site.ua
shershen.shershen
Шершень Шершень
член клубу

«Просіть і буде вам дано, шукайте

і знайдете, стукайте і відчинять вам»

Мат.7:7

Так на ціле життя і вкарбувалося в пам'ять – мама, задубіла і опухла на холодному ліжку і ниючий біль, байдужо розлитий в тілі…

Їх було в сім'ї восьмеро. Двоє батьків і шестеро дітей. Родина Тютюнників. Тридцять третій пережило троє: Маня, Льоня і найменшенька десятирічна – Дуся. У селі Бригадирівка, тепер Балаклейського району Харківської області, вижити, під опікою «батька всіх народів», було непросто. Вона – вижила. Лишень одубле мамине тіло так і не забулось ніколи.

Дитбудинок у Краматорську був домом до 41-го. Тільки встигла завчити на все життя вірші про «великого Сталіна» і не меншого Леніна, як прийшли інші «вихователі». Філософський дискурс нових визволителів не дуже відрізнявся від попередніх – однаково обожнювали працю. Особливо працю молодих сиріт на загальне благо. Дуся вже знала, шо «Труд – облагораживает человека», тепер праця мала її звільнити. «Arbeit macht frei!» І Дусю повезли в Німеччину. Її, облагороджену радянським трудом, німецька праця мала зробити вільною. «Jedem das Seine!» - «Кожному своє!» А зі свого вона мала тільки колоду карт та металеву ложку…

Світе ясний! Та ж, навіть, вимовити спершу оте чудернацьке «Мельзунген» було за межею можливості. А проте, живуть же тут люди! І, коли дружина бауера, в якого працювала Дуся, на День її, Дусиного, народження запропонувала вибрати собі з цілої купи власних, господарських туфель, пару до вподоби, як подарунок, Дуся взяла найгарніші. Замаленькі черевички тиснули немилосердно, а носила. Хотілося ж бути гарною! У двадцять літ цього хочеться, попри те, що виходить такою бути само собою…

Далі була ткацька фабрика та ціла зграйка, з цілої України, дівчат. І, у темряві сонного бараку, під тихе схлипування сусідок, не спалося, сухими до розпачу очима вдивляючись у темну стелю. І плакати хотілось від того, що не було за чим – дому, за яким лили сльози подруги, з тридцять третього не існувало. І сама-самісінька у розхристаному, одурілому від війни світі, лишалася загальна улюблениця Дуся.

Скільки було тих безсонних ночей?! А Бог один відає – ніхто більше ж не бачив її з тими страшними від невилитого плачу очима, бо з приходом дня Дуська, як ртуть жвава, літала цехами Die Weberfabrik, а вечорами збирала навколо себе чи не всіх мешканок свого бараку – співала. Наловчилася, ще у дитбудинку, на гітарі. Кілька наївних акордів, кілька простих рядків… Ех, рвали б душі струни в клоччя, так і жили б з пошматованими, але не рвала Дуся – стібочками вміла позшивати.

Як поспівали – ворожила. Таки на тій старезній, бозна звідкіль добутій колоді, без найменшого поняття у гадалчиному ремеслі, «кидала на карти» усім, хто просив. І, диво-дивне: виходила у Дусі для всіх любов велика, та несподівана, та довга-довга, як саме життя. Всім так пророчила. І себе – не минала.

…Певно, вона його собі виворожила навесні 45-го. І не знатимемо вже точно, як зустріла свого Василя, на якій з вуличок того невимовного Мельзунгена? А знайшла. І не відала про що й говорила, а закрутило-замлоїло… Господи, чи ж не Ти даєш по всякому прошеному?!

І після кількох місяців до зорі говореного, знала Дуся, що він – тільки її, а звати його Василь, а прізвище – Дзюба, а сам – з Західної України і працює, отутечки, на шахтах біля Касселя, у двадцяти кілометрах… А більш нічого й не треба було Дусі. Та й йому, зрештою, теж…

Мельзунген радянські війська взяли на кілька днів пізніше від Касселя. Та, навіть, якби взяли у той же день – все одно б вони більше не бачились. Остарбайтерів-громадян СРСР повертали назад якомога швидше. І напаковані радянськими громадянами ешелони перли уже тепер в радянські бараки. Як було знайтись у тлумиську пасинків, що їх зганяла до купи соціалістична мачуха, після німецького в комуністичний рай? Дуся потрапила назад в Краматорськ. Василь – повернувся додому.

У січні 46-го народилася первісток Дусі і Василя – Люда.

Дуся вже й геть не залишалася одна – знайшлася старша сестра Маня і, взявшись допомагати молодшій, гляділа Людочку. А Дуся… А Дуся рушила в дорогу. На Захід.

Як можна описати шляхи її?! Бракує не слів – відчуттів, щоб передати страшний дух тієї епохи. Війну на Західній Україні, радянський терор, спротив УПА. Як цією палаючою землею ходила молоденька жіночка – від села до села, від Тернополя до Станіслава, від Станіслава до Дрогобича, від Дрогобича до Львова, потім знов на Тернопілля, на Волинь, з Волині на південь, аж до Самбірщини?!… Уявити страшно, писати втомишся, а вона ходила. І шукала свого.

