Адмірал Хаймен Дж. Ріковер (1900-1987) колись висловив мудру думку:

“Відповідальність – це виключна річ: вона нікуди не може дітися від людини, яка приймає її. Ви можете розділяти її з іншими, але ваша частина відповідальності не зменшується. Ви можете перекладати її на чужі плечі, але вона залишається з вами. Ви можете відмовитися від неї, але не можете її позбавитися. Навіть якщо ви не усвідомлюєте її, вона все одно знаходиться з вами. Якщо відповідальність дійсно покладається на вас, ніякі виверти, логічні аргументи і посилання на незнання не допоможуть перенести її в інше місце”.

Мовою оригіналу.

Спочатку з боку солдата 80 десантно-штурмової бригади Патрощука Миколи:

“Призвався по першій “волні” мобілізації. Нам сказали, що “два товарища попали. Нада им помочь”. Оказалось, що тих двох “товарищей” ми трохи знали… Надя Савченко і ще один з “Айдару” “человечки”, які пішли, не буду казати за чим… Хоча, чого… скажу – за водкою пішли. До гольф-клубу.

… Попали в засаду. “Маленьку” (авт. – з сарказмом). Після того, нас визвали туди на допомогу їм. Хоча ніхто не знав, що буде. Тоді ж ми … “попали” … Через саме цих двох людей…, які зараз “Герої України”. Ну нам сказали, видали наказ піти на “Веселу Гору”, стати на блоці і ждати команди. Після того дали команду йти вперед.

Ми йшли по-бойовому. Там дорога дозволяє по-бойовому йти. Нас не дуже багато було – три Бетера. Почали нас обстрілювати. Двостороннім, хитрим образом. Зліва – РПГ, а справа – стрілкотня. І так воно послідовно мінялося, щоб відволікти нашу увагу. Тоді ми трошечки втратили людей… ну так… нормально. Техніки було – 2 одиниці (авт. – втрачено) і 9 людей.

Люди були готові виконувати бойові задачі. Вони готові були до всього… Вони знали, що… так воно має бути… із-за того, що вони пішли по водку… Я скажу, що ніхто би не пішов. Бо в мене та людина, наприклад… я скажу… поваги я до неї не маю. Абстолютно ніякої…. Бо ми доїхали своїм Бетером, я помню добре, доїхали до Металіста аж до їхнього блок-поста. І нас почали іззаду крошити. Бо в нас же були розбиті всі ці… Ми сліпі їхали. В сліпу. То нам більш-менш, як то кажуть, повезло. Плюс до нас підмога ще підійшла. Наших підкинули вже людей. То вже пізніше. Бо ми попали (авт. – в засідку) з ранку в 6 годин, а люди прийшли наші десь в обід вже.

Бо була проблема з евакуацією поранених… І все остальне… Не могли ніяк з того села вилізти. А потім вже… через пару днів, то вже всіх витащили.

Воно того не варте. Хотіли (авт. – випити) – могли би піти позаду купити… Щастя недалеко…

А тут вона заявляє, що вона “герой”. Вона не герой. Вона – ніхто. Вона й не була ні ким. Її ніхто не поважав… Що її сестра бігала в частині… Йдіть туда (авт. – в Росію) – свідчення давайте. Да, я піду туди, свідчення дам. Я там лишуся, а вона звідти вийде. Нормально получається…

Тоді сестра предлагала даже гроші… По 3000 тисячі доларів кожному, щоб йти свідчити в Росію, щоб її звідти витягнути.

Хоча людина, яка голодує там, з таким… як то кажуть і не худа, і не слаба… Я так думаю, так можна в полоні сидіти. Так як остальні приходили, що… зі всіма... болячками”.

Відео тут: https://www.youtube.com/watch?v=lgGTXOG8cx0

Капітан Іван Венгрин (зараз заступник командира батальйону 80-ї десантно-штурмової бригади. На той час – командир 2-ї десантно-штурмової роти):

“14 червня 2014 року мій підрозділ отримав задачу увійти в населений пункт Щастя. Ми виконали цю задачу. В подальшому ми вели наступальні дії в районі н.п. Щастя і 17 червня (2014 р.) зранку від командира батальйону я отримав задачу висунутися в район Луганського гольф-клуба в сторону н.п. Металіст. Батальйон “Айдар” потрапив в засідку і потрібно було своїми силами їх прикрити і вивести їх з бою.

Силами одного взводу і однієї групи спецназу, якою командував Герой України старший лейтенант Зеленський ми висунулися в даний район. Розділилися на дві групи. Я, з силами 3-х екіпажів пішли прямо, а група спецназу пішла в обхід. І підрозділ потрапив у засідку. Засідка була досить грамотно виставлена… Група спецназу також потрапила в засідку. Взвод почав нести втрати. Безпосереждньо один БТР повністю був підбитий, екіпаж загинув повністю з десантом. Моя машина була також підбита. Я поніс втрати “200-тими” (авт. – 9 чоловік – “200-х” і 5 чол. – “300-х”, без врахування загиблих і поранених з “Айдару”). Я і мої хлопці були поранені. Одна машина вийшла з бою. Вернулася до своїх. А цими силами, що в мене залишилися я прийняв рішення поступово відступати.

В цей період, в цьому районі я знав, що виконували задачу по виведенню добровольчого батальйону “Айдар” з бою. Тому що була інформація… і потім вона пізніше підтвердилася, що “Айдар” висунувся без наказу, без підтримки наших підрозділів. Самостійно висунувся вперед на переважаючі сили противника і мій взвод відправили їх витягувати з бою.

На той період я нікого з них (авт. – бійців “Айдару”) не знав. Під час бою, коли моя група вже відходила… нас було 5 чоловік. Ми всі були поранені. В “зельонці” ми зустріли жінку-військовослужбовця, яка надала нам першу медичну допомогу, перев’язала нам рани. Намагалася визвати машину з батальйону “Айдар”, щоб приїхала і здійснила нашу евакуацію. Ця машина проїхала мимо нас. Поїхала в епіцентр бойових дій. І пізніше я дізнався, що всі, хто в ній перебували – загинули.

В подальшому ця жінка-військовослужбовець вернулася далі в епіцентр бойових дій. Коли ми вже на наступний день дібралися до своїх, вже будучи в Харківському госпіталі я дізнався, що це Надія Савченко, яка потім потрапила в полон до бойовиків “ЛНР”.

Безпосередньо я цього не бачив, але наскільки я знаю, що вона висунулася з якоюсь групою ... в саму точку зіткнення і там потрапила в полон. З нею разом з нею в полоні перебував мій старшина. Старшина через два дні самостійно втік з Луганської лікарні і добрався до своїх…. Вони спочатку разом були в полоні, а потім їх розділили.

Вона на той час момент нікому не була відома, оцінювати її командирські і тактичні дії не буду. Вона надала нам першу медичну допомогу, а ділі самостійно висунулася вперед.

Згадав, коли вона викликала машину для евакуації, вона вийшла тоді на дорогу де вівся перехресний вогонь і тоді вона отримала вогнепальне поранення в руку”.

Відео тут: https://www.youtube.com/watch?v=wBEBdZTzE-4

Висновки:

“Пуля” не герой – вона авантюристка, що вела на убой своїх людей. Тому що пішли за водярою. Як командир роти Іван Венгрин сказав: “висунулися вперед без підтримки”. Він – профі і для нього війна це робота, а для “Пулі” – це авантюра. Тому смерть 9 десантників на совісті таких тупих командирів “Айдару” як “Пуля”.

Я не лікар-психіатр, але я її знаю багато років і мій життєвий досвід свідчить, що Гадя має явні ознаки психопатки. Це “маршал Жуков” на тактичному рівні (“Баби ще нарожають”). Жертви для психопатів надають почуття насолоди і кайфа. От “Пуля” на війні кайфувала, можливо отримувала екстаз. Як наслідок екстазу – попала в полон із-за свого тупого психопатичного авантюризму.

Розмови про патріотизм – маячня і тріпання язиком як помелом. Цінності “совєтського афіцера” в її свідомості закладені з совка і зв'язок з Рубаном тому підтвердження. Чи вірити у те, що вона здійснила б теракт в центрі Києва? Так. Легко.

Запитайте в офіцерів, хто її знає. Жодний кадровий офіцер в ЗСУ не скаже про неї нормального слова. Більшість відповідей буде така – пизд@нута на всю голову.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація