site.ua
член клубу

Поки вся Україна вдивляється у протести в Хабаровську та Білорусі, в центрі Росії розгортається менш гучний, але не менш важливий процес. У Середньоуральську поблизу Єкатеринбурга виникла де-факто суверенна УНР – «Уральська народна республіка», щоправда – поки у межах одного монастиря. Владімір Путін довго вирощував монстра політичного православ’я для зміцнення своєї влади – невже прийшов час творінню постати проти свого творця?

«Томос» від Сталіна

Західна Європа була і залишається єдиним місцем на планеті, де одна релігійна організація – Католицька церква – певний час була могутнішою за державні структури. У зрілому та пізньому Середньовіччі Папи зводили на престол та скидали імператорів, організовували Хрестові походи та ділили ще не відкриті колонії між європейськими метрополіями. Саме незалежність церковних структур зі своїми адміністрацією, бюджетом, судочинством та навіть військом стала вирішальним фактором розвитку демократії у Старому Світі – прообразом ідеї розподілу влади.

У Східній Європі того не сталося – там головувала візантійська ідея «симфонії», соборності церковної та світської влади. На практиці це призводило до перетворення православних ієрархів на підлеглих, а то і слуг князів та царів. Єдиним винятком стало 17 століття – на його початку, в Смуту, патріарх Філарет, батько царя, сам носив титул Великого государя, фактично правив разом із сином та остаточно перетворив Патріарщину, свої землі Підмосков’я, на державу в державі. У другій половині сторіччя те ж саме намагався організувати Великий господин і государ патріарх Никон – творець Розколу та автор концепції «священство вище царства». Після падіння останнього почалося поступове поглинання церкви державою, і завершився цей процес 1721 року із скасуванням Петром І патріаршества взагалі та утворенням замість нього Святійшого синоду. Наприкінці 18 століття влиття церковної влади у світську зайшло так далеко, що сукупність керівних органів російської церкви офіційно іменувалася «Відомством православного визнання»!

Такими само політизованими були і стосунки православ’я з більшовиками. 1917 року останні не завадили відродженню патріархату, зате 1925 року, зміцнившись, не дозволили церкві обрати нового керівника. Про масові репресії проти духівництва та присилування до лояльності до влади не варто і згадувати. Лише у вересні 1943 році російське православ’я отримало від Сталіна свій «томос» – сучасну назву «РПЦ» і нового патріарха. Тим не менше, після Другої світової репресії продовжилися, а потім, за зізнанням голови Ради у справах релігій Костянтина Харчева, «жоден кандидат на посаду єпископа або іншу високу посаду, хай би член Священного Синоду, не отримував її без схвалення ЦК КПРС і КДБ». Але при тому РПЦ все ж не була інтегрована у систему радянської влади.

Зрощення до невіддільності уряду і церкви відновилося після 1990 року. Хоча формально Росія – світська держава, РПЦ там продовжує виконувати функції міністерства пропаганди, особливо – за кордоном. 30 років українського суверенітету – це 30 років заяв про канонічну території Московського патріархату та спільну віру братніх народів і 30 років проклять незалежним від Росії православним церквам України. Відлучення Москвою себе від світового православ’я через створення 2018 року ПЦУ – наочне свідчення того, що для неї політика важливіша за віру.

«Російський Талібан»

В останні роки в Росії семимильними кроками формується щось на кшталт православного Талібану – ультрареакційної ортодоксальної мілітаризованої течії серед духівництва та мирян. Все почалося з акції «Пуссі Райот» 2012 року та криміналізації у 2013 році «образи почуттів віруючих». Далі – після початку війни на Донбасі – люта пропаганда, зокрема за «віру святую» проти українських «розкольників». Накручені телевізором та забезпечені державною підтримкою «козаки» та православні активісти типу Дімітрія Ентео громлять виставки, підпалюють кінотеатри через фільм «Матильда», нападають на акції опозиційних політиків. Кілька найкривавіших злочинів в Криму та на Донбасі здійснили не офіційні окупаційні сили, а т.зв. «самооборона» та «ополчення», в лавах яких перебувають чимало «козаків». Діяльність цих людей підсилює владу Москви та дозволяє менше бруднити руки російській поліції.

