Грубі пальці старого кобзаря ніжно торкаються струн бандури, і чарівні звуки забутої пісні, немов із самої глибини душі, немов із космосу, розтікаються луною по безкрайньому українському степу...

5fb3a25e7167e.jpeg

Що для тебе Україна?— раптом запитав юнака старіючий полковник Шрам.

Молодий козак із сумним обличчям опустив очі, з хвилину дивлячись у догораюче полум'я.

І коли вже здалося, що відповіді не послідує, Шрам почув:

— Пісня. Моя Україна — це пісня.

Пісня? — питально підняв брови полковник.

— Пісня, батьку. — витримавши секундну паузу, хлопець продовжив.

Пісня помираючого козака за коханою дівчиною, яку він більше ніколи не побачить,— юнак підкинув гілочку в багаття, і полум'я розгорілося з новою силою.

— Пісня про горюючу матір за сином-зрадником, — козак продовжував. — Пісні про великі перемоги героїв минувших днів. Пісня про вітер, що має таку ж душу, як і ми з тобою, батьку. Пісня про любов, пісня про життя, пісня про смерть,— з кожним словом молодого козака полковник чув, як його голос починає тремтіти.

— Чому пісня, синку?

— А тому, батьку, що не сухі літописи наші внуки будуть згадувати зі сльозами гордості через роки. Не химеристі роботи академіків їх будуть надихати на подвиги, не мертві музейні експонати покажуть їм, що таке душа України. А пісня. Пісня, яка так само через сотні літ лунатиме зеленим українським степом. Бо в ній є життя, батьку, а життя є душею. А душа є Бог.

— А якщо пісні забудуть?

— А якщо їх забудуть, батьку, не буде й України. Бо пісня наша — щит мови. Не буде пісень, не буде віршів, не буде дум із баладами — не буде краси в нашій мові, найспівучішої у світі. І тоді помре мова. А з мовою помре й Україна.

...

Подорожні замовчали. Вони мовчали довго, і з ними почав розмовляти нічний степ. Далекий вій нічного звіра, спів цвіркунів і шелест колосся, яке роздував тихий вітер, були мовою українського степу. Такою красивою й такою дикою. Вони мовчали і слухали її.

...

Пісню нічного степу перервав самотній метелик, влетівший у догораюче полум'я багаття. Опаливши крило, малюк упав під ноги молодому козаку. Юнак зітхнув:

— Хіба не в цьому, батьку, наша доля?—промовив козак старому полковнику, вказуючи на тріпочущого в агонії метелика. —Кожні сто років ми ліземо у вогонь, не думаючи про власне життя, і кожного разу обпікаємося. Так, воістину, метелик—найхрабрійший із вольної звірини.

Сказавши це, молодий воїн нахилився до метелика, який вже перестав боротися за життя. Взявши його в обидві руки, козак прошепотів щось мовою, якої полковник не розумів, і розкрив стиснуті долоні.

Ще хвилину тому мертвий, метелик, тепер вже живий і здоровий, випурхнув із рук козака й полетів у нічний український степ.

Старий полковник Шрам не зронив ані слова, лише дивився у сумні юнацькі очі, які, як йому вбачалося, під час польоту метелика на секунду прийняли радісний відтінок.

— Знаєш, батьку, можливо в цьому наша доля,— молодий козак ізсумним обличчямпідвівся, накинув на себе жупан, і вже розвертаючись до свого коня, проронив тихим голосом:


«Але я її зараз змінив» ...

5fb3a7d945944.jpg