Оскільки маю сильний і тривкий інтерес до теми, яку (для стислості) позначаю словосполученням “колективний розум”, то активно збираю посилання на тексти з цієї теми. Йду при цьому стандартним шляхом - комбіную гуууглення з розпитуванням людей (вважайте, що запитав і Вас, шановний читачу). Зокрема при нагоді звернувся до пана Тараса Плахтія з проханням нарадити якісь джерела і він привернув мою увагу до своєї роботи річної давності.

Цей запропонований паном Тарасом до прочитання текст таки містить немало інформації щодо важливих аспектів теми, що є чи не найголовнішим моїм інтересом - настільки чимало, що я ще не встиг ще опрацювати те все належно детально. Водночас не можу не прореагувати на дещо з того тексту, чого я не не очікував (бо ж не того шукав), але воно не лише привернуло мою увагу, а й сильно мене вразило (“зачепило”, як то мовиться) - трактування лідерів та лідерства як загрози:

Лідерство як загроза

Кожен може прочитати обговорюваний текст (і він того вартий - щиро рекомендую) інтерпретуючи його іншим чином, ніж я, і дійти висновку, що моя інтерпретація хибна, а я був би щиро вдячний за змістовне повідомлення про це. Тим часом я сприйняв позицію автора так, що він вважає лідерів (людей з лідерським задатками, потенціалом) небезпечним й потенційно, а згодом (якщо їм не перешкодити) і дієво шкідливим елементом тієї групи людей, розумові ресурси (“потужності”) яких можуть бути ними самими об’єднані, тим робом і утворюючи колективний розум (“колективний суб’єкт”).

Наприклад я не знаю як трактувати слова автора (цитую)

“Перехід від позицій взаємодії «рівний з рівним» до позицій «лідер-підлеглий» ... формується на стадії конфлікту … і приводить до регресу її колективної суб’єктності...”

інакше як однозначне (без жодного застереження абощо) твердження автора, що якщо не перешкоджати особам з лідерськими здібностями проявляти ті задатки, то вони обов'язково спричинять руйнівні, навіть фатальні наслідки. Обрана автором лексика (“підлеглий” а не “ведений”, “конфлікт” а не, скажімо, “ризик” чи бодай “криза”, “регрес” тощо) посилює впевненість в тому, що таке тлумачення позиції автора відповідає його намірам.

Сприйняття “чогось” як небезпеки й беззастережна налаштованість на протидію тому “чомусь” для мене є достатньою підставою застосування (та навіть винесення в заголовок) слова “фобія”. Звісно при цьому мені йдеться лише про полемічну загостреність мого коментаря-відгуку, ну нехай певну інтелектуальну провокацію, але, звісно, ніяк не про ті ...медицинські аспекти, про які йдеться в словнику. В такому контексті фобія може бути виправданою - скажімо для сучасної (і особливо не жонатої/заміжньої) людини СНІДофобія є цілком виправданою. Повертаючися до “лідерофобії” - її виправданість перш за все залежить від наступного:

Лідерство та лідери як елементи нашого смислового поля

В тих країнах, які ми звикли вважати розвиненими і на які ми дивимося як на (увага!) лідерів розвитку найсучасніших та ще й перспективних технологій, зокрема управлінських технологій (технологій та методик менеджменту), лідерство та лідери є дуже, надзвичайно важливими елементами тамтешніх смислових мереж (полів). Відповідно ці поняття там невпинно, еволюціонують - свідомо та систематично вдосконалюються. Навчання лідерству починається в школах і те саме впевнено рекомендується для втілення в інших країнах, ба більше – такі рекомендації підкріплюються фінансуванням аж до тієї межі, коли навчання стає безкоштовним. Втім і без такого спеціального фінансування наші навчальні інституції вже помітно переймаються тематикою лідерства (наприклад і наприклад), багато заходів з навчання лідерству проходять в Україні на комерційній основі, себто за навчання, зокрема, лідерству люди сплачують власними грошима (наприклад). Це все працює на закріплення лідерства у нашому (тут, в Україні) смисловому полі, причому як чогось позитивного, відтак бажаного (якщо його нема, або слабке, то варто плекати).

Важливим аспектом, може і суттю, є наступне: сучасні (оті “американські”) погляди на лідерство передбачають, що лідер є важливим ресурсом організації, а не навпаки, себто для організації добре (грубіше - вигідно), якщо її саму та її структурні підрозділи, формальні й неформальні проектні команди очолюють (“ведуть”) люди с видатним IQ та неабияким EQ, що вміють бачити ті можливості та небезпеки, яких багатьом іншим не видно, і надихати інших, зокрема, особистим прикладом. В термінології обговорюваного тексту це означає, що:

  • лідер сучасного типу вважається цінною, позитивною складовою колективної суб’єктності;
  • ...тому отримання ним/нею лідерського статусу через визнання від інших є позитивним, є кроком до розвитку організації.

Водночас традиційні європейсько-континентальні погляди на лідерство досі “на загал” відрізняються від американських в бік такого бачення, що типовою мотивацією лідера є безпосередньо прагнення необмеженої особистої влади (power). Прибічникам таких поглядів досі можуть видаватися дивними (мрійницькими тощо) американські погляди, що management by leadership (що вже казати про servant leadership) є більш плідним для організації, ніж command and control вже натепер, що вже казати про перспективу (і що знаходяться численні лідери попри не такий вже й високий рівень влади, що вони отримують). Такі відмінності європейської школи від американської можна спробувати видати за специфічну особливість, але строго кажучи та з огляду на тренди це більше подібне на відсталість.

Звісно ми не надто здивуємося, коли зазирнувши до російських та українських словників, побачимо, що лідер=вождь, відтак його право командувати беззаперечно визнається членами його “племені”. Крім того варто усвідомлювати, що тлумачення лідер=керівник на наших теренах потрапляє на специфічне тло - в контекст газетних заголовків про те, як керівник змушував підлеглих брати за нього кредит в банку тощо (картинку до цього тексту я “позичив” саме з публікації про такий випадок).

Відтак російське та українське тлумачення лідерства виявляється ще більш віддаленим від американського, ніж континентально-європейське (так само строго кажучи - ще більш відсталим), то ж проявлена автором обговорюваного тексту “фобія” передовсім видається втіленням відрази до партій вождистського типу (які дійсно остогидли вже), а також, либонь, того, що “українці ненавидять начальство, і немає ніякої різниці добре воно чи погане”. Одначе жаль, що пан Тарас ставиться негативно до лідерів в цілому, знаючи, що бувають лідери різного кшталту (принаймні в одному місці він зазначає, що наслідки появи в організації одноосібного лідера, цитую, “визначаються притаманним переможцю типом лідерства”).

Звісно і досвід інших країн і просто здоровий глузд підказують, що ставлення до лідерів в організаціях буде радикально змінюватися зі зміною в Україні “пануючої” форми втілення лідерства. І смислова “дистанція”, яку прийдеться пройти, не така вже велика. Дійсно, пригадаймо, що Степан Бандера був не вождем партії (що вже казати “дуче” чи “фюрером”), а головою проводу та здивуймося, що в українському словнику тлумачення слова “лідер” ніяк не пов’язане зі словом “провідник” (чи бодай “організатор”), що надавало б цьому слову практично “американського” (=сучасного) тлумачення.

Але натепер стримування проявів лідерства дійсно може видаватися менш ризикованим, ніж надання повної волі всім бажаючим зайняти позицію провідника, а не виключено, що і вождя. Припустімо це так і є й розгляньмо

Ефективність “протилідерних пестицидів”

Звісно ми не фантазуватимемо, а підемо за пропозиціями автора обговорюваного тексту.

Автор раз по раз зазначає, що прояв лідерів - це наслідок “перебігу природної групової динаміки”, себто “природного процесу ранжування статусів … учасників”. На жаль не подано подробиць-конкретизації, крім хіба що того, що утворення (характерна, промовиста лексика) “клік” суттєво сприяє зростанню статуса лідера. Відповідно автор переходить до пропозиції того, що на його переконання, буде дієвим засобом

  • протидії утворенню клік (неформальних, але дієвих груп підтримки потенційного “вождя”),
  • ….відтак засобом унеможливлення підвищення статусу потенційних лідерів,
  • ... і тим робом - унеможливлення того, що лідер дістанеться такого статусу (“положення”) в групі, який забезпечить йому одноосібне (і вже безперешкодне) керівництво групою, а значить підміну групового суб’єкта одноосібним суб’єктом - собою, коханим.