Але є одне але. Серед значної частини противників Путіна є не тільки ті, хто невдоволений тим, що Путін – аж занадто Путін. Є й такі, для яких він – недостатньо Путін. І лише питанням часу був виступ цих людей проти Кремля з реакційного боку. Криза 2020 року (коронавірус+зубожіння+обнуління) якнайкраще підходила для цього – залишалося знайти лідера. І ось він з‘явився.

Сєрґій (Ніколай Романов) народився 1955 року, отримав середню юридичну освіту і працював в міліції. У 1986 році за розбій з убивством, смертельну ДТП та розкрадання держмайна отримав 13 років колонії. Після відсидки у 1998 році трохи повчився в Духовній академії, 2001 року став пресвітером, 2006 – схімонахом, 2009 – схіігуменом заснованого ним же Середньоуральского жіночого монастиря (на землях, рейдерські віджатих у фермерів). Уже тоді був реакційним монархістом і противником екуменізму.

У 2014 році він з Наталею Поклонською, російською «прокурором Криму», знайшли одне одного на ниві «царебожія» – учення про відкупну жертву царя Ніколая ІІ та необхідності всенародного покаяння за його убивство. З 2018 року Сєрґія остаточно понесло – він виступив проти ідентифікаційних кодів, банківських карт, електронних страховок і веж 5G.

25 грудня 2019 року Сєрґій заявив, що Росія знаходиться під «жидівським ярмом», а з Кремля керує «двійник Путіна з силіконовим обличчям», який є «лжемессією» і «Антихристом». 26 квітня 2020 року заперечив реальність пандемії коронавірусу, прокляв тих, хто «зазіхає на закриття храмів» на карантин і піддав анафемі усіх віруючих в цю інфекцію. За останнє наступного дня він був заборонений у служінні, а 7 липня оштрафований на 90 тисяч рублів (але досі не заплатив).

Однак схіігумен ще з 13 травня забарикадувався у Середньоуральскому монастирі, не пускає туди призначеного єпархією іншого священника, майже не пропускає журналістів (а на деяких, як-от Ксенію Собчак, його люди нападають) і закликає козаків з усієї Росії боронити його від поліції та Росгвардії. Постійно у монастирі проживають понад 500 людей, зокрема і дітей.

Після цього Сєрґій фактично оголосив війну російській владі. 26 травня він назвав майбутню вакцинацію від COVID-19 «чіпуванням населення» від «фашиста» Біла Гейтса. 25 червня сказав, що «зараз головний ворог у Росії – це Російська православна церква». 3 липня єпархіальний суд вивергнув Сєрґія із сану, залишивши монахом. У відповідь він повторив, що монастир не покине, зате перестане згадувати у молитвах «єретика» патріарха Кирила (Гундяєва), і знову викрив «зраду, фарисейство і лицемірство» Путіна і патріарха, яких «оточують хабадники і сатаністи».

Далі – більше. 9 липня Сєрґій зажадав скидання з престолу Кирила, 12 липня вимагав від Путіна передати собі президентську владу, погрожуючи судом і скликанням всенародного ополчення, а 25 липня фактично прокляв обох: «Гундяєв, ти здохнеш, як Никодим Ротов, біля ніг свого господаря Антихриста. Путін, ти не можеш перемогти слово. Путін, ти не прийдеш до покаяння. Участь твоя в руках гніву народу Божого і дні твої полічені, тебе зважено і знайдено легким». У відповідь на вимогу єпархії звільнити монастир схіігумен пригрозив «бойовою тривогою», крім того з’ясувалося, що він ще й прописаний безпосередньо там.

А тепер оцініть усю ситуацію в комплексі. В Росії, де активістів хапають навіть за порожні плакати, а Свідків Ієгови судять просто за читання Біблії, уже місяць існує непідконтрольна жодній владі територія, хай і невелика, куди не ходить поліція і лідер якої відверто витирає ноги об президента і патріарха. Вам не здається це дивним?

Майбутнє політичного православ’я

Більшість з нас звикла ставитися до російського православ’я (і в Росії, і в Україні) зі скептицизмом. Лицемірно виглядають «мерседеси» ієрархів на тлі євангельської проповіді про бідність; відмова вставати на честь загиблих українських воїнів поряд із укриттям російських бойовиків у лаврах; самобудови церков на історичних пам’ятках при звинуваченні опонентів у захопленнях храмів. Це все наслідки ситуації, коли три чверті росіян називають себе православними, але лише 5% виконують приписи своєї конфесії, а третина з них геть не вірить у Бога! Чого б церкві з такою паствою бути інакшою?

Але якщо діяльність «Міністерства православ’я» відштовхує від РПЦ молодших і ліберальніших парафіян, які переходять на позиції атеїзму, агностицизму чи їдуть в інші церкви, то з консерваторами картина інша. У російському православ’ї є і справжні вірні – і чим вищий рівень їхньої релігійності (і чим вони старші), тим ближче вони до посконно-консервативного погляду на церкву і світ. Від половини до 60% росіян упевнені у всіляких теоріях змови – і ось вони-то і є аудиторією Сєрґія і йому подібних. Можна скільки завгодно звинувачувати схіігумена у мракобіссі, проте не можна заперечувати, що він справді вірить у свої слова і готовий взяти за них мученицький вінець, а не прикидається через сприятливу кон’юнктуру.

Епідемія поставила РПЦ перед подвійним викликом. З одного боку, вплив церкви на громадянське суспільство і навіть власних вірних зменшується. Кількість парафіян падає, корупційні та гомосексуальні скандали частішають, а у стосунках з Україною та Константинополем – взагалі повна катастрофа. У Кремлі все ясніше розуміють, що теперішня РПЦ з підпорки режиму перетворюється на тягар – і роблять відповідні висновки. Я не здивуюся, якщо скоро Кирило «за станом здоров’я» піде на покій, а патріархом оберуть значно прагматичнішого «духівника Путіна» Тихона (Шевкунова).

Але це посилить другу проблему – із внутрішніми «істинно-православними» дисидентами. Тими, які незадоволені розкішшю ієрархів і справді вірять у згубність веж 5G та штучне походження коронавірсу. Тими, хто всупереч теперішнім заборонам збирався на богослужіння, проклинав своїх лояльних державі єпископів та їздив до інших єпархій. Тими, хто дослухається до різних «старців» про скоре захоплення церкви Антихристом (такий є серед моїх шкільних друзів). Слова Сєрґія про чіпи у мозок, жидомасонів при владі та єретика Кирила падають на підготовлений ґрунт. А Тихон у своїй Псковській єпархії храми від вірусів зачиняв швидко і жорстко.

Отже, як ніколи сильна примара фактичного розпаду російського православ’я на ще більш лояльне державі офіційне визнання та на катакомбну мережу «ревнителів древнього благочестя», навіть якщо формального розколу не станеться. І кривавий штурм монастиря схіігумена (а інакшого не буде – той реально не боїться тюремного строку і відступати йому нікуди) може стати каталізатором цього процесу. Сєрґій ж неначе списаний з протопопа Авакума – тому Росгвардія і не поспішає.

Чи прорахував Кремль усі небезпеки такого варіанту – нового розколу і виходу ультрарадикальних православних з-під формальних церковних обмежень – поки незрозуміло. Можливо, Путіну так кортить побачити себе новим Петром, що й нові старообрядці його не лякають. Але одне можна сказати точно – якщо ти десятиліттями підживлював «православний Талібан» заради використання проти ворогів, будь готовий до бумерангу.

Справжні таліби, дбайливо випестувані США на противагу радянським окупантам, після війни відмовилися лізти назад у коробку для фігур. Цілком можливо, що і російські православні екстремісти першою своєю жертвою зроблять саме путінську владу.

Бо у Бога точно є почуття гумору.

Фейсбук автора

sergii.gromenko
Сергій Громенко

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації