site.ua
riznychenko.d
Дмитро Різниченко
новачок

Коли ти повертаєшся з війни, найбільшим шоком для тебе є не метушіння обивателів, які живуть, наче нема ніякої загрози їх існуванню, а вороги, які вільно й неприкрито ходять вулицями. Там, на фронті, ти пробивався крізь горизонт вогню і розпечене залізо, щоб вчепитися їм у горлянки, а тут вони просто живуть поруч, - рукою дотягнутися, - та ще й комусь щось наказують, і ковзають по тобі поглядом, наче по порожньому місцю. Більше того - не просто вороги, не просто озброєні кретині, яким натрусили в голову лайна і дали автомати, а справжні, ідейні вороги, для яких знищувати таких як ти - справа принципу, на яких кров і горе, і вони не каються, і у всіх на очах діють, щоб збільшувати кров і горе, і не планують зупинятися. А повз них ходять українці і роблять вигляд, ніби в цьому перегорнутому догори ногами світі нічого дивного не відбувається, а деякі навіть тиснуть ворогам руку. І ти довго намагаєшся звикнути до ворожих облич на телеекранах, усвідомити, що вони засідають у державних установах, які послали тебе на ту війну. І ніяк не можеш осягнути, чому в цьому місті за вбивство ворога ти приречений на в'язницю, хоча за якихось 700 кілометрів звідси за це давали медалі.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація