site.ua
член клубу

Грубі пальці старого кобзаря ніжно торкаються струн бандури, і чарівні звуки забутої пісні, немов із самої глибини душі, немов із космосу, розтікаються луною по безкрайньому українському степу...

Що для тебе Україна? — раптом запитав юнака старіючий полковник Шрам.

Молодий козак із сумним обличчям опустив очі, з хвилину дивлячись у догораюче полум'я.

І коли вже здалося, що відповіді не послідує, Шрам почув:

— Пісня. Моя Україна — це пісня.

Пісня? — питально підняв брови полковник.

— Пісня, батьку. — витримавши секундну паузу, хлопець продовжив.

Пісня помираючого козака за коханою дівчиною, яку він більше ніколи не побачить,— юнак підкинув гілочку в багаття, і полум'я розгорілося з новою силою.

— Пісня про горюючу матір за сином-зрадником, — козак продовжував. — Пісні про великі перемоги героїв минувших днів. Пісня про вітер, що має таку ж душу, як і ми з тобою, батьку. Пісня про любов, пісня про життя, пісня про смерть,— з кожним словом молодого козака полковник чув, як його голос починає тремтіти.

— Чому пісня, синку?

— А тому, батьку, що не сухі літописи наші внуки будуть згадувати зі сльозами гордості через роки. Не химеристі роботи академіків їх будуть надихати на подвиги, не мертві музейні експонати покажуть їм, що таке душа України. А пісня. Пісня, яка так само через сотні літ лунатиме зеленим українським степом. Бо в ній є життя, батьку, а життя є душею. А душа є Бог.

— А якщо пісні забудуть?

— А якщо їх забудуть, батьку, не буде й України. Бо пісня наша — щит мови. Не буде пісень, не буде віршів, не буде дум із баладами — не буде краси в нашій мові, найспівучішої у світі. І тоді помре мова. А з мовою помре й Україна.

...

Подорожні замовчали. Вони мовчали довго, і з ними почав розмовляти нічний степ. Далекий вій нічного звіра, спів цвіркунів і шелест колосся, яке роздував тихий вітер, були мовою українського степу. Такою красивою й такою дикою. Вони мовчали і слухали її.

...

Пісню нічного степу перервав самотній метелик, влетівший у догораюче полум'я багаття. Опаливши крило, малюк упав під ноги молодому козаку. Юнак зітхнув:

— Хіба не в цьому, батьку, наша доля?—промовив козак старому полковнику, вказуючи на тріпочущого в агонії метелика. — Кожні сто років ми ліземо у вогонь, не думаючи про власне життя, і кожного разу обпікаємося. Так, воістину, метелик—найхрабрійший із вольної звірини.

Сказавши це, молодий воїн нахилився до метелика, який вже перестав боротися за життя. Взявши його в обидві руки, козак прошепотів щось мовою, якої полковник не розумів, і розкрив стиснуті долоні.

Ще хвилину тому мертвий, метелик, тепер вже живий і здоровий, випурхнув із рук козака й полетів у нічний український степ.

Старий полковник Шрам не зронив ані слова, лише дивився у сумні юнацькі очі, які, як йому вбачалося, під час польоту метелика на секунду прийняли радісний відтінок.

— Знаєш, батьку, можливо в цьому наша доля, — молодий козак із сумним обличчям піднявся, накинув на себе жупан, і вже розвертаючись до свого коня, проронив тихим голосом:


"Але я її зараз змінив" ...


solid
Serafim Gordienko

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації