Третій пост присвячую явищу, що не було оцінене мною належним чином в момент свого виникнення. З раннього підліткового віку я був фанатом System of a Down. Like REAAAALLY into it з того моменту як почув лайв версію композиції Aerials в гостях у комрада в перерві між раундами пенальті в FIFA WORLD CUP GERMANY 06 вже й не пам'ятаю в якому році. Заслуховувався за будь-якої нагоди, причому слухав лише їх. До речі, «нагода» полягала в тому, що я завалювався на вихідні до Хресної (а точніше до її Пентіуму третього), вмикав зі свого надзвичайно цінного USB-драйву (2GB fuckyeah) через досить прогресивний Windows Media Player кривуватий ріп їхньої дискографії і доводив можливості апаратури до межі, запускаючи об'ємну графіку NEED FOR SPEED III. Десятки кіл під Sad Statue... Втім, мова не зовсім за те. To cut a long story short, на цей суперкорисний актівіті жодним чином не накладалась нова збірка фронтмена SOAD Elect the Dead з усім її багатовимірним звучанням, ліричними відтінками та політичним нашаруванням вкупі. Не вкладалось все перераховане й в дитячу голову, якій давай щоб «мелодично гриміло на зло всьому світу», як я це зараз собі відтворюю в пам'яті. Виключно з мотивів потакання своєму хворобливому перфекціонізму я не видалив тоді цей альбом, про що сьогодні точно не регретую, зважаючи на просто шалений відсоток пісень, які мені все ж вдалось закаверити з нього. Хоч оту флешку я й загубив...

Це було 10 років тому.
#retr07