У якості інструменту, точніше методики протидії утворенню клік (себто “протилідерного захисту”) автор пропонує систематичне “перетасовування” учасників організації почергово то по профільних, то по перехресних групах.

Після неодноразового та уважного прочитання тексту я не став переконаним, що основний пропонований засіб (“протилідерний пестицид” чи то “антикліковий пестицид”) дійсно унеможливить утворення клік чи бодай суттєво стримає їх утворення, та хоча б знизить ефективність їх агітаційної діяльності (на користь лідера). Мені просто бракувало обґрунтування.

Ба більше, на підставі власних знань та досвіду я вважаю, що саме по собі знаходження всіх членів організації в одному інформаційному полі (автор прямо пропонує комунікативний майданчик, справедливо подаючи його як абсолютно необхідну частину інфраструктури) і без тих клік дозволить здібному лідеру надбати визнання (recognition, acknowledgment, appreciation) його візіонерських та інших дуже корисних для організації (та й привабливих в очах людей) якостей, а значить зростання його дієвого (хоча може і неформального) статусу. Ну а кліки (як же ж без них) спрацюють на тих групових сесіях, де провадитиметься голосування (і де прийматимуться рішення!), а ще більше - в позалаштунковому формуванні позицій людей перед голосуванням. В якості практичного прикладу можу запропонувати Вікіпедію, яка з першої хвилини має комунікативний майданчик (бо він вбудований в платформу і його використання прямо передбачене як правилами, так і рекомендаціями) і де потенційні лідери стають справжніми лідерами навіть якщо не бажають того (просто кожне їх публічне слово стає суттєво вагомішим, ніж, можливо, цілі речення інших)... і саме при голосуваннях у Вікіпедії найбільше спрацьовують кліки (повторюся - як же ж без них, адже їх утворення вкорінене аж в біологічній природі людини).

То ж я маю значні сумніви у тому, що пропоновані засоби спричинять (забезпечать) обіцяний ефект навіть частково.

Але неефективність пропонованої автором методики, на мій погляд, має “коріння” ще глибше - у постулюванні абсолютно рівного (простіше - однаковісінького) ставлення до всіх членів групи. Автор твердить, що що всі члени групи є ментально (і психологічно?) однаковими, бо “прийшли” з однієї нації. Навряд чи погодяться з такими “уніфікаційними” поглядами не лише знавці психології та прибічники інтегральної динаміки (в Україні найвідомішим є Валерій Пекар), а й будь-які люди зі значним життєвим досвідом, тим більше з огляду на все нові і нові промовисті факти. Зрештою є підстави завважити, що автор сам собі суперечить в цьому аспекті: якщо всі члени групи однакові, то як же ж стається так, що одні проявляють лідерські якості (аж до, не виключено, радикально-узурпаторських), а інші ні?

А щойно ми відмовимося від тверджень про однаковість членів групи, то либонь пригадаємо застереження одного з евангелістів сучасного лідерства Кеннета Бланшара, що

“нема нічого більш несправедливого ніж однакове ставлення до неоднакових людей”.

Можливо ми не знаємо чи той Кеннет Бланшар дійсно є авторитетом та/або вважаємо, що поради/застереження іноземця слабо адекватні "нашим реаліям", тоді можемо пригадати майже киянина Ніколая Бердяєва, який прямолінійно, навіть грубувато застеріг, що

“Зрівняти дурного з розумним можна лише перетворивши розум з переваги на недолік.”

в той же час не забуваючи, що саме інтелект (розум) учасників групи є найбільш суттєвим ресурсом (“сировиною”) для утворення колективного суб’єкта.

Як реагують люди коли відчувають несправедливе ставлення для них, ми знаємо - доволі швидко стають пасивними, а згодом залишають організацію (в пошуках іншої - де їх цінуватимуть - їм “віддаватимуть належне” визнання). Звісно ні Кеннету Бланшару, а ні мені не йдеться про дискримінацію абощо, а радше про наявність передбачених заздегідь загальнодоступних, відкритих й дієвих соціальних ліфтів (внутрішніх для організації) і “підйом” на такому ліфті не обов'язково повинен означати гроші й привілеї, а тим більше владу як таку - повноваження вирішувати за інших та командувати іншими на підставі лише власних рішень).