Василя.

Дзюбу.

З Західної України.

У 47-му лютував по Великій Україні голод і Дуся, вчергове навідавшись додому, пішла «на Западну» знов. Не стільки шукати свого Василя, а добути хоч чогось їстівного аби, вже не вперше, перетривати і вижити…

…Скільки ж ішло їх, збідованих та голодних з тієї «Великої України» на ту буйну «Западну»?! З тієї, катованої висотаної до останку, шрамованої найродючішої землі на дрібні Галицькі суглинки просити хліба, міняти все, що ще залишалося з якихось речей на той же хліб! З Західної «совіти» ще не сміли вигрібати повністю все – воювали кляті «бандєри». І тому залишався в селян ще хліб. І тому, з умиротвореного, знекровленого Сходу та Півдня йшли та йшли, незважаючи на смертельну небезпеку, вервички опухлих з голоду прохачів…

… Вона знайшла його цілком випадково. Дуся зайшла у Поповичі, сама дивуючись, що забула у тому, вже останньому, перед Польщею, українському прикордонному селі. Спинилась біля хати Каськи Гавіркової і попросилась «на виміну» - мала на меті зміняти трохи ситцю, якого притягла з собою, на якісь харчі. Каська була кобіта цікава і язиката в додатку до того, що добра. Всі ці якості так органічно поєднувались у дрібному Касиному тілі, що спонукали Дусю присісти на кілька хвилин на перелаз і – уже, Господи, чи не в стотисячний раз! - спитати про Василя.

Дзюбу.

З Західної України.

Мабуть, таких співпадінь не змалювала б фантазія найвигадливішого романіста. Кася ошелешено дивилась на Дусю і від враження, прикривши рукою рота, аж присіла, - «У Німеччині був?! Та ж то мій сусід!!!»…

Доля рідко буває сентиментальною, а те, що виглядає милосердям, швидко набирає рис іронії. Злої іронії. Василь уже був одруженим з іншою. Євдокія дивилась на того, за ким сходила, ні, не версти – роки, а він безпорадно стояв розвівши руки і нічого, нічого-нічого, анічогісінького сказати не міг…

Вони погодились залишити все, як є. Тільки Василь наполіг, щоб Дуся взяла з собою пшениці. Скільки зможе нести. Для себе і для дочки. Міг дати більше, бо працював на колгоспному млині. І відтоді, ризикуючи поїхати до білих ведмедів, Василь постійно тягнув з млина зерно – готував для Неї. Голод лютував ще довгих два роки. І Дуся їздила чи не щомісяця за добровільною Василевою даниною. Ночувала у сусідки Катерини і, забравши налаштований для неї провіант, тихо щезала з села. У неї не було часу і можливостей на «романтику» – потрібно було, не потрапивши з клунком хліба в руки патрулям «стребків» та НКВДешників, пішки добрести до Лядської Волі у двадцяти кілометрах від Попович, щоб, з великими труднощами сісти на потяг…

Пройшли страшні 47-й, 48-й, 49-й. З початком п'ятидесятих, Дуся перестала навідуватись до Попович. Серце – сильне. Йому що скажеш – те й буде. І не забувши, навіть, змириться. Байдуже, що говоритиме розум. І душа, хоч не могла й стати на міру, а все ж раділа. Вона знайшла!

У 52-му Дуся одержала листа. Все від тієї ж Катерини. І тепер уже іронічна доля полегшено сміялась сама з себе – Василь залишився сам. Євдокія скріпила серце і знов поїхала до Лядської Волі, щоб ще, хоча б раз, пройти тією дорогою, що для неї була Дорогою Життя…

29 квітня 1952 року вони одружились. Євдокія донька Олексія, роду Тютюнників, з селища Бригадирівка Харківської області і Василь син Івана роду Дзюба з с.Поповичі Мостиського району Львівської області. У них четверо доньок, шестеро онуків і дев'ятеро правнуків. Вони прожили разом сорок років.

…Баба Дуся відійшла у дві тисячі першому. Вона добре пам'ятала свою власну війну, у якій воювала зі світом за своє життя, любов, дітей. Мільйони таких же, як вона, ніколи не розкажуть про свою боротьбу. Вони, як і баба Дуся, не бачать у ній нічого героїчного. Але кволе брязкання медалей і фальшиві дзвони монументальних комплексів не можуть заглушити перший дитячий плач – сотні і сотні тисяч живих пам'ятників Матерям України - тим, хто переміг, перетривав, вижив і врятував нас.

Подивись на дітей, Україно – заглянь в їх очі. Ті маленькі допитливі очка – твоє майбутнє. Дивись їх очима на своє минуле. І шукай всюди тільки любов. Бо її можна знайти, навіть, якщо знати тільки одне ім'я. Живи, Україно – в тім твоя перемога!

Матерям України, з шаною і поклоном.