site.ua
sergii.gorbachov
Сергій Горбачов
член клубу

"Міст шпигунів" Стівена Спілберга - потужна історія про те, що почуття обов'язку перед законом і перед країною - не одне й те саме. Що чесно виконувати свою роботу - подекуди означає йти проти більшості. Що залишатися людиною - найважча справа на землі. Варто подивитися.

І цей фільм також - про дитячий жах війни.

Одна з найсильніших сцен стрічки викликала у залі сміх, а у мене - запаморочливе дежавю з дитинства. Я не можу звинувачувати тих, хто сміявся. Вони виросли в іншій країні, де вже нема "атомного психозу".

Дія відбувається в кінці 50-х- на початку 60-х. Герой Тома Хенкса ньюйоркський адвокат Донован приходить додому і бачить, як його син (майже мій ровесник, трохи старше) наповнює ванну на випадок атомної війни (бо воду ж відключать, треба запастися), а потім показує батьку аркуш, на якому намальована зона ураження, якщо бомба вибухне над Емпайр Стейт Білдінг. Їх будинок - у цій зоні, він не вціліє.

Про це дітям розповідали у школі. І показали документальний фільм про вибух атомної бомби.


Камера крупно вихоплює дитячі обличчя. Залиті сльозами обличчя насмерть переляканих американських дітей.

Нам про це теж розповідали у радянській школі. І фільми показували такі самі.

Наше дитинство було просякнуте повсякчасним переляком по обидва боки "залізної завіси". Думаю, зараз дехто навіть не знає значення цього терміну. А ми його не просто знали: відчували всім тілом. Фізично відчували.

Моє власне дитинство пройшло у Запоріжжі поруч з заводом, який виготовляв кабель та провід, фактично - напіввійськовим. Від нашого дому до огорожі заводу - метрів 15-20, не більше, майже впритул.

Кожного тижня (а подекуди - й частіше) на заводі влаштовували навчання на випадок війни, коли весь персонал мав негайно покинути робочі місця і зайняти місця у бомбосховищах. Бо існувала непохитна впевненість, що "у разі чого" завод є першочерговою мішенню для бомбардування.

Сигнал до навчань подавали сиреною, яка розтинала повітря на багато кілометрів навкруги і своїм виттям виймала душу до запаморочення.

З кожним її завиванням я яскраво уявляв, як спалах нестерпного світла спалює занавісочки у вікнах (чому саме занавісочки - не знаю, мабуть, щось подібне бачив на екрані). А потім наш затишний двоповерховий будинок на 12 квартир, у кожній з яких жили мої друзі-ровесники, на тло змітає вибухова хвиля. І залишається лише обгорілий фундамент. А навкруги - випалена пустеля.

Тому, коли я дивився "Міст шпигунів", не міг сміятися наївній розповіді наляканого американського хлопчика з мого дитинства.

Цей дитячий жах тотального знищення, мабуть, до цього часу живе у людях мого покоління. Ми змогли майже забути його. Але - не назавжди. І він нас ніколи не покине.

Бо світ - надто крихкий. А пам'ять дитинства - невимовно міцна.