site.ua
член клубу

Обрій убрався криваво-червоним. Цей захід сонця був особливим.

Старий не міг сказати, чим він відрізнявся від тисячі інших заходів, та й не хотів. Він ніколи не вірив у забобони.

Зрештою, яка різниця, якого кольору небо, якщо дивишся на нього з вікон власного маєтку?

Гості так і не приїхали. До біса таких гостей! Він вже звик до людей, він звик до їх зарозумілості і пихатості. Він звик, що його обходять стороною і не тиснуть руки. Нічого, він ще їм покаже. Всім покаже.

Колишній козацький полковник сів на коня і направив його в бік свого маєтку.

Вже починало темніти, але люди ще впізнавали свого благодійника і, нарочито посміхаючись, вітали його.

Втомлені після жнив, йдучи уздовж поля, селяни кланялися проїжджаючому пану. Полковник мав левову частку з продажу врожаю, який вони збирали. Набагато більшу, ніж повинен був мати.

Його власний слуга, який дістався йому «у спадок» від минулого поміщика, допоміг пану злізти з коня, і в поклоні запитав:

— Якщо пан дозволить, можу я на сьогодні бути вільний?

Полковник знав, як всі навколо його ненавидять. Але за ним була сила. І йому подобалося цю силу мати.

— Іди, Яків.

Слуга ще раз вклонився, і зник у темряві ночі, що невпинно насувалася.

Полковник увійшов в свій маєток. Не царський палац, але набагато краще, ніж будь-який козацький курінь. В їдальні на нього чекала приготовлена служницею вечеря, але він не мав настрою для їжі.

Криваво-червоний захід змінився грозою. За грозою пішла блискавка і злива.

Гнат Галаган знаходився один в своєму великому заміському маєтку, і смерть вже була на його порозі.

Старіючий полковник лежав на самоті на своєму царських розмірів ліжку, ховаючись у простирадла з шовку. Він не міг заснути тієї страшної літньої ночі.

Залишивши марні спроби вдатися до сновидінь, він сів на ліжку, і почав слухати зливу за вікном.

Краплі дощу грали власну музику, яка була непідвладна свідомості Гната. Слухаючи дощ, він згадував минулі часи на Січі, згадував пісні, які вони співали в юності, згадував давно забуті слова і мотиви, які тепер грає лише вітер в степу. Він шкодував. Він сумував.

Через деякий час йому почало здаватися, що він чує її. Він чує ту саму мелодію, ті самі слова ... але ж це було так давно.

Мелодія стала ще чіткішою, і серце Гната стало калататися все сильніше. Хтось співав. Хтось співав ту пісню. Гнат чув цю пісню лише одного разу. В той день.

Старий козацький полковник, а за сумісництвом—зрадник, що прирік Запорізьку Січ на смерть, вибіг з жахом зі своєї розкішної спальні.

Це не могла бути вона!

Галаган схопив шаблю, що висіла на стіні, подаровану йому колись полковником царської гвардії Яковлєвим.

Галаган вихопив з жупана заряджений пістоль, який він завжди тримав при собі, і який йому щовечора особисто заряджав слуга.

Наляканий старий направив пістоль на вхідні двері свого маєтку, і було чутно, як йому страшно. Його руки тремтіли, а серце стукало, як шалене.

Пісня, що доносилася з вулиці, ставала все голосніше, і нарешті, зупинилася, діставшись його дверей.

Настала тиша. Тремтячий полковник не чув нічого, навіть стукіт власних зубів, які начебто танцювали в дикому язичницькому танці.

А потім його вразив спалах. В один момент він просто втратив зір, він просто перестав бачити, і він закричав. Закричав протяжно, закричав, тому що знав, що буде далі. Він вже бачив це в численних снах.

Коли через кілька секунд він знову зміг бачити, він з жахом виявив, що двері його маєтку розкриті навстіж. А на порозі стояли вони.

Ті, що вижили. А за їх спинами стояли загиблі. Стояли ті, кого Гнат Галаган наказав катувати і в муках вбити. Стояли ті, кого Гнат Галаган наказав посадити "на палю", а потім спустити по Дніпру, "в назіданьє". Всі вони дивилися на нього. В їх крижаних, палаючих очах, він прочитав свою долю.

І вони наближалися.

Гнат Галаган вистрілив. Але клуби диму не охопили непроханих гостей, сталева картеч не вилетіла зі ствола, і нічні привиди не зникли, як страшний сон. В пістолі не було пороху! Буря думок пронеслася тоді в галагановій голові, але у нього не було часу роздумувати. Він відкинув пістоль, і замахнувся шаблею.

Сталь зіткнулася зі сталлю, і "царський подарунок" з вереском розлетівся. За ним пішов один потужний удар кулаком, який мало не позбавив полковника свідомості.

Полковник Прилуцький і Чигиринський, шляхтич Гнат з роду Галаганів, лежав на підлозі власного маєтку, і ніхто не міг врятувати його від нелюдського страху і жаху, який його охопив.

Навколо нього стояли і живі, і мертві. Вітер буйний, посланник українського степу, нарешті, вибив віконниці у вікнах, і тепер співав Галагану реквієм.

Ніхто не проронив ані слова. Та й сам полковник не зміг видавити з себе жодного благання про пощаду. За них говорив вітер. За нього говорив жах.

Підвівши очі, полковник з подивом виявив не багато прикрашений візерунками дах свого останнього притулку, а темне, як його душа, українське небо.

Потім він відчув, як його тягнуть. Хтось тягнув його донизу, туди, звідки не буває порятунку. Зрадник опустив погляд, і закричав. Цей крик заглушив буйний вітер, забравши весь Галаганів жах і страх подалі, в нещадний, і разом з тим, прекрасний український степ.


https://site.ua/solid/28578/

solid
Serafim Gordienko

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації