site.ua
ruda.pani
Лідія Гайдар (Руда Пані)
член клубу

В аудиторії на першому поверсі жовтого корпусу Київського Державного Університету, що на бульварі Тараса Шевченка в Києві, в добігаючому свого кінця совку. Добровільно. Під поглядами моїх очманілих сокурсників, котрі дивились на мене, витріщивши очі, як на божевільну комуняцьку фанатичку.

Чому я це робила.

Тому що викладач вже зараз не пам'ятаю, якого саме ідеологічного предмета на кшталт "марксистсько-ленінська пропаганда та агітація" (такому дійсно вчили журналістів за радянських часів) сказав, що автоматом поставить залік тому з студентів, котрий просто зараз заспіває йому один куплет з державного гімну УРСР. І сам дуже здивувався, коли я підняла руку.

Звідки я знала слова гімну "соціялистичної України".

Ще школяркою майже на кожні свої канікули та під час свят я приїздила до своїх дідуся з бабусею у Полтаву. А мій, вже давно зараз покійний, дідусь, мав захоплення, якому присвячував весь свій вільний час. Він усюди, де тільки міг, знаходив старі поламані механічні (інших тоді ще не було) годинники, розбирав їх на частини, сам виготовляв, в разі потреби (у нього була маленька майстерня з верстаком у підвалі) до них нові деталі та, зрештою, збирав з трьох-чотирьох непрацюючих одного цілком придатного годинника. В умовах тотального совкового дефіциту хобі діда було дуже корисним для сімейного бюджету - окрім того, що він дарував годинники всім рідним та друзям на день народження, досить багато з них він продавав, та навіть робив на заказ. Але були в нього й самі улюблені годинники, які він не бажав нікому віддавати. Так от - кожного ранку мій любий дідусь десь о пів на шосту вмикав місцеву радіоточку на повну гучність (він тоді вже добряче недочував), щоб перевірити час та завести на добу свої ненаглядні годинники. І от рівно о шостій на всю хату репетував радянський гімн, але десь приблизно за п'ять хвилин до нього Полтава вмикала гімн УРСР, від якого я, брудно лаючись пошепки (як для радяньскої піонерки, а потім комсомолки), кожного дня намагалася сховатися під подушкою, затикаючи собі вуха ковдрою. Але гучність звуку та глухота мого діда були невблаганні - слова того українського гімна на честь совка я вимушено вивчила назавжди та пам'ятаю досі.

Зрозуміло, що так склалося випадково і дивно те, що ця абсолютно зайва та непотрібна нікому, насамперед мені, інформація, саме того єдиного разу в Університеті стала мені в пригоді.

Жоден з моїх однокурсників взагалі не мав уявлення, що радянська Україна мала свій власний гімн - навіть комсомольскі та партійні активісти, яких тоді ще вистачало (а ось слова "Ще не вмерла..." чудово знали всі). Але не лише вони.

Підступний викладач, з жалем ставлячи залік мені до заліковки, сказав, що я зламала йому схему, бо стала єдиною студенткою за п'ятнадцять років, впродовж яких він знущався з жадаючих заліку на шару, яка змогла-таки, нарешті, його отримати.

До чого я все це розповіла саме на День Незалежності.

Попри те, що свою свободу 24 роки тому Україна отримала нібито даром, і весь цей час, до Майдану та нападу Росії, не дуже розуміла, що саме з нею робити, пересічні українці були готові до неї задовго до 1991 року. Щонайменше, вже за 15 років до нашого першого Дня Незалежності.

Зі святом нас всіх, любі! Бо ми його варті!