Таким чином виглядає сумнівним, що:

  • організація дійсно зможе пропонованим робом перешкодити удаваним лідерам (насправді - узурпаторам) дістатися тієї керівної (грубіше - панівної) позиції, якої вони прагнуть і чим агресивнішим буде претендент на “трон” авторитарного вождя, тим більше шляхів він (чи вона) знайде до жаданої мети - аж до лобіювання негайного припинення режиму динамічної мережі (тобто повного вимкнення “протилідерної оборони”);
  • … якщо ж заходи запобігання активності лідерів таки виявляться вдалими, то разом з активністю удаваних лідерів буде придушено діяльність і щирих провідників, відтак організація недоотримає творчого внеску від лідерів сучасного типу (здібних, а може і видатних людей, що є щирими апологетами management by leadership, а може навіть і servant leadership) з причин їх цілковитої демотивації, ба більше - дуже ймовірно, що люди з лідерським здібностями залишать організацію;

    але чи не найгіршим варіантом буде комбінований:
  • справжні (“позитивні”) лідери залишать організацію, а удавані лідери завдяки своїй агресивності зможуть пробитися та таки узурпують “владу” ( і відсутність потужних суперників лише прискорить це).

Насамкінець зазначимо певну непослідовність постави автора: пропагується запозичення з передових бізнесових організацій до громадсько-політичних організацій досвіду утворення колективних суб’єктів, одначе досвід лідерства запозичувати з тих самих організацій не збираємося, та навіть “з точністю до навпаки” вважаємо лідерів небезпечними , відтак оголошуємо, що метою повинно бути звільнення всієї царини громадсько-політичних організацій від будь-яких проявів лідерства.

Цілком можливо, що наведені критичні закиди будуть сприйняті як фрагментарні, “клаптикові”, тобто недостатньо системні, але сідаючи за написання цього тексту я не ставив собі за мету і не брав зобов’язань написати ґрунтовний текст - мені йдеться наразі лише про “маркування” тих принципово важливих (mission critical) питань, які при опрацьовуванні твору пана Тараса викликали мою незгоду чи видалися мені необґрунтованими. Крім того, на мене дещо тисне усвідомлення формату блогу (лонгріди небажані). Відтак переходжу до завершального розділу

Підсумки

...втім це будуть не стільки підсумки моїх аналітичних (нє?) зауваг до тексту пана Тараса Плахтія, як задачі на подальше розумування й дослідження, сформульовані у вигляді питань, що видаються ключовими:

  1. Чи дійсно доцільно (необхідно?) запобігати проявам лідерства в організації?

    1. Чи матимуть безлідерні організації вагомі, універсальні та тривкі переваги перед тими, що очолювані лідерами?
      1. чи колективний розум завжди інтелектуально потужніший, ніж одноосібний?
      2. чи колективний розум достатньо швидкий порівняно з одноосібним?
    2. Чи лідери самі по собі конче становлять небезпеку (узурпація влади, руйнування колективної суб’єктності…) для організації чи навпаки можуть бути цінним ресурсом, зокрема складовою колективного суб’єкта?
  2. Чи дійсно запропонована методика забезпечує очікуваний (обіцяний) ефект протягом довгого періоду часу (якщо на запитання п. 1 маємо однозначно ствердну відповідь) ?
    1. чи дійсно є реальним цілковите унеможливлення проявів (втілень) лідерства?
    2. чи запропонована методика дійсно є дієвим засобом запобігання негативним проявам лідерства?
    3. чи є плідним ставлення до людей, як до однаковісіньких?

Звісно пропонований мною, тут і зараз, список питань не є вичерпним - він буде уточнюватися та поповнюватися тим самим робом, як з’явився - запрошую приєднуватися до цієї роботи.

Перед тим, як у завершальному розділі поставити завершальну ж крапку, висловлю жаль, що у переліку джерел, наведених паном Тарасом у його тексті, відсутня та його давніша робота, в якій він зовсім (“на 180°”) по іншому висвітлює аспект лідерства в цілому та відкритих соціальних ліфтів зокрема, хіба що його погляди на ці питання аж так радикально змінилися за останній час.

Завершити ж хочу щирим сподіванням, що пан Тарас Плахтій продовжить висвітлення ним тематики інноваційних форм втілення громадських та політичних організацій, а тоді я зможу і далі коментувати його тексти (ну такий вже я є, хоча не обмежуюся лише рефлексіями на чужі тексти) відтак замість однієї крапки я ставлю аж три - ось ...

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація