до Валок додаткових сил. На допомогу валківським комісарам харківське керівництво прислало батальйон піхоти і бронепоїзд. Очолив карательні війська комісар Роберт Ейдеман, що прославився своєю нелюдською жорстокістю (внєзапно, але закономірно його вулиця в Харкові існувала аж до 2014-ого року).

В битві біля станції Ков'яги (10 км від Валок) військо повстанців було розбито. Захоплений у полон командир Сорокін був арештований. Залишки війська на чолі з Білецьким прийняли бій з ворогом біля Сніжкова (в минулому Сніжків Кут), але їм довелося відступити в ліси. В подальшому збройний опір українських повстанців на Харківщині поволі вщух після масових розстрілів, масових наборів молоді до військ і впровадження політики НЕПу. Втім, спорадичний опір тривав до 1923 р. і лише початок колективізації та примусового входження селян в колгоспи ненадовго відродив селянський спротив, за що совєти відплатили геноцидом-голодомором 1932-1933-их років, щоб остаточно придушити волю українців.

Таким чином, насправді, проти більшовицьких загарбників відчайдушно боролись і тут, на Слобожанщині, що абсолютно не клеїться з пропагандою ворога, який методично витравлював героїчні моменти з нашої історії (щоб ви зрозуміли у відкритому доступі, я навіть не зміг знайти імена очільників повстання), залишаючи лише зраду, зневіру та казочки „про хліб-сіль“. Головне знати і не забувати про це!

пс1: якщо така тема цікава, буду час від часу щось писати, так що лайк та репіст радісно вітається

пс2: на жаль, я не знайшов ЖОДНОГО фото, щоб проілюструвати дану подію, тому просто додаю фото військ УНР на